Історія світової цивілізації

Утвердження п’ятичленної формаційної схеми в радянській історіографії та її криза 

З перемогою більшовиків марксистсько-ленінський догмат про стадійну зміну капіталістичного суспільства комуністичним, з соціалізмом як його першою фазою, не міг слугувати предметом будь-якого обговорення і тим більше перегляду в науковій літературі, що видавалася в СРСР. Але поскільки однозначної концепції розвитку докапіталістичних суспільств у працях К. Маркса і Ф. Енгельса не було, це давало ґрунт для дискусій щодо марксистського бачення розвитку людства до утвердження буржуазних відносин. Формаційні дискусії кінця 20-х — початку 30-х та 60-х років розгорталися саме довкола цього питання, зокрема проблеми виділеного К. Марксом азійського способу виробництва.

Ортодоксально-офіційна лінія, спираючись на ленінське, а відтак і сталінське бачення історичного процесу, наполягала на тому, що після первісного стану людство послідовно пройшло рабовласницьку та феодальну формації, принципово не розрізняючи західний і східний шляхи розвитку. Прихильники концепції азійського способу виробництва відносили до останнього світ східних цивілізацій, який, утім, не вписувався у п’ятичленну схему. Суть дискусії була далеко не тільки академічною. Якщо визнати другий погляд, з урахуванням того марксистського положення, що саме капіталізм породжує пролетарську революцію і соціалізм, то сама думка про можливість утвердження соціалізму в країнах Сходу, зокрема в Китаї, який чимдалі більше привертав увагу більшовиків, ставала проблематичною. А поскільки більшовицьке керівництво планувало утвердити своє панування і там, то ідейним завданням було довести те, що й Китай проходив рабовласницьку та феодальну формації з тим, щоб через хай і слаборозвинутий, але все ж таки капіталізм перейти до соціалізму.

Дореволюційна російська історична наука, не будучи у своїй основі марксистською, не ставила й питання про формаційну структуру історії. Але ті небуржуазні суспільства, які нині на Заході здебільшого називають традиційними цивілізаціями, в цілому характеризувалися як кріпацькі або феодально-кріпацькі, при тому що стосовно східних монархій уживався епітет «деспотії», а до античних полісів інколи поняття «рабовласництво». Де цілком відповідало загальноєвропейським ще досить туманним уявленням про природу докапіталістичних суспільств.

Відповідно до цього, спираючись на факт переваги селянської праці протягом усієї історії Сходу, де приватна власність на землю була фактично відсутньою, а держава бюрократичними методами експлуатувала селянські общини, радянські історики-марксисти 20-х — початку 30-х років розглядали східні традиційні суспільства або як феодальні, або як такі, що належать до азійського способу виробництва, котрий у цьому контексті розумівся як окрема формація. При цьому погляд на античні суспільства як на рабовласницькі утвердився остаточно.

Вперше з ідеєю про рабовласницький характер давньосхідних суспільств виступив В. В. Струве (1889 — 1965) у доповіді 1933 р. Такі визначні тогочасні російські історики, як І. М. Лур’є, О. І. Тюменєв та інші, що взяли участь в обговоренні цієї думки, піддали її гострій критиці, доводячи, що суспільний лад Давнього Сходу був значно ближчий до державно-кріпацької чи, принаймні, феодально-кріпацької системи, ніж до античного рабовласництва. У наступні роки М. М. Нікольський (1877 — 1959) обґрунтував, що: 1) основну масу робітників державних господарств Давнього Дворіччя (матеріалами якого головно й оперував В. В. Струве) вважати рабами немає ніяких підстав; 2) власне рабів при храмах та палацах Месопотамії було відносно небагато; 3) основною формою експлуатації тут, як і повсюдно на Сході, був примус рядового землеробського населення до виконання відробітної та сплати продуктової ренти на користь держави.

Головна помилка В. В. Струве полягала, як показав М. М. Нікольський, у тому, що він (не будучи шумерологом) побачив у давньомесопотамських працівниках державно-храмових господарств, так званих «гурушу» («молодців») рабів, тоді як вони (подібно до працівників соціалістичних радгоспів), не володіючи засобами виробництва, в той самий час мали юридичну правоздатність.

