Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Основні дати, події, коментарі

ТЕМА 14. ДОБА ДИРЕКТОРІЇ. УНР

19 грудня 1918р.

Переїзд Директорії до Києва.

26 грудня 1918р.

Декларація Директорії, в якій вона проголошувала відновлення УНР, а себе тимчасовою верховною владою в Україні. Найвища законодавча влада мала належати Трудовому конгресу України, сформованому із селян, робітників та трудової інтелігенції. Було утворено перший уряд Директорії (Раду Народних Міністрів), який очолив соціал-демократ В. Чехівський. Уряд скасував гетьманське законодавство, відновив закони УНР. Ухвалив нові законодавчі акти: закон «Про автокефалію української православної церкви» (01.01. 1919 р.), закон «Про скликання Трудового Конгресу України» (05.01.1919р.), закон «Про державну мову в УНР» (18.01.1919 р.) тощо.

30 грудня 1918р., 3 і 4 січня 1919 р.

Голова українського уряду надіслав три ноти протесту до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: «З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?». У відповідь 6 січня 1919р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Росії Г. Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним».

4 січня 1919 р.

З січня 1919р. до Харкова вступили війська Червоної Армії. 4 січня Л. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка для наступу проти військ Директорії. Почався загальний наступ, 12 січня радянські війська захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ. ЦК КП(б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхали в м. Харків. Харків став столицею більшовицької України.

6 січня 1919 р.

Встановлення Тимчасовим робітничо-селянським урядом нової назви України: Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

7 січня 1919 р.

Постанова Центрального Виконавчого Комітету Росії про поширення на територію України декретів і розпоряджень уряду Радянської Росії з військових питань.

16 січня 1919р.

Головою Тимчасового робітничо-селянського уряду замість звільненого Г. П’ятакова призначено Артема (Ф. Сергєєва), а 29 січня 1919 р. за рекомендацією В. І. Леніна уряд очолив ХРаковський. Уряд з тимчасового було реорганізовано в постійний, він став називатися за аналогією з російським – Радою Народних Комісарів.

16 січня 1919р.

Делегація УНР на чолі з С. Мазуренком після важких переговорів у Москві (доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ на Україну) на 42-й день неоголошеної війни з боку Росії офіційно оголосила війну РСФРР. В ході переговорів українська делегація погоджувалася «на утворення влади трудових рад з пропорційним представництвом в них робітників і трудового селянства (Росію влаштовувала влада лише у формі «диктатури пролетаріату» - Авт.) на економічний договір і військовий союз з Радянською Росією… але під умовою признання самостійності України (що Росія категорично відкидала – Авт. ) … і припинення наступу та вивід більшовицьких військ з України».

22 січня 1919р.

Акт злуки УНР і ЗУНР.  3 січня 1919р. Українська Національна Рада на засіданні в Станіславові затвердила попередню угоду про возз’єднання ЗУНР і УНР. Для її реалізації в Київ виїхала повноважна делегація. Урочиста церемонія злуки відбулася на площі святої Софії у присутності тисяч громадян. Від західноукраїнської делегації виступили Л. Бачинський та Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко зачитав Декларацію про об’єднання УНР і ЗУНР, що мала бути затверджена Установчими Зборами, скликаними від цілої України. До того часу Західна область УНР /ЗО УНР/ (так тепер стала називатися ЗУНР) зберігала свої власні законодавчі (Національна Рада) і адміністративно-виконавчі (Державний секретаріат) органи влади. Але об’єднання залишилося декларативним, до справжньої злуки справа не дійшла. Через декілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої Червоної Армії. В той же час армія ЗУНР – УГА - відбивалася від навали польських військ.

23-28 січня 1919 р.

Сесія Трудового Конгресу в Києві. Біля 400 делегатів (велика частина делегатів не змогла прибути до Києва через воєнні дії) ухвалили резолюцію про поточний момент – єдиний документ, що його встигли прийняти, бо до Києва вже підійшли частини Червоної Армії. В резолюції наголошувалося, що представники трудового народу України в складних умовах ворожих агресій доручають провадити державну роботу Директорії, яка поповнилася представником від ЗУНР. На жаль, Трудовий Конгрес став фінальним акордом молодого українського парламентаризму.

