Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

МАРКСИСТСЬКЕ РОЗУМІННЯ СТАДІЙНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ ТА КРИЗА П’ЯТИЧЛЕННОІ ФОРМАЦІЙНОЇ СХЕМИ

Формування та розвиток марксистської теорії стадій суспільного розвитку

На 30-ті роки XIX ст. філософія історії (а відповідно і прогресистсько-умоглядні схеми, які вона пропонувала без перевірки на емпіричному матеріалі) опиняється у глибокому кризовому стані як у Франції, де її найяскравішими представниками бу­лиВольтер, А.-Р. Тюрго, Ж.-А. Кондорсе та К.-А. Сен-Сімон, так і у Німеччині, де вона пов'язується головно з іменами Й. Г. Гердера та Г. В. Ф. Гегеля. Стадії, стулені або формації, які виділялися в іс­торії людства, мали суто умоглядний ха­рактер і не стільки ґрунтувалися на уза­гальненні наявних наукових даних, хай би й осмислених із позицій певної метафі­зичної доктрини, скільки використовува­лися в якості ілюстрацій авторських думок про прогресивні щаблі розвитку людства. Найменше це стосується Й. Г. Гердера.

Як із цього приводу зазначають М. В. За­харченко та О. І. Погорілий, традиційна прогресистська філософія історії XVIII — початку XIX ст. чітко висунула проблему закономірності й об’єктивності історич­ного процесу і вже робила спроби поєд­нати фактичний матеріал з його теоре­тичним узагальненням. Та ці спроби ще не спиралися на тверді методологічні підва­лини з чітким розумінням діалектики ем­піричного й теоретичного, а сам історико-культурний фактологічний матеріал був доситьобмеженим. Закономірність історії залишалася ідеєю, а не доведеним фактом. Цe зумовило кризу даного наукового напряму, і на початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвиткові соціального пізнання.

Цю кризу намагалися подолати вже К.-А. Сен-Сімон, котрий закликав перейти від «гадальної» філософії про людину та історію до спостережень, які б розгорталися відповідно до методів природничих наук, та О. Конт з його програмою інтегральної науки про су­спільство — соціології — як єдності «соціальної статики» та «со­ціальної динаміки». Але, особливо стосовно історії, обидва спад­коємці просвітницької традиції запропонували суто абстрактні ра­ціоналістичні конструкції — всупереч власним принципам.

Утім в останній третині XVIII — першій третині XIX ст. великі досягнення буди здобуті в царині конкретних наук, пов’язаних із філософсько-історичною проблематикою, головно у сфері політичної економії, яка з часів А. Сміта стає справжньою наукою, та історії, в яку французькі історики доби Реставрації вносять ідею станово-класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку. В цьому контексті особливого значення набували й духовні наслідки тих змін, які відбулися у Західній Європі в результаті промислового перевороту, що розпочався в Англії, та Великої французької рево­люції. Багатьом інтелектуалам було цілком зрозумію, що західне суспільство вступає в якусь нову фазу розвитку, пов’язану з особ­ливою роллю капіталу, індустріального виробництва, громадянсько­го суспільства з представницькими органами державної влади, з загостренням соціальної (класової) боротьби та зростанням суспільного значення науки й техніки.

Найвпливовішими ідейно-філософськими течіями, які склада­ються за цих умов на середину XIX ст. і, зазнаючи певних транс­формацій, доживають до кінця XX ст., були марксизм та позитивізм, особливо у його еволюціоністській формі (Г. Спенсер), яка, втім, багато в чому відповідала духові «позитивної філософії» О. Копта, що постала дещо раніше формаційної теорії К. Маркса.