За аналогією з Месопотамією В. В. Струве намалював і картону «рабовласницького» Давнього Єгипту, в чому його підтримав В. І. Авдєєв. Згодом концепція рабовласницького ладу суто гіпотетично була прийнята і для давніх Індії та Китаю, а потім і для всіх інших суспільств Давнього Сходу. У повоєнні роки поняття «стародавній світ» та «рабовласницьке суспільство» фактично були ототожнені, хоча жодних доказів панування й навіть скільки-небудь значного поширення рабовласницьких відносин у виробничій сфері відповідних країн ніким не було наведено.

Сьогодні можна вважати доведеною істиною, що в країнах Давнього Сходу рабовласництво ніколи не досягало такого рівня розвідку, щоб можна було говорити про провідну роль рабської праці у виробництві. Рабська праця була лише одним із типів виробничої праці, притому далеко не найзначнішим. Встановлено, що рабська праця не відігравала переважаючої ролі у провідних галузях виробництва Давнього Сходу, а саме у землеробстві та ремеслі, незалежно від того, якими були господарства: царськими, храмовими чи приватними. Дедалі більшого значення повсюдно набувала праця різних груп залежного населення, яке працювало під позаекономічним примусом, але зберігало юридичну правоздатність і не було чиєюсь власністю. Це підтверджує правоту критиків концепції В. В. Струве, але остання була підтримана (схоже на те, що й продиктована) тодішнім політично-ідеологічним керівництвом СРСР, що й надало їй офіційного статусу, зробило основою навчальних програм, підручників та посібників.

Характерно, що при обговоренні доповіді В. В. Струве 1933 р. у Ленінграді його концепцію підтримав лише С. І. Ковальов, у працях якого ми стикаємося з одним цікавим моментом. Аналізуючи утвердження рабовласницьких відносин у Давній Греції, найважливішою причиною цього він називає розвиток товарного виробництва, яке стимулює використання рабської праці. Розвиток рабовласництва цілком слушно пов’язується саме з підвищенням товарності виробництва. Але на стадії формування та утвердження експлуататорських відносин на Сході товарного виробництва там фактично не існувало.

Складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, єдиний безперечний випадок широкого виробничого використання рабської праці в усьому стародавньому світі — в античному суспільстві (Греція. Карфаген, Рим) — пояснюється розвитком товарно-ринкових відносин, тоді як з іншого — в наукових колах поширюється думка, що «рабовласницький лад» відповідає найпримітивнішому рівневі розвитку продуктивних сил із-поміж усіх класових суспільств, при тому що буцімто наступну «феодальну» формацію характеризують як таку, що ґрунтується на натуральному господарстві. Між тим ні в кого не викликає сумнівів, що товарне виробництво стадійно вище за натуральне господарство.

Отже, за цією логікою, рабовласницька формація має бути вищою, прогресивнішою за формацію феодальну. Але п’ятичленна схема стверджувала протилежне. Таким чином, ідея рабовласництва як першої суспільно-економічної формації культивувалася всупереч не лише наявним фактам (уже тоді було добре відомо, що Крито-Мікенська цивілізація передувала античній Греції), а й елементарній логіці.

Деякою мірою вади такої концепції відчували і вчені, які працювали цілком у межах п'ятиформаційної парадигми. Вони бачили, що численні суспільства, добре висвітлені писемними джерелами, зокрема ранньосередньовічні, ніяк не можуть ідентифікуватися як рабовласницькі. Насамперед це стосувалося Київської Русі, котру Б. Д. Греков, на відміну від І. І. Смирнова та С. В. Юшкова, навіть на найперших етапах її розвитку не міг вважати рабовласницьким за своїм змістом суспільством, а відтак проголосив суспільством феодальним — не в традиційному розумінні цього терміна, як його стосовно Русі використовував, скажімо, М. П. Павлов-Сильванський, а у специфічно радянсько-марксистському — соціально-економічному.