2 лютого 1919р.

Переїзд директорії до Вінниці. У зв’язку з наступом військ Червоної Армії Директорія втратила контроль над більшістю території України. 5 лютого 1919р. більшовики вступили в Київ і утримували його до 30 серпня 1919р.

11 лютого 1919р.

Реорганізація Директорії, з неї вийшов В. Винниченко ( 9 лютого) і повноваження голови перейшли до С. Петлюри. Уряд Директорії В. Чехівського пішов у відставку і затверджено новий уряд на чолі з С. Остапенком.

6 березня 1919р.

Директорія  покинула Вінницю і переїхала в Жмеринку, а звідти до Проскурова.

6 – 10 березня 1919р.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР, вироблену за взірцем  Конституції Радянської Росії. Вона закріплювала встановлення радянської влади в Україні. УСРР визнавалася як держава «диктатури пролетаріату». Головне завдання – перехід від капіталізму до соціалізму шляхом проведення  соціалістичних перетворень. Проголошувалося скасування приватної власності на засоби виробництва, зокрема на землю. За Конституцією найвища влада належала  Всеукраїнському з’їзду Рад, у період між з’їздами – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став Г. Петровський. Раду Народних Комісарів (РНК) очолював Х. Раковський.

9 квітня

1919 р.

Чергова зміна уряду. У Рівному уряд С. Остапенка пішов у відставку, новий склад Ради Народних Міністрів очолив Б. Мартос.

12 квітня

1919 р.

Прийняття Раднаркомом УСРР декрету про хлібну розкладку в Україні, що означало, що влада переходить до примусових методів заготівлі зерна, його насильно забирали у селян. В села України поїхали продовольчі загони, сформовані з робітників Москви, Петрограду. До липня 1919р. таких загонів було вже 46 тис., ринковий обмін між містом і селом було скасовано, а велася кривава битва за хліб, яку комуністи вважали складовою частиною класової боротьби як необхідної умови перемоги соціалістичної революції. Ця постанова про  продовольчу розкладку була складовою частиною політики «воєнного комунізму».

29 квітня

1919 р.

Спроба державного перевороту командуючого Волинською групою армії  УНР «отамана» В. Оскілка. Він, опираючись на підтримку правих партій, проголосив себе «Головним Отаманом». Всіх міністрів і деяких політичних діячів соціалістичних партій було звинувачено у зраді, що «вони продавали Україну більшовикам» і заарештовано в м. Рівне. С. Петлюра уник арешту і організував боротьбу із заколотом В. Оскілка. Побачивши, що справа державного перевороту програна, В. Оскілко з групою своїх прихильників утік до Польщі, «проотаманивши» лише один день.  «Оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт оборони і призвела до цілковитої втрати Директорією території. 17 травня 1919р. уряд Б. Мартоса переїхав спочатку до Радивилова, а потім до Галичини (Золочів, Тернопіль). 2 червня поляки захопили Тернопіль, а більшовики  прикордонне місто на р. Збруч Волочиськ. І польську, і Червону Армію розділила смуга завширшки 10 -20 км, де і знайшли притулок уряд і армія УНР. Шукаючи вихід із катастрофічного становища, армія УНР перейшла у контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам'янець-Подільський. 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію.

9 травня 1919р.

Повстання отамана М. Григор’єва проти радянської влади. В Єлисаветграді (нині Кіровоград) він оголосив «Маніфест до українського народу» із закликом боротися проти комуністів, організовувати Ради трудящих з представників усіх партій, крім більшовиків. Велика сила (близько 20 тис. бійців) і раптовість виступу дозволили Григор’єву швидко звільнити значну територію: Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Умань, Черкаси, Кременчук. Але в кінці травня загони повстанців зазнали поразки на Полтавщині біля м. Кобеляки. Пізніше Григор’єв з рештками свого війська зробив спробу приєднатися до отамана Н. Махна, який контролював велику територію в районі Гуляйполя (Катеринославщина), але за наказом Махна був убитий.