Як справедливо зазначає Р. Арон, вчення К. Маркса — це пере­дусім аналіз сучасного йому капіталістичного суспільства, механізму його функціонування, структури та неминучої зміни. О. Конт роз­робив теорію того, що він називав індустріальним суспільством. Головним у його соціально-історичній концепції є протиставлення колишнім (військовим, феодальним, теологічним) суспільствам су­часних — індустріальних і наукових. Без сумніву, К. Маркс також вважає сучасні йому суспільства, на протилежність попереднім, ін­дустріальними та науковими, але головним для нього є виявлення протиріч у самому сучасному суспільстві, яке він називає буржуазним (капіталістичним), і протиріч між основними суспільними групами, або класами, якими він вважає буржуазію (капіталістів) і найманих робітників (пролетарів). Якщо позитивізм розглядає конфлікти між робітниками й підприємцями як маргінальні щодо суті цього су­спільства процеси, які з часом мають бути усунуті, то для К. Маркса боротьба між пролетаріатом і капіталістами стає головним чинником сучасного йому суспільства, котрий розкриває його сутність і дає змогу передбачити історичний розвиток.

Таким чином, на перший погляд виходить, що О. Конт і К. Маркс ведуть мову про один тип сучасного суспільства, лише по-різному його називаючи та характеризуючи з різних боків. Але це не зовсім гак. Перший французький позитивіст у своїй концепції трьох стадій розвитку людства відносить межу між другою, метафізичною, та третьою, позитивною, до 1800 р., а К. Маркс (як, до речі, і М. Вебер та Л. Февр) початки капіталізму вбачає ще у XVI ст. Більше того, як було зрозуміло тому ж К. Марксові, промисловий переворот в Англії міг здійснитися лиш за умови перемоги капіталізму у цій країні принаймні століттям раніше, оскільки стадії індустріального капі­талізму передувала фаза капіталізму мануфактурного.

Тобто капіталістичне суспільство не відповідає індустріальному в його контівському розумінні ні змістово, ні хронологічно. Це було б іще виразнішим, якби ми услід за В. Зомбартом вважали добою раннього капіталізму в Європі тривалу епоху від кінця хрестових походів до кінця XVIII ст., — якраз той самий час, приблизно між 1300 і 1800 роками, який О. Конт називає метафізичною стадією. Інакше кажучи, поняття капіталістичної стадії розвитку за К. Марк­сом, як і за М. Вебером чи В. Зомбартом, і змістово, і в часі ширше, ніж індустріальне суспільство позитивістів. У традиційній марксист­ській термінології, поширеній наприкінці XIX ст. навіть у Росії, наприклад у відомій тоді праці О. О. Богданова, капіталізм як стадія розвитку, що починається з XV — XVI ст., розділяється на два періоди — домонополістичний і монополістичний, тоді як перший поділяється на стадії мануфактурного та індустріального (ма­шинного) капіталізму, при тому що остання в Англії починається з промислового перевороту останньої чверті XVIII ст., а в інших євро­пейських країнах відбувається протягом першої половини XIX ст.

Першим, хто дав характеристику новоєвропейського суспільства як цілісної системи, економіка якої ґрунтується на обігові капіталу, був А. Сміт (1723 — 1790). Починаючи своє дослідження з відомої тези про те, що річна праця кожного народу складає той первинний фонд, який дає йому всі необхідні для існування та добробуту про­дукти, шотландський учений поступово, особливо у другій книзі свого твору, присвяченій природі капіталу, його накопиченню та використанню, висуває капітал на перше місце, підпорядковуючи йому і безпосередню працю, й усі інші речі.

За його вченням, чим сильніший у нації капітал, тим більше може вона утримувати робітників, виготовляти машин та знарядь, які підвищують продуктивність праці, розвивати у себе розподіл праці. Накопичувати капітал — це і значить розвивати свою промисловість та підносити національний добробут, відтак збільшення капіталу с головним засобом збільшення багатства нації. Але це відбувається не за вказівками держави (яка у А. Сміта фактично набуває характеру політичної надбудови над економічним життям), а внаслідок одно­часних і конкуруючих дій тисяч індивідів, які, елементарно бажаючи покращити своє становище, прагнуть збереження і продуктивного використання своїх заощаджень. Це прагнення є настільки сильним, що навіть марнотратство правителів не здатне перешкодити його позитивним наслідкам.

Із цього випливає принциповий оптимізм учення А. Сміта. Еко­номічні інститути в його очах не лише чудові, а й провіденційні, оскільки божественне провидіння заклало у серце людини прагнення покращити своє становище, з якого постає її ділова активність, котра за умов поглиблення розподілу праці та встановлення належної суспільної організації працює на добробут усіх членів суспільства.

