Історія світової цивілізації

ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ ТА НЕОЕВОЛЮЦІОНІЗМ 

Еволюціоністський підхід до культурно-історичного процесу

Поряд із марксизмом у другій половині XIX — XX ст. найвпливовішим напрямом суспільно-філософської думки, орієнтованої на осмислення стадійності історичного процесу, виступає позитивістський еволюціонізм зі своїм безпосереднім нащадком — неоеволюціонізмом. Найзначніші досягнення цієї течії пов’язані головно з іменами англо-американських філософів, етнологів, культурологів та археологів (Г. Спенсер, Л. Г. Морган, Е. Б. Тейлор, Дж. Дж. Фрезер, Г. Чайдд, Л. Уайт, Дж. Стюард та ін.). Але еволюціонізм мав, подібно до марксизму, справді світове поширення: серед його представників бачимо і австрійця Ю. Ліпперта, і німця В. Вундта, і росіянина Д. Анучіна, і таких вітчизняних дослідників, як М. Ковалевський, М. Драгоманов, І.Франко та М. Грушевський. Усі вони поділяли еволюціоністські погляди і з цих позицій підходили до вивчення історії розвитку соціокультурних форм як людства в цілому, так і населення окремих територій (як В. Хвойка — давніх мешканців Середньої Наддніпрянщини до часів Київської Русі) або пов’язаних ланцюгом спадкоємності етнонаціональних груп (як О. Єфименко та М. Грушевський — українського народу та його історичних предків).

Своїм корінням еволюціоністські ідеї сягають Просвітництва середини XVIII ст., але не його провідного тоді французького напряму, а британської, здебільшого шотландської, традиції кола молодших друзів Д. Юма, серед яких був не лише А. Сміт, а й А. Фергюссон (1723 — 1816). Подібно до А.-Р. Тюрго останній виділяв три основні стадії господарського розвитку людства: мисливство і збиральництво, скотарство та землеробство, які саме у нього вперше отримують назви дикунства, варварства та цивілізації. При цьому варто зазначити, що під землеробством як стадією розвитку А. Фергюссон, як і інші дослідники XVIII — перших двох третин XIX ст., розумів саме орне землеробство, добре знаючи про наявність рослинництва в етносів, котрих відносили до скотарської стадії. Отже період варварства, тобто скотарський, слід розуміти не як відсутність землеробства, а в сенсі провідної ролі тваринництва.

Таким чином, у А. Фергюссона дикунство — це, висловлюючись сучасною термінологією, період привласнюючого господарства, а варварство — відтворюючого. Краще за своїх французьких сучасників шотландський дослідник усвідомлював взаємозв’язок між формами господарювання, майновими відносинами та типами суспільної організації. Так зокрема, початок формування відносин власності він убачав у переході від привласнюючого до відтворюючого господарства. Як і інші мислителі доби Просвітництва, він пов’язував соціокультурний прогрес з успіхами розуму й винахідництва, але в його концепції (на відміну, скажімо, від А.-Р. Тюрго чи Ж.-А. Кондорсе) такий панраціоналістичний підхід не домінує, поєднуючись із наданням великого значення малопомітним продуктивним зрушенням, які в сукупності вирішальною мірою й зумовлюють поступ людства.

Подібні думки у другій половині XVIII ст. розвивав також шотландець юмівського кола Дж. Мілпер (1735 — 1801), який висунув ідею про зв’язок між накопиченням багатства і появою приватної власності, з одного боку, та встановленням політичного контролю над суспільством з боку найзаможніших осіб — з іншого. Ця гіпотеза перегукується з уявленнями Ж.-Ж. Руссо, але на відміну від останнього Дж. Міллер розгортає її не в моралістичній, а в науковій площині.

До першої половини XIX ст. належать видатні археологічні відкриття і типологійні, а потім й еволюційні схеми розвитку давніх суспільств, які ґрунтувалися на рештках їхньої матеріальної культури (К. Ю. Томсена, Й. Ворсо, С. Нільссона, Ч. Лейєла, Дж. Мак-Інері, П. Шмерлінга, Ж. Буше де Перта та ін.). А ще раніше, 1724 року, у праці місіонера Ж. Лафіто вперше було обґрунтовано, що американські індіянці, як і інші сучасні авторові первісні народи, перебувають на тій стадії розвитку, котру європейські народи пройшли ще за античних часів. Від цього започатковується еволюціоністська методологія стадійного співвіднесення відомих за етнографічними даними культур з певними культурами археологічними. До середини XIX ст. утверджується переконання в тому, що всі суспільства на своєму шляху проходять одні стадії розвитку, за якими закріплюються фергюссонівські назви дикунства, варварства та цивілізації.