Концепція Б. Д. Грекова набула широкого визнання, але дослідник так і не зміг переконливо пояснити причину, чому давньоруське суспільство «обминуло» рабовласницьку формацію. Тому він, посилаючись (як і, скажімо. В. І. Равдонікас) на вплив сусідніх розвинутих «феодальних» держав (до яких без скільки-небудь серйозної аргументації була зарахована й Візантія), писав, що на час виникнення Київської Русі рабовласництво було людством у цілому вже пережите. Але таке твердження нічого не пояснює, якщо виходити з того, що стадійно й послідовно мас розвиватися кожне конкретне суспільство, і від того, що десь хтось за багато віків до того певну стадію вже пройшов, доля цього суспільства (за мінімальної інтенсивності зв’язків у часи раннього середньовіччя) аж ніяк не залежить.

Як бачимо, протягом 30-х років у радянській історіографії сформувалася і утвердилася концепція, за якою природним і закономірним шляхом формування класових суспільств визначався розвиток рабовласницьких відносин. Київська Русь та деякі інші суспільства, котрі визначалися як феодальні, що не пройшли стадії рабовласництва, розглядалися скоріше як винятки, а специфіка Сходу здебільшого взагалі ігнорувалася. Вся схема набувала, таким чином, виразного європоцентристського вигляду у дусі сенсімонізму та К. Маркса і Ф. Енгельса часів написання «Маніфесту комуністичної партії», з якого її по суті й сприйняли В. 1. Ленін, Й. В. Сталін та інші ідеологи більшовизму. Війна відвернула увагу від академічних проблем, а у повоєнні роки вже як щось само собою зрозуміле почало вважатися, що всі суспільства давнини були рабовласницькими, а середньовічні — феодальними. Внаслідок цього поняття «давній» та «рабовласницький», так само як і «середньовічний» та «феодальний», стали вживатися як синоніми.

Практично беззаперечне панування в радянській науці п’ятичленної формаційної схеми — це 40-ві — 50-ті роки, коли навіть її колишні противники, як, наприклад, І. М. Лур’є, змушені були визнати сформульовані В. В. Струве погляди на історію Давнього Сходу. Але альтернативна робота провадилася і в ті роки. Йдеться передусім про дослідження О. І. Тюменєва (1880 — 1959), який, достеменно проаналізувавши державно-бюрократичну організацію господарства Давнього Шумеру, зіставив її з суспільним ладом інших давньосхідних суспільств та мікенської й античної Греції, цe дало змогу обґрунтувати ідею про принципово різні шляхи формування та, відповідно, типи експлуататорських суспільств Давнього Сходу та Античного світу.

Дослідник вважав, що існували дві основні можливості утвердження експлуататорських відносин. Перша полягала у поступовому економічному та соціально-політичному закабаленні рядових общинників знаттю. Особливо це було характерне в умовах іригаційного землеробства, яке передбачало організацію колективної праці общинників з боку представників родоплемінної верхівки, котра поступово набувала статусу ранньодержавного апарату. Такий шлях розвитку вчений докладно розкрив у своїй капітальній праці, присвяченій державному господарству Давнього Шумеру, вважаючи, що йому відповідають реалії Давнього Єгипту та інших давньосхідних суспільств.

Друга можливість розвитку експлуататорських відносин пов’язується із підвищенням ролі експлуатації чужинців-військовополонених у приватних домогосподарствах при законодавчій забороні обернення вільних общинників на рабів. Цей шлях найповніше був реалізований у давніх Греції та Римі. З цього робився принциповий висновок, що давньосхідне й античне суспільства демонструють не дві послідовні стадії розвитку рабовласництва, а два різних шляхи суспільної еволюції.

Тобто О. І. Тюменєв на широкому фактичному матеріалі обґрунтував ідею полілінійності (стосовно давнини — дволінійності) історичного руху, досить близьку до висловленої свого часу думки Ф. Енгельса про дві можливості переходу до державно-експлуататорського ладу: через монополізацію представниками родоплемінної влади права користуватися колективним надбанням та через розвиток експлуатації особисто залежних людей у приватних домогосподарствах. У справі легалізації полілінійного бачення історії на тлі офіційного радянського марксизму у 60 — 80-ті роки цьому поглядові довелося відіграти значну роль.