Спираючись на німецьку філософію, головно гегелівську, на французьке суспільствознавство, особливо концепцію К.-Л. Сен-Сімона, та британську політекономію, що набула наукового вигляду у працях А. Сміта та Д. Рікардо, К. Маркс (1818 — 1883) та Ф. Енгельс (1820 — 1895) у середині 40-х років XIX ст. беруться за розробку своєї соціально-історичної концепції. Її основи викладені вже у «Німець­кій ідеології» і, значно чіткіше, у «Маніфесті комуністичної партії».

К. Маркс та Ф. Енгельс на початку свого творчого шляху в цілому приймають сенсімонівську схему історичного розвитку, тлумачачи античну давнину як добу переважно рабовласницької, а західне се­редньовіччя — феодально-кріпацької експлуатації, практично не торкаючись проблем історії первісності та зосереджуючи увагу на аналізі сучасного їм західного суспільства, яке вони називають ка­піталізмом. Основою історичного поступу вони вважають зростання продуктивних сил — соціально-економічного базису суспільства, відносно якого держава, релігія, філософія, право, мораль тощо виступають як щось похідне, надбудовне. Певний історично визна­чений стан базису вимагає відповідного йому стану надбудови, але їхній характер пов’язаний і з інтересами окремих груп людей, що мають різне відношення до власності і відтак до користування про­дуктами суспільної праці. Такі групи марксизм називає класами і, в дусі гегелівської діалектики боротьби протиріч, яка зумовлює роз­виток як вихід на вищий щабель через їх подолання, розглядає зміст історії кожної великої стадії розвитку людства, котра згодом осмис­люється як суспільна, а ще пізніше — як суспільно-економічна формація, як боротьбу цих класів, головно — двох протилежних: тих, що експлуатують, маючи власність на засоби виробництва, і тих, хто не має власності і зазнає експлуатації. Найчіткішого виявлення кла­совий поділ суспільства досягає за капіталізму. Це, на думку К. Маркса та Ф. Енгельса, мас неодмінно привести до пролетарської революції та встановлення нового, безкласового — комуністичного суспільства, де не буде розподілу праці та приватної власності, а відтак і експлуатації, і класів.

Подальша робота велася в напрямі як уточнення загальної кон­цепції, що набувала вигляду гегелівських тріадних фігур (розвиток кожної формації через повне розкриття її суттєвих протиріч та зняття останніх із виходом на новий щабель розвитку), так і необхідності врахування різноманітного фактичного матеріалу, який часто су­перечив стрункій діалектичній системі. Останнє передусім стосува­лося суспільств Сходу. Протягом 50-х років К. Маркс і Ф. Енгельс усвідомлюють неможливість їх віднесення до жодного із стадійних типів, відомих їм у Європі, хоча б на тій підставі, що Схід не знає приватної власності на землю як такої і верховним землевласником там виступає бюрократично-деспотична держава, що здіймається над підпорядкованими їй автаркійними селянськими общинами. Наслід­ком цього стає введення в загальну схему історичного процесу окре­мої стадії — азійського способу виробництва, за яким К. Маркс ставить античний, феодальний та сучасний йому буржуазний, роз­глядаючи їх у якості прогресивних епох суспільно-економічного розвитку людства.

Утім і ця по суті близька до гегелівської (крім капіталізму, якого остання не знала) схема не могла задовольнити К. Маркса, котрий володів історичним матеріалом достатньою мірою, щоб усвідом­лювати стадійну однопорядковість східних цивілізацій та античності, а то й західного середньовіччя. Подальша праця приводить його до переконання в тому, що азійський, античний і германський (уже не феодальний) способи виробництва з притаманними їм специфіч­ними формами власності та співвідношення особи й соціуму ви­никають і розвиваються паралельно у різних екологічних зонах із різними системами організації сільськогосподарського виробництва.