Травень-червень 1919р.

Наступ на Україну білогвардійської армії А. Денікіна. Протягом травня армія Денікіна захопила Донбас. У червні – Харків і Катеринослав. Білогвардійці встановили страшний окупаційний режим. Програма А. Денікіна спрямовувалась на відновлення «єдиної і неділимої Росії» і не визнавала незалежності України ні в яких формах. На території окупованої України було створено 3 області: Харківську, Київську і Новоросійську на чолі з генерал-губернаторами. Запроваджувалась смертна кара, заборонялись українські школи, знищувалися пам’ятники та портрети Т. Шевченка тощо.

1 червня 1919р.

Укладання в Москві воєнно-політичного й господарського союзу радянських республік України, Росії, Латвії, Литви і Білорусії. Ліквідовувалися повноваження республік у найважливіших справах: військовій справі, народному господарстві, залізничному транспорті, фінансах та праці. Вони проголошувалися спільними  і передавалися під керівництво державних органів РСФРР.

9 червня

1919р.

Отаман П. Балабочан здійснив спробу перевороту. У Проскурові він хотів заарештувати С. Петлюру і Раду Народних Міністрів, захопити владу і створити власний уряд. Виступ було придушено, і 28 червня П.Балабочан був розстріляний.

20 червня 1919р.

Делегація УНР уклала з поляками у Львові тимчасовий договір про припинення воєнних дій.

15 липня 1919р.

Українська Галицька Армія перейшла р. Збруч, не маючи можливості стримувати наступ польських військ, і об’єдналася з армією УНР в боротьбі з більшовиками.

17 липня 1919р.

Більшовики в Україні прийняли постанову «Про придушення куркульської та білогвардійської контрреволюції на селі», якою запроваджувалася кругова порука, взяття заручників, військова блокада сіл. Масовим терором вони намагалися покінчити з селянським повстанським рухом.

Кін. липня–червень 1919р.

Об’єднана українська армія (близько 80 тис.) здійснила наступ на Правобережжі. Наступ відбувався в 3-х напрямах: на Київ (галичани), Одесу (армія УНР), Житомир (галичани).

30 серпня 1919р.

Частини УГА під командуванням генерала А. Кравса увійшли в Київ, звільнивши його від більшовиків. Але одночасно зі сходу мостами через Дніпро до Києва вступили денікінські війська генерала Бредова. Одержавши наказ уникати бойових сутичок з білогвардійськими військами Денікіна, українські вояки не знали, як себе вести. Вважаючи, що це «непорозуміння» буде розв’язано командуванням, вони відступили з Києва.

27 серпня 1919р.

Сформовано в м. Кам’янець–Подільський новий уряд Ісаака Мазепи.

14 вересня 1919р.

З метою підняття духу війська і народних мас після залишення Києва, керівники УНР провели в Кам’янці–Подільському публічну урочисту присягу уряду і війська на вірність УНР. Але присягу не склали ані галицький уряд і військо, ані Є. Петрушевич, член Директорії від ЗУНР.

вересень– жовтень 1919р.

Масові повстання проти Денікінського режиму невдоволеного «білим терором» населення України. Значної шкоди білогвардійському війську завдали загони революційної повстанської армії Нестора Махна(близько 50 тис.). 27 вересня поблизу с. Перегонівки відбувся вирішальний бій між махновцями і денікінцями, де білогвардійці зазнали нищівної поразки (втратили близько 18 тис. бійців). Ця перемога відкрила Н. Махну дорогу на Катеринославщину і далі на простори Південної України. У результаті рейду тилами армії Денікіна під контролем махновців наприкінці жовтня  опинилися великі райони Півдня України. На визволених територіях все життя будувалося на принципах самоврядування та ідей «вільного радянського ладу», в якому влада трудящих була не підконтрольна політичним партіям і насамперед комуністичній.

24 вересня 1919 р.