З початком відносної лібералізації після XX з'їзду КПРС з’явилися й перші критичні думки щодо офіційної п’ятичленної схеми історичного руху. Спочатку в Угорщині (Ф. Тьокеї) та колишній НДР (Е. Ш. Вельскопф), а потім і в СРСР (Л. С. Васильєв, Ю. І. Семенов, Й. О. Стучевський) учені почали вказувати на неадекватність інтерпретації на її основі історичних реалій Давнього Сходу, зокрема так. як це було зроблено у І томі «Всесвітньої історії». На початку 60-х років коло однодумців поповнюється істориками-марксистами з Англії (Е. Гоббс) та Франції (Ж. Шено, Ж. Сюре-Каналь, М. Годельє).

Фахівці апелювали до фактів, з яких випливало, що немає жодних підстав припускати, що за межами античного суспільства (у давнину чи в середні віки) рабовласницький лад мав перевагу у системі виробництва. В наступні роки це твердження було надійно обґрунтовано на матеріалах майже всіх суспільств давнього та середньовічного Сходу. Таким чином було доведено, що рабовласництво не тільки не є обов’язковою ланкою в розвиткові людства, а й не може мати статусу стадійного рівня розвитку продуктивних сил, тобто не є формацією у марксистському (як і в будь-якому іншому) розумінні цього слова.

Послідовна дискредитація ідеї рабовласницької формації при паралельному висуванні вагомих аргументів проти концепції формації феодальної та обґрунтуванні специфіки східних суспільств, тобто, коротше кажучи, спростування п’ятичленної формаційної схеми історії, — все це висувало проблему розробки (на марксистських засадах, оскільки вся дискусія розгорталася саме на цьому ґрунті) нової концепції історії докапіталістичних суспільств. Одними з перших її варіант запропонували французькі марксисти.

Вивчаючи суспільні відносини у країнах Тропічної Африки, Ж. Сюре-Каналь обґрунтував, що їх не можна розглядати ні як рабовласницькі, ні як феодальні. Оскільки гам держава експлуатувала економічно автаркійні общини, дослідник відносить ці суспільства до азійського способу виробництва, але інтерпретує останнє поняття у стадійному розумінні — як універсальну перехідну фазу від первісності до класового суспільства. Так само азійський спосіб виробництва розуміє і М. Годельє, за яким від цієї стадії розвиток може йти двома шляхами: у бік рабовласництва — при інтенсивному розвиткові товарно-ринкових відносин — та феодалізму — при збереженні натурального господарства.

Іншу схему у середині 60-х років розробили Л. С. Васильєв та Й. О. Стучевський. Спираючись на марксівський аналіз форм, що передували капіталістичному виробництву, вони здійснили цікаву спробу з’ясувати обставини, за яких перемагає або азійський, або античний, або германський (з подальшим переходом у феодальний) спосіб виробництва. Ці три типи суспільств розглядалися як стадійно синхронні, як три суспільно-економічні форми, що відповідають одному рівневі розвитку продуктивних сил та однаковою мірою, але за різних обставин виростають з пізньопервісного ґрунту. Тобто історія добуржуазних експлуататорських суспільств бачиться не стадійно, а полілінійно, а відтак (при рішучому запереченні авторами відповідності між рабовласництвом і давниною та феодалізмом і середньовіччям) соціально-економічна ідентифікація кожного суспільства вимагає конкретно-історичного дослідження.

До висновків, що тією чи іншою мірою перегукувалися з поглядами Л. С. Васильева та Й. О. Стучевського, у середині 60-х років прийшли досить багато радянських дослідників: Е. О. Берзін. М. Ю. Кобіщанов, Г. О. Мелікішвілі, Л. О. Седов, Ю. І.Семенов, В. О. Тюрін, К. В. Хвостова та ін. Зокрема, в колективній праці «Загальне та особливе в історичному розвитку країн Сходу» ними зазначалися, по-перше, необхідність розгляду докапіталістичних експлуататорських суспільств у межах єдиної формації; по-друге, панування в рамках цієї формації позаекономічних форм експлуатації, в тому числі (особливо на Сході) з боку деспотичної держави; по-третє, істотність протиставлення в межах цієї формації рабовласницьких та феодально-кріпацьких відносин саме типологійно, а не стадійно, при усвідомленні, найчіткіше тоді сформульованому К. В. Хвостовою, структурних відмінностей між «західними», основаними на приватновласницьких відносинах, та «східними», пов'язаними з пануванням державної власності на землю.