У цьому сенсі К. Маркс немовби відновлює підходи Ш. Монтеск’є, повертаючись від абстрактних теоретизувань класичної філо­софії історії другої половини XVIII — початку XIX ст. до наукового аналізу історичного матеріалу у зв’язку з конкретними умовами життя людей. Більше того, К. Маркс виходить на ідею полілінійності історичного розвитку, яка неявно відчувається вже у Й. Г. Гердера, але по-справжньому набуває значення у працях учених другої поло­вини XX ст., пов’язаних із марксистською традицією, починаючи з О. І. Тюменєва та К. Вітфогеля. Ідея паралельності якщо не розвитку, то принаймні існування східних і західних суспільств, в основі яких лежить різна природа власності — державна і приватна, присутня і в працях К. Маркса останніх років його життя, але про це мова піде докладніше далі.

Паралельно продовжувалася робота і щодо уточнення концепції стадійності історичного процесу. Ранні, побудовані на ґрунті сен­сімоністських та гегельянських ідей, схеми вже не задовольняли К. Маркса. Під впливом праць про общину М. М.Ковалевського та загальної концепції розвитку давнього суспільства Л. Г. Моргана в історичній свідомості К. Маркса і Ф. Енгельса окреме важливе місце займає первісність, яка розділяється на свої етапи розвитку (дикун­ство та варварство з подальшою деталізацією) Дещо змінювалося і ставлення до суспільств класового, експлуататорського типу, серед яких найсуттєвішим стає поділ на докапіталістичні й капіталістичні. Практично без змін залишається лише віра в утопію майбутнього комуністичного суспільства, хоча про нього він пише чимдалі менше і вже не з таким завзяттям, як у молоді роки.

У ґрунтовній праці Ю. М. Бородая, В. Ж. Келле та В. Г. Плімака переконливо доведено, що у баченні К. Марксом історичного проце­су, як воно склалося на кінець його життя, поняття «рабовлас­ництво» та «феодалізм» у якості окремих суспільно-економічних формацій відсутні. Найбільш уживаним стає потрійний поды, за яким антагоністичне, експлуататорське, класове суспільство про­тиставляється як первісному, тобто докласовому, так і такому, що мас утвердитися у майбутньому, — післякласовому, комуністичному. Розгляд класового суспільства ведеться К. Марксом, так би мовити, на трьох теоретичних рівнях. Найабстрактнішим є його розуміння як цілого, принциповою рисою якого є привласнення результатів праці тих, хто зазнає експлуатації, тими, хто експлуатує, безвідносно до того, яким чином і завдяки чому ця експлуатація здійснюється. На наступному рівні К. Маркс уже розрізняє суспільно економічні фор­мації, які ґрунтуються на різних формах власності. В якості таких він протиставляє капіталістичне суспільство докапіталістичним експлуа­таторським. Третім, конкретнішим рівнем у нього виступає вже внутріформаційна типологія, необхідна для переходу від загальної категорії формації до реальної історії народів і країн. Капіталізм поділяється ним на ранній, мануфактурний, та розвинутий, промис­ловий, або індустріальний. Формацію ж докапіталістичних експлуа­таторських суспільств, яку вій інколи називав першою великою формою антагоністичного суспільства на протилежність другій — капі­талізмові, К. Маркс підрозділяв не стадійно, а типологійно — на азійський, античний та германський способи виробництва.

Порівняно з такою системою усвідомлення історичного процесу марксизм кінця XIX — XX ст. не лише не пішов далі, а й, більше того, зазнав помітного регресу, особливо коли він став офіційною ідеологією СРСР. На жаль, у своїх пізніх творах К. Маркс ніде не виклав свого цілісного бачення історичного процесу, а такі прин­ципові його праці, як, наприклад, «Форми, що передують капіта­лістичному виробництву», пролежали нікому не відомими в руко­писах до другої чверті XX ст. Провідні соціал-демократичні тео­ретики марксистської школи на межі століть, зокрема К. Каутський (1854 — 1938) та Г. В. Плеханов (1856 — 1918), порівняно з К. Марксом та Ф. Енгельсом не внесли нічого істотно нового у розуміння ста­дійного характеру історичного процесу, хоча проблема співвідно­шення стадійного та полілінійного в історії, зокрема неможливість осмислити Схід в одній лише стадійно-формаційній парадигмі, ними добре усвідомлювалися.