Зворотним боком такої думки була ідея про нерівномірність соціокультурного розвитку людства: неєвропейські народи перебувають на різних стадіях поступу, які європейці вже залишили позаду. А це у свою чергу ставало теоретичним виправданям колоніалізму: мовляв, Захід несе іншим народам блага вищої цивілізації, сприяючи прискоренню їхнього прогресу.

Якщо у Франції протягом першої половини XIX ст. могутня прогресистсько-просвітницька філософія історії в особі К.-А. Сен-Сімона та особливо О. Конта, проголошуючи необхідність орієнтації на методи й фактаж конкретних наук, так і не долає меж суто умоглядних побудов, то британська емпірична традиція, спираючись на створену з урахуванням наявних позитивних даних схему А. Фергюссона, в той самий час виходить на загальну теорію еволюції культури людства, яка органічно пов’язується з аналогічними розробками еволюціоністського спрямування у галузях біології, геології та інших природничих наук. А це висувало проблему формулювання запільної теорії еволюції, філософському розв’язанню якої присвячені праці Г. Спенсера (1820 — 1903).

У системі Г. Спенсера принцип еволюції вперше набуває універсального значення. Англійський філософ намагається вивести універсальні закони еволюції, приділяючи основну увагу процесам інтеграції та диференціації. У певному сенсі еволюція для нього виступає як повільний перехід від невизначеної аморфної однорідності до визначеної й структурованої різнорідності матерії, безвідносно до того, чи йде мова про космос та неживу природу, про біологічні види або ж суспільство. Але стосовно різних сфер буття він конкретизує сформульовані ним загальні закони еволюції. Хоча Г. Спенсер і підкреслює їх принципову єдність, звинувачувати його в тому, що він не розрізняє законів біологічної та соціокультурної еволюції, немає ніяких підстав.

Для англійського філософа виникнення людини із світу природи уявляється процесом переходу від органічної до неорганічної еволюції, що пов’язується з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, але через структурування й інтеграцію його окремих елементів на рівні сімей, потім родів, племен і народів. Це пов'язується як із поглибленням розподілу суспільної праці, особливо у виробничій сфері (диференціація), так і зі зміцненням зв’язків між різними категоріями людей, котрі займаються різними справами і мають потребу в обміні продуктами праці та послугами (інтеграція). Особливо важлива роль у цьому належить органам суспільної влади та управління, які утворюються як племінні інститути, а згодом переростають у державні.

Формування системи соціальних інститутів становить необхідну умову переходу від дикунства до варварства і тим більше до цивілізації. Одними з перших, на думку Г. Спенсера, виникають обрядові, або церемоніальні, соціальні інститути, які вже на стадії дикунства через систему освячених авторитетом предків норм і заборон (табу) здатні регулювати взаємини між людьми. Наступним кроком було утвердження інститутів влади й управління та перехід до племінного ладу доби варварства. З появою політичних інститутів боротьба індивідів за своє існування переноситься із суспільних надр на зовнішні форми конфліктів і воєн між автономними, внутрішньо структурованими соціальними організмами.

Завдяки війнам, за Г. Спенсером, переможці запановують над переможеними, які обертаються на рабів або кріпаків, для утримання яких у залежному стані необхідні інститути ефективного контролю. Внаслідок цього при переході від варварства до цивілізації виникає держава. Г. Спенсер не проводив чіткого розмежування між додержавними (племінними) і ранньодержавними формами суспільної самоорганізації, що відповідало загальному еволюціоністському баченню поступового, майже непомітного переходу від нижчих еволюційних форм до вищих. Утім англійський філософ підкреслює значення держави як інституту соціального контролю, який доповнюється релігійним інститутом — церквою. Отже, суспільство ранньої цивілізації тримається на страхові перед живими (завдяки державним інститутам) та мертвими — завдяки інститутам релігійним.