При цьому Е. О. Берзіним було чітко визначено, за яких умов узагалі стає можливим поширення рабовласництва. З його висновків випливали неможливість панування рабовласницьких відносин у більшості докапіталістичних суспільств, за винятком античних, але природність максимального поширення такої форми експлуатації на колоніальних плантаціях нового часу. Під градом критики від старої схеми відмовився навіть В. В. Струве, визнавши, що давньосхідні цивілізації не були рабовласницькими, а належали до того типу суспільств, який К. Маркс називав азійським способом виробництва.

Всього цього було достатньо, щоб дослідники, які щиро намагалися розібратися у суті справи, хай би й залишаючись на марксистських позиціях, уже не могли серйозно ставитися до нав’язаної у сталінські часи п’ятичленної формаційної схеми. Незважаючи на ортодоксальну реакцію прибічників останньої, зокрема Ю. В. Кочановського та В. М. Никифорова, вона вже не могла зберегти свій колишній статус парадигми наукового мислення, хоча відповідно до неї і протягом 70 — 80-х років писалися підручники й будувалися програми історичних та історико-культурологічних (з історії літератури, мистецтва тощо) курсів.

Але критики п’ятичленної схеми, переконливо довівши її неспроможність, не запропонували якоїсь обґрунтованої та докладно розробленої альтернативи. Тому в останні десятиліття зусилля таких учених, як Л. С. Васильєв, І. М. Дьяконов, М. Ю. Кобіщанов, В. П. Ілюшечкін, Г. В. Коранішвілі, Г. О. Мелікішвілі. Р. М. Нуреєв, Л. О. Седов, Ю. I. Семенов, були спрямовані на створення цілісної концепції розвитку докапіталістичних цивілізованих суспільств. У цій роботі простежуються два основних напрями. Якщо одні дослідники (зокрема І. М. Дьяконов, В. П. Ілюшечкін, М. Ю. Кобіщанов) працювали переважно у традиційній для радянської історіографії стадійній парадигмі, прагнучи побудувати таку систему щаблів розвитку людства, яка б відповідала сучасному рівневі наукових знань, то інші (Л. С. Васильєв, Л. О. Седов) основну увагу звертали на полілінійність розвитку людства, принципово протиставляючи східний та західний шляхи розвитку. Ці пошуки розгорталися вже за часів свідомого оновлення (як у В. П. Ілюшечкіна) чи подолання (як у Л. С. Васильева) марксистського розуміння історії, тим більше при найширшому врахуванні досягнень сучасної західної суспільно-культурологічно-історичної науки, головно праць англо-американських дослідників, які здебільшого стоять на позитивістськи-неоеволюціоністських чи постеволюціоністських позиціях. Але на цих питаннях ми зупинимося дещо пізніше.

При цьому варто зазначити, що формаційні дискусії 60-х років мало вплинули на поодинокі спроби тогочасних радянських учених вийти на узагальнення власне культурного розвитку людства. Тут спостерігаємо суцільне панування п’ятичленної формаційної схеми, суперечливо поєднаної з уявленням про традиційні «епохи». Останні, виділені на західноєвропейському матеріалі, намагалися поширити майже на всі цивілізації.

З урахуванням цього висновку зрозумілішим стає сенс концепції доби Відродження як загальносвітового явища, найпослідовніше розвинутої М. Й. Конрадом. Розроблена в системі формаційної парадигми, без достатньої уваги до автономного саморозвитку окремих цивілізацій, ця концепція у деяких спільних явищах, притаманних різним культурам VIII — XVI ст. від Західної Європи до Китаю, побачила не певну подібність епох розвитку самодостатніх регіональних соціокультурних систем (окремих цивілізацій), а всесвітньо-історичну епоху, епоху в розвитку культури людства. Це є черговим прикладом того, що категорію «історична епоха» значно доцільніше вживати при розгляді не шляху людства як такого, а реалій регіонально-цивілізаційного рівня.

