Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 років. Центральна Рада: становлення національної державності

Посилення більшовицької загрози

Делегати-більшовики чисельністю 124 чол. не підкорилися рішенням більшості з'їзду і покинули його, переїхавши до Харкова, де саме тоді працював III з'їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. 77 делегатів на нього послали всього 46 із 140 рад регіону. Об'єднавшись, ці дві групи вирішили конституюватися як І Всеукраїнський з'їзд Рад. На другий день своєї роботи, 25 грудня 1917 p., він проголосив встановлення в Україні радянської влади. Цей з'їзд не відображав волю українського народу. Він спирався на 10 % виборців — в основному російськомовне населення, яке працювало на підприємствах не національного, а всеросійського значення. Таким чином, радянська влада в Україні прагнула стати владою меншості над більшістю.

На противагу Українській Народній Республіці в Харкові було проголошено утворення Української, Радянської Республіки певний час вона також називалася Українською Народною Республікою та її уряду — Народного секретаріату ,)до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергеев), Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін. Новоутворений більшовицький уряд негайно визнав Україну федеративною частиною Росії, поширив на її території чинність декретів російського Раднаркому (Ради народних комісарів — уряду Радянської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії. Більшовицькі організації в Україні розгорнули серед широких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Центральної Ради. Сприятливий грунт для цього створили помилки в діяльності Генерального секретаріату.

Український уряд виявляв нерішучість у розв'язанні основних соціально-економічних завдань. Землі конфіскувалися та передавалися до рук селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала в недоторканності стару банківську систему. Не було встановлено належного контролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти і навчання.

Не дивно, що з Росії в Україну почали втікати (і знаходили тут підтримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатись. Україна мимоволі ставала оплотом усіх антибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт між нею і більшовицькою Росією.

Знайшовся й привід. У Києві дислокувалися деякі більшовицькі військові частини, діяли більшовицькі організації. Спочатку вони були лояльні до української влади, але з часом почали агітувати проти Центральної Ради. Тоді, після кількох спроб примусити їх розійтися по домівках, було прийнято рішення роззброїти більшовицькі частини і вислати їх за межі України.

Другим приводом для Радянської Росії послужило ставлення українського уряду до донських козаків, які виступили проти більшовиків і почали збирати на Дону свої військові сили. Донські козаки, які перебували на фронті, для повернення додому мали найближчий шлях — через Україну. Уряд УНР зайняв нейтральну позицію. Тоді більшовицька Рада народних комісарів (РНК) 17 грудня 1917 р. пред'явила ультиматум українському урядові за підписом В.Леніна та Л.Троцького, що, на словах «визнаючи» УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він містив 4 вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту ({ішлося про утворення Українського фронту); не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі неприйняття даних вимог протягом 48 год. РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Виходячи з того, що Україна є суверенною республікою і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, Центральна Рада 18 грудня 1917 р. відхилила ультиматум. Це призвело в кін. грудня 1917 р. до українсько-більшовицької війни.