Серед цивілізованих суспільств Г. Спенсер виділяє два основних тили: мілітарні, в яких особа підпорядкована соціумові, й такі, де держава є лише агрегатом для забезпечення свободи й добробуту індивідів. Ці типи він простежує вже в античні часи, протиставляючи Спарту Афінам. Водночас філософ вимальовує магістральну ліній) еволюції цивілізації від деспотичних держав, заснованих на заборонах, насильстві та мілітаризмі, до свободного індустріального суспільства, яке ґрунтується на засадах науки й пацифізму. Найвиразнішими зразками такої еволюції віті вважає Велику Британію та США, котрі наближаються до «індустріалістичного» ідеалу, досить близького до контівського уявлення про прийдешнє суспільство. У майбутньому функція держави має полягати лише в охороні індивідуальних свобод і прав громадян.

При цьому під кінець життя Г. Спенсер відчував, що європейські держави починають мілітаризуватися, готуючись до боротьби за імперіалістичний перерозподіл світу, але сподівався, що цей рецидив попередньої фази буде подолано і після важкої кризи буде остаточно розчищено шлях до утвердження ідеалу ліберального індустріального суспільства, розвиток якого визначатиметься успіхами науки й етики.

Г. Спенсер, таким чином, відкидає ідею односпрямованого лінійного прогресу, у світлі якої різні форми суспільства, репрезентовані дикими та цивілізованими етносами, демонструють лише «різні ступені однієї форми». На його думку, істина полягає скоріше в тому, що соціальні типи, подібно до типів індивідуальних організмів, не утворюють певного ряду і лише поділяються на групи, що розходяться та розгалужуються. Саме в цьому сенсі філософ вважає можливим говорити про два основних типи державних організмів: мілітарні, де особа підпорядкована колективові, як у Спарті, та такі, що орієнтовані на забезпечення свободи й добробуту особи, як у давніх Афінах чи, тим більше, у Великій Британії XIX ст. Зрозуміло, що такий переконаний індивідуаліст і ліберал, як Г. Спенсер, засуджує перші і бере бік других.

Важливо наголосити, що еволюціонізм Г. Спенсера передбачав поступову, повільну, але незворотну інтеграцію людства на його шляху від первісного стану до вершин індустріального прогресу. За його слушним зауваженням, рух, який починається від варварських племен із високою мірою подібності їхніх членів за функціями, йшов і йде у напрямку економічної агрегації всього людського роду через розподіл праці та посилення зв’язків між народами та державами. У цьому еволюціонізм, як і марксизм, продовжує екуменічну тенденцію просвітницького прогресизму, якому передувала вселенськість християнського вчення.

Незважаючи на те, що Г. Спенсер не робив чіткої періодизації історичного поступу людства, його бачення цього процесу можна було б узагальнити наступним чином. Відштовхуючись від фергюссонівського тріадного поділу на дикунство, варварство та цивілізацію, англійський філософ у рамках самої доби цивілізації розмежовує стадії мілітарно-деспотичного (донаукового) та ліберально-індустріального (наукового) розвитку, визначаючи базові ознаки останнього подібно до того, як характеризував індустріальне суспільство О. Копт. Відтак можна сказати, що для Г. Спенсера найістотнішим був поділ еволюції людства на дві основні стадії — первісності та цивілізації, кожна з яких поділялася також на дві частини: на дикунство та варварство перша і на деспотично-мілітарний та індустріальний періоди друга.

Базовий поділ розвитку первісного суспільства та його культури на стадії дикунства (мисливство та збиральництво, відсутність інституціалізованих племінних органів влади й управління, власності тощо) та варварства (землеробство й скотарство, поява племінних органів влади та зародків приватної власності, металургії тощо) притаманний усім класикам еволюціонізму другої половини XIX ст., зокрема таким видатним етнологам і культурологам, як Л. Г. Морган, Е. Б. Тейлор або Ю. Ліпгіерт.

