Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА наприкінці XVII — у XVIII столітті. Суспільно-політичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Західної України

Слобожанщина

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших населених пунктів — слобід і «вільного» становища населення — свобод), має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «Диким полем», які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюдніла у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля еміграції була після Берестецької поразки в 1651 p., а згодом — у роки Руїни.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно: царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика. Усіх слобідських козаків залучали до азовських походів, у 1708— 1709 pp. — до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землеробство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Ці землі називалися «займанщиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив обов'язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономії Слобожанщини став царський указ від 23 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона була подібна до Київської академії. Поширеною була народна,школа. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди, який однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала важливі сторінки.