Варто зазначити також, що проблема стадійності розвитку людства розроблялася і в контексті етноісторичної типології. На початок 60-х років більш-менш стихійно склалася (хоча раніше висловлювалися й інші підходи) думка про те, що існують три основних історичних тили людських спільнот: плем’я (або рід та плем’я), народність і нація. Перше пов’язувалося з первісністю, друге з рабовласницькою та феодальною формаціями, а третє — з капіталізмом та соціалізмом. Те, що така тричленна схема не відповідає офіційній п'ятичленній формаційній концепції, було очевидно. І тому цілком зрозуміло, що з’явилася спроба привести їх у відповідність — розробити для кожної формації окремий тип етнічної спільноти. Цьому була присвячена цікава для свого часу стаття С. О. Токарєва, в якій він намагався обґрунтувати думку про наявність принципово різних етнічних спільнот у давнину (на прикладі античності) та в середньовіччі.

Незважаючи на те, що окремі дослідники підтримали цю спробу, багато прихильників вона не знайшла. С. О. Токарєв підкреслив відмінність між етнічними спільнотами міст-держав (вважаючи їх власне давніми, рабовласницькими) та окремих територіальних володінь типу князівств чи герцогств (які, на його думку, були властиві саме феодальному середньовіччю). Але не важко показати, що міста-держави, як і окремі земельні або територіально-обласні структури, однаково притаманні як давнині, так і середньовіччю (Tip, Сідон, Карфаген, Мілет, Афіни тощо — Венеція, Флоренція. Генуя, Бремен, Гамбург, Новгород тощо; Київська, Галицька або Смоленська землі, Бургундія, Баварія, Каталонія тощо — Бактрія, Гірканія, Каппадокія, Фессалія, Елір тощо). Тобто принципових стадійних відмінностей у типах етнічних спільнот між так званими рабовласницькою та феодальною формаціями знайти не вдалося.

Незабаром В. О. Бєлявський виступив із різкою критикою тричленної схеми й запропонував власну оригінальну концепцію етно-історичного розвитку давньої Передньої Азії та Античного світу, яка висвітлила динаміку цього процесу в межах того, що традиційно називається давниною Паралельно Л. П. Лащук обґрунтував висновок про принципову єдність етнічного процесу в давнину та в середньовіччі й виділив такі його етапи: 1) поява великих етномовних спільнот як конгломератів споріднених племен, 2) утворення на їхньому ґрунті ранньокласових етнічних спільнот номового, полісного та земельного типів, 3) їх інтеграція у спільноти ширшого тилу — народності, в межах яких зберігаються окремі етнотериторіальні угрупування.

В цій роботі особливо важливо зазначити вихід на ідею полілінійності етноісторичного процесу (хоча б лише на рівні ранньокласових суспільств). Але, на жаль, дослідник, як і його попередники та інші автори 60-х років, не помітив тих зрушень в етноісторичному розвиткові людства, які були пов'язані зі створенням світових імперій (типу Римської або Ханьської у Китаї) та, тим більше, поширенням світових релігій (буддизму, християнства та ісламу). Тоді ж зі своєю докладною періодизацією стадій етнічного процесу за первісності, що долала спрощені уявлення про рід і плем’я як основні типи первісних етносів, виступив В. Ф. Генінг.

Таким чином, на початок 70-х років склалася ситуація, коли, з одного боку, було зрозуміло, що тричленна періодизація етноісторичного процесу перебуває у протиріччі з п’ятичленною формаційною схемою (проти якої етнографи та археологи не виступали — на відміну, скажімо, від сходознавців) і сама щонайменше потребує докладної переробки відповідно до фактичного матеріалу. Але це не перешкодило такому станові речей зберігати панівні позиції протягом 70-х і значної частини 80-х років. Найпростіший (і найнеобґрунтованіший) вихід було знайдено в тому, щоб усе залишити на своїх місцях, лише народностям присвоїти епітети «рабовласницька» для давнини та «феодальна» для середньовіччя, а націям — «буржуазна» та «соціалістична». Справа поліпшувалася лише тим, що з межі 60 — 70-х років, особливо завдяки розробкам Ю. В. Бромлея, в етнографічній літературі міцно утвердилася концепція ієрархічної природи етнічних спільнот, поділ їх на власне етнічні, суб- або мікроетнічні та макроетнічні, зокрема макроетнополітичні та макро-етнокультурні (з середньовіччя здебільшого макроетноконфесійні), спільноти з усвідомленням того, що їхню природу і співвідношення треба з’ясовувати у кожному конкретному випадку окремо.