На рівні науки свого часу Л. Г. Моргай (1818 — 1881) здійсніть сміливу спробу ввести значно докладнішу періодизацію історії первісності, побудовану головно на фіксації стадійних господарських та технологічних досягнень. У наш час вона має лише історіографічне значення, гак само як і її інтерпретація у відомій праці Ф. Енгельса. Абсолютно застарілими слід визнати запропоновану Л. Г. Морганом та популяризовану Ф. Енгельсом концепцію розвитку шлюбних взаємин протягом первісної доби та так звану родову теорію, за якою матріархат і патріархат уявляються послідовними стадіями розвитку родової організації. Але при всьому цьому морганівське «Давнє суспільство» стало першою фундаментальною науковою працею з історії первісного суспільства, його технології, господарства, відносин власності, форм сімейно-родової та суспільної організації. Це ж слід визнати і відносно капітального дослідження Е. Б. Тейлора (1832 — 1917) щодо розвитку первісної культури, особливо її релігійно-міфологічного ядра.

Еволюціоністська концепція односпрямованого, повільного, але неухильного поступу людства цілковито панувала у науково-філософських колах останньої третини XIX — початку XX ст. Для більшості вчених, за винятком окремих непересічних мислителів типу Ф. М. Достоєвського чи Ф. Ніцше, прогрес уявлявся якимось загальним законом еволюції. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи ідея прогресу поєднувалася з надією на подолання соціально-економічного, політичного та національного гноблення, хоча, власне кажучи, ні Г. Спенсер, ні О. Копт, ні хтось інший з табору еволюціоністів ніде не обґрунтували, чому саме відбувається еволюція і. тим більше, чому зміни в економічному чи якомусь іншому житі і неодмінно мають вести до загального щастя.

З розгорнутою методологічною критикою ідеї прогресу як оцінкового, а не наукового судження на межі XIX — XX ст. виступили філософи-неокантіанці, зокрема Г. Ріккерт (1863 — 1936), який, утім, зазначав, що філософія історії не може обійтися без категорії прогресу, необхідної їй для того, щоб піднятися над нігілізмом. Але до початку Першої світової війни еволюціоністська ідея прогресу, яка часто поєднувалася з соціалістичними уподобаннями, а інколи з окремими положеннями марксизму, домінувала у свідомості європейської та північноамериканської інтелігенції.

Характерним прикладом є історія української суспільно-історичної думки другої половини XIX — початку XX ст. Ідеї еволюційного прогресу дотримувалися практично всі демократично мислячі історики та суспільствознавці України того часу — від М. І. Костомарова до М. С. Грушевського та В. Винниченка. Еволюціоністський позитивізм був притаманний таким видатним ученим, як М. М. Ковалевський та М. П. Драгоманов, які за всієї своєї поваги до К. Маркса в цілому були прихильниками концепційО. Конта й Г. Спенсера.

Особливо цікаві роздуми щодо еволюції та прогресу І. Я. Франка, який рішуче підкреслював, так би мовити, зигзагоподібність поступу історії людства. «В понятті еволюції, — писав він, — містяться поруч себе і над собою два супротивні процеси: поступ наперед і поступ назад. Поступ наперед є проявою первісною, переважаючою і нормальною; поступ назад — проявою пізнішою і хворобливою». Він розуміє, що «народи, знеможені матеріально і духовно, вертаються взад, до часів анімізму і фетишизму», але як соціаліст, хоча й не марксистського ґатунку, вірить у майбутній соціалістичний лад вільних самовпорядкованих громад. Але чому саме і яким чином «скоро люди перестануть бути панами і слугами, а стануть тільки людьми», залишається незрозумілим. Як і більшість прогресистськи налаштованих його сучасників, І. Я. Франко вірить у це, але історія XX ст. перекреслила таку віру.

Теоретична критика ідеї прогресу — саркастична, як у Ф. Ніцше, або логічна, як у Г. Ріккерта, — мало впливала на свідомість більшості освіченого населення Європи саме тому, що прогрес, власне — наближення якихось світлих часів добробуту й соціальної справедливості, на початку XX ст. (як, зрозуміло, й раніше) був предметом віри, яка була притаманна і марксистам, і еволюціоністам-позитивістам, з усіма перехідними формами між ними. Але жахи Першої світової війни та революцій (починаючи з російської 1917 р.) і громадянських воєн, що охопили Східну та частково Центральну Європу, встановлення більшовицької диктатури в СРСР, труднощі Італії та Німеччини, які сприяли встановленню фашистських режимів, подальша Друга світова війна тощо — все це наочно продемонструвало утопічність прогресистської віри — однаково в її марксистській та еволюціоністській формах.


загрузка...