Директорія оголосила декларацію, в якій заявила про початок війни з А. Денікіним. В ній говорилося: «…Армія Денікіна вертає панам добуту селянською кров'ю землю і відбирає громадянські права у робітників. Денікін не дозволяє українському народові вчитися в школі рідною мовою, народний український язик вигонить із державних установ, українські книжки палить… Жорстоко переслідує українських діячів…» Директорія закликала: «…Всі, хто має силу і любов до свободи, в кому не згасло стремління до землі і волі, всі, кому дорога демократична Єдина Соборна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом».

Листопад 1919р.

Українська армія опинилася в так званому «чотирикутнику смерти» (більшовики – Денікін – Польща – Румунія). Епідемія тифу косила ряди українського війська. За деякими даними епідемія звалила 3/4 української армії. Тільки в листопаді померло до 10 тис. вояків.

6 листопада 1919р.

Командуючий УГА генерал М. Тарнавський підписав сепаратний договір з командуванням Білої армії і вона перейшла на бік А.Денікіна. Ця зрада мала катастрофічні наслідки, вона призвела до повного краху українського фронту. Залишки армії УНР відступили в район Любара, маючи проти себе на Правобережжі понад 25 тис. денікінців.

7 листопада 1919р.

Початок третього наступу більшовиків на Україну. Домігшись переваги в живій силі та артилерії, Червона армія швидко звільнила від білогвардійців Лівобережну Україну ( 12 грудня вступили в Харків), до кінця року зайняли Донбас, 16 грудня – Київ. Таким чином, армія А. Денікіна була розгромлена, а на Україні, за винятком Криму, було відновлено комуністичну радянську владу.

15 листопада 1919р.

Постанова Директорії: «з огляду на виїзд за кордон членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця…верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії Головного Отамана Симона Петлюру». Таким чином, вся повнота влади була передана С. Петлюрі.

16 листопада

1919 р.

Українська влада залишила свою останню столицю Кам’янець-Подільський, куди вступила польська армія.

1-2 грудня

1919 р.

Заколот отаманів Данченка, Божка і Волоха в Любарі, які заявили С. Петлюрі, що з трьох ворогів (більшовиків, деніківців, поляків) треба вибрати для миру одного. Бо з усіма битися не можна. Вони вимагали щоб Голова Директорії передав їм владу. Рятуючись від арешту, вони захопили державну військову скарбницю і перейшли на сторону більшовиків. С. Петлюра  тяжко переживав те, що сталося під Любарем: «Хіба не втому трагедія України. – пізніше напише він – що одні вмирають голодною смертю в холодну зиму під Любарем, а інші обкрадають мертвих і тікають на чолі з чорною совістю нашої історії – Волохом – до ворога, поповняючи ряди катів України?...»

4 грудня

1919 р.

Рішення уряду УНР про перехід до партизанських форм боротьби. С. Петлюра від’їжджає до Варшави.

6 грудня

1919 р.

«І-й зимовий похід» частини військ УНР у радянський та денікінський тили. 5 тис. вояків УНР під проводом М.Омельяновича-Павленка та Ю.Тютюнника розпочали рейд між Бугом і Дніпром,  що тривав понад 5 місяців. Війська з боями подолали 2 тис. км. і 7 травня 1920 з’єдналися з петлюрівськими частинами, що наступали разом з польською армією.

16 грудня

1919 р.

Київ зайняли частини Червоної армії

24 грудня

1919 р.

Перехід Галицької армії під владу уряду УНР. 29 грудня договір про об’єднання Наддніпрянської та Галицької армії було затверджено на засіданні уряду УНР. У відозві з цього приводу було висловлено віру в те, що «від нині ніяка ворожа інтрига не розіб’є обох частин українського народу... Як матері однаково шкода своїх дітей так і наша мати Україна не може дійти до спокою, пока ваша наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде в купі з іншими землями Самостійної Соборної України.» Ще не встиг сам факт підписання договору, через комунікаційні труднощі, дійти до командування Наддніпрянської армії (вони його отримали лише 3 січня 1920 р.), а три бригади галицької армії 1 січня 1920 р. підписали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування, які тепер називалися Червона Українська галицька армія (ЧУГА). Вона налічувала 20 тис. чол., очолив її В.Порайко. Під час польського наступу в Україну  23 квітня 1920 р. частини ЧУГА почали роззброювати більшовицькі загони і переходять на сторону поляків, які відбирали у них зброю, заарештовували як «польських бунтарів» і відправляли до концентраційних таборів у глиб Польщі. Так трагічно закінчилася доля цієї армії.

