СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття. Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях

Наростання українського спротиву

Корінне населення регіону не мирилося зі своїм важким становищем. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз гострішими ставало страйки галицьких робітників. Протягом 1900—1904 pp. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, у 1904 р. — 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова в червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров’ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгорода. Наступного року закарпатські робітники виступили спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 p., взяло участь близько 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече». У зверненні комітету зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров'ю поливали». Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9 — 7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинги проходили на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали впровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку.

У 1905—1907 pp. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої пол. 1906. р. в краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація. Їхнім лейтмотивом була рішуча одностайна вимога демократизації антинародної виборчої системи. Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в т. ч. и західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від 102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах панували австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907—1914 pp. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А.Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Від природи він був садист. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Під час виборів до галицького сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монастириського р-ну Тернопільської обл.), від якого балотувався граф К.Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М.Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це була остання крапля, — писав у ті дні Г.Хоткевич, — котра переповнила чашу народного терпіння». Одним із виразнічів глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив ката українського народу А.Потоцького, Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям польських політиків. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяло участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці м. Львова, що відбулися 19 листопада 1905 p., вимагали відкриття чотирикласної української школи. Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися в 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в т. ч. й ректора.

Прогресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету. У 1908 р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резолюцію, у якій зазначалося: «Українська академічна молодь протестує проти виключно німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб університетські власті приймали прохання і заяви, писані українською мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було користуватись українською мовою».

Не припиняло боротьби за свої національні інтереси українське студенство Львова. 5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «За український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Знову оте одвічне: Львів був створений Господом-Богом лише для поляків, немає місця під сонцем українцям, їх треба вирізати.

Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під регіт задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали до навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких Випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Було поранено багатьох студентів. Смертельно пораненим впав Адам Коцко. Із явно фальсифікованих протоколів видно, що вбитий — 1, тяжко поранених — 8, легко поранених — 22.

А.Коцко помер, не прийшовши до тями. 4 липня 1910 р. відбувся його похорон. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А.Копка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!». Кожне місто, кожне містечко Галичини прислало делегації з вінками та квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім'я студентських організацій і матері А.Коцка надходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджувалися листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім'я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.