Між тим тричленний поділ історії етнічного розвитку людства дістав теоретичне обґрунтування у праці С. О. Арутюнова та М. М. Чебоксарова. Вони довели органічний зв’язок між типами етнічних спільнот та густотою мережі інформаційних зв’язків, яка є стадійно визначеною. Вони виділили в історії два якісних стрибки у темпах приросту густоти інформації. Перший пов'язується з переходом від первісності до цивілізації та характеризується передусім виникненням писемності, а другий — із розвитком загальної освіти та особливо з підвищенням рівня інформованості суспільства завдяки появі друкованої періодики, видань для масового читання тощо з утвердженням капіталізму в Європі. Таким чином, тричленна етноісторична типологія нарешті отримала під собою ґрунт, тоді як п'ятичленна формаційна схема внаслідок дискусій 60-х років була найістотнішим чином дискредитованою. А це вело до неминучого краху етноісторичної типології, прив’язаної до п’ятичленної формаційної схеми з двома різновидами народностей та націй.

У цьому плані симптоматичною була стаття М. В. Крюкова, що стала основою подальшої (і останньої з цього приводу у радянській історіографії) дискусії, в якій взяли участь майже всі московські фахівці з питань теоретичної етнографії («Советская этнография», 1986, №3 — 5). М. В. Крюков гостро поставив питання про відповідність етноісторичної типології, поширеної серед радянських учених, формаційній (власне — п’ятичленній) схемі історії, не беручи під сумнів правомірність останньої. Стаття містить цікаві спостереження, зокрема висновок про те, що з початком середньовіччя простежується тенденція втрати етнічної дискретності у зв’язку з утворенням світових імперій та особливо поширенням світових релігій; точніше було б сказати — у зв’язку з утворенням великих регіональних цивілізацій, спочатку з високою культурою та імперською державністю (античне Середземномор’я, Індія, Китай останніх століть І тис. до н. е. — перших століть І тис. н. е.), а потім на ґрунті власне світових релігій, особливо східного й західного християнства та ісламу. М. В. Крюков намагається пов'язати це з рабовласницькою та феодальною формаціями, але з цього нічого не виходить, так само як і у В. І. Козлова та Ю. В. Бромлея.

Зберегти штучне поєднання традиційного тричленного поділу етноісторичного процесу з дискредитованою (що не цілком ще усвідомлювала більшість етнографів та археологів середини 80-х років) п'ятичленною формаційною схемою вже було неможливо. Тому певною мірою підсумковими стали виступи О. І. Першиця та О. М. Решетова, які рішуче розривали з традицією п’ятичленної схеми та, посилаючись на відповідні розробки, виходили на ідею потрійного поділу суспільно-економічного розвитку людства: первісність, докапіталістичні експлуататорські суспільства та капіталізм із частково синхронним йому соціалізмом. Це відповідало двом інформаційним стрибкам, пов'язаним раніше С. О. Арутюновим та М. М. Чебоксаровим з якісними зрушеннями в етноісторичному процесі. Картина набувала певної логіки: найзагальніші ступені соціально-економічного, інформаційного та етнічного розвитку людства логічно пов’язувалися між собою. Але для розуміння конкретного етноісторичного розвитку констатація цього положення, як наприкінці дискусії слушно зазначив М. В. Крюков, практично нічого не дає.

Як бачимо, дотримання суто стадійного підходу, без урахування полілінійності та цивілізаційної дискретності розвитку людства, і в етноісторичній проблематиці заводить у глухий кут, так само як і прагнення при періодизації’ уявити більш-менш чіткий рубіж між давниною та середньовіччям.