9 січня

1920 р.

Проголошення радянською владою загонів Н.Махна «поза законом». Отримавши наказ виступити в район Гомеля і Мозиря, Н. Махно погодився тільки за умови визнання незалежності Катеринославської і Таврійської губернії. У відповідь Всеукрревком оголосив махновців «поза законом». 2 жовтня 1920 р. Н Махно уклав з командувачем Південного фронту М. Фрунзе угоду про спільні дії з Червоною армією проти білогвардійської армії барона П.Врангеля. В грудні 1920 р. після розгрому П. Врангеля і захоплення Криму, радянське командування вирішило позбутися махновців, кинувши проти них 2/3 своїх військ Південного фронту.

5 лютого 1920р.

Прийняття Всеукрревкомом «Закону про землю». Поміщицька, казенна і монастирська землі, конфісковані радянською владою, передавалися селянам без викупу.

21 квітня  1920р.

Варшавський договір між урядами Польщі і УНР (Договір Ю.Пілсудського – С. Петлюри). Договір містив три конвенції:

1) політичну (21 квітня);  

2) торговельно-економічну (21 квітня);  

3) воєнну (24 квітня).

Він був таємний і тому не підлягав ратифікації. Повний його текст став відомим лише 1926 р. Польща визнавала урядом УНР Директорію на чолі з С. Петлюрою. С.Петлюра визнав права Польщі на територію на захід від р. Збруч. Передбачалися спільні воєнні дії проти Радянської Росії. Україні прийшлося заплатити за свою незалежність ціною величезних територіальних уступок Польщі. Таким чином ця угода фактично перекреслила злуку західних і східних українських земель і викликала надзвичайно негативну реакцію в Україні. З рішучим протестом виступили, зокрема М.Грушевський і В. Винниченко.

25 квітня   

1920 р.

Початок польсько-радянської війни. Стрімкий наступ польсько-українського війська: звільнено Житомир, Вінницю, Київ (7 травня) та інші міста. Директорія переїздить до Києва. 9 травня польсько-українська армія переправилась через Дніпро, але подальше їх просування було зупинено Червоною армією. Незважаючи на захоплення столиці, стратегічної мети війни не було досягнуто. Це був змушений визнати й маршал Ю. Пілсудський. «Ми вдарили кулаком по повітрю – заявив він, прибувши до Києва 15 травня – пройшли велику відстань, а живої сили противника не знищили».

26 травня 1920 р.

Зміна Уряду УНР, Головою Ради Народних Міністрів став В. Прокопович.

12 червня  

1920 р.

Червона армія зайняла Київ. Керівники УНР покинули Київ, тепер назавжди. У кінці липня радянські війська вступили на територію Польщі. 14 серпня польська армія перейшла в контрнаступ і відкинули червоні війська за р. Буг. 12 жовтня було закликано перемир’я між Польщею та Радянською Росією тепер лише рештки військ УНР самостійно продовжували боротьбу з більшовиками.

21 листопада 1920 р.

Залишки армії УНР перейшли річку Збруч і пішли у вигнання до Польщі. На всій території України радянській владі тепер не протистояли регулярні військові частини. Уряд УНР на вигнанні очолив А. Лівицький, а після вбивства С.Петлюри в 1926 р., він очолив Державний Центр УНР на еміграції.

28 грудня 

1920 р.

Укладання договору між РСФРР і УСРР. Договір закріпляв пряме підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України Радянській Росії. Об’єднувалися наркомати військових і морських справ, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, Вищих рад народного господарства. Договір став першим кроком до об’єднання РСФРР і УСРР в єдину державу.

18 березня

1921 р.

Підписання Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР та Польщею. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя. Західна Волинь і Західне Полісся. Інші частини Правобережжя ввійшли до складу УСРР. Східна Галичина залишилася за Польщею.