Виглядає так, що висновки, яких стосовно історії людства дійшов К. Маркс в останні роки життя, далеко не повністю поділяв Ф. Ен­гельс. Більше того, ретельне вивчення «Давнього суспільства» Л. Г. Моргана зумовило помітне відхилення Ф. Енгельса в бік еволю­ціоністської парадигми мислення, яка виключала можливість полілінійності історичного розвитку.

У цьому плані праця Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності та держави» демонструє не лише збагачення марксистської концепції історії найостаннішими на той час досягненнями в галузі вивчення первісності, а й певний крок назад. Схема історії прак­тично спрощується до стадійної монолінійної моделі. Взагалі не згадуючи про східні суспільства (котрі не розглядав і Л. Г. Морган, за текстом основної праці якого Ф. Енгельс ішов у своєму творі), він по суті повертається до сенсімонівсько-ранньомарксистського (від­битого у «Маніфесті») бачення історії. Рабство проголошується ним першою формою експлуатації, притаманною античності, за яким ідуть кріпацтво у середні віки та наймана праця у нові часи. Через три роки він повторює цю тезу, поширюючи панування рабо­власництва й на Давній Схід, причому будь-якою аргументацією він себе не обтяжує. Але авторитет «класика» зробив свою справу, і думка про п’ять формацій в історії людства, яка потенційно містилася ще в «Маніфесті», починає сприйматися молодими марксистами кінця XIX — початку XX ст. як автентично-марксистське бачення історичного процесу.

Яскравим прикладом може слугувати перше видання широко­відомої у першій третині XX ст. праці О. О. Богданова (1873 — 1928) з основ політекономії. У всесвітній історії він бачить такі періоди:

1) первісного родового комунізму, 2) рабства, 3) феодалізму і цехів, 4) капіталізму, а також соціалізму, про який не згадує з цензурних міркувань, але який з’являється в наступних виданнях книжки. Вже тут перед нами у завершеному вигляді виступає традиційна «істматівська» п’ятичленна схема, накреслена талановитим 24-річним юнаком у 1897 р.

Але таке спрощене розуміння історичного процесу не задоволь­няє О. О. Богданова, і двома роками пізніше у другому виданні цієї праці він виділяє сім стадій: 1) первісного родового комунізму, 2) патріархально-родової організації та давнього рабства, 3) феодаль­ного суспільства, 4) дрібнобуржуазного суспільства, 5) торгового капіталу, 6) мануфактурного промислового капіталізму та 7) машин­ного промислового капіталізму, за яким має прийти соціалізм. Зго­дом О. О. Богданов переглядає і цю схему, пропонуючи у десятому виданні праці (1920 р.) таку стадійну періодизацію: І. Доба натураль­ного господарства, в якій виділяються: 1) первісний родовий комунізм, 2) авторитарна родова община, 3) феодальне суспільство; II. Доба розвитку обміну зі стадіями: 1) системи рабства, 2) крі­пацького господарства, 3) ремісничо-міського ладу, 4) торговельного капіталізму; III. Доба промислового капіталізму з: 1) мануфактурним періодом, 2) машинним періодом, 3) періодом фінансового капіталу; і, нарешті, IV. Доба соціалізму. Однаковим недоліком усіх видань цієї праці є брак розуміння полілінійності та цивілізаційної своєрідності розвитку людства. Але те, з якою наполегливістю автор намагається розробити стадійну схему, яка б задовольняла стан фактологічної бази науки, не може не викликати поваги.

Подібну схему історичного процесу, винесену з «Маніфесту ко­муністичної партії» та пізніх праць Ф. Енгельса і, не виключено, з першого видання згаданої праці О. О. Богданова, подибуємо і у В. І. Леніна (1870 — 1924). У своїй рецензії на це видання він схвально відгукується про працю в цілому та, зокрема, про те, що виклад у ній ведеться відповідно до послідовних періодів економічного розвитку, а саме: періоду первісного родового комунізму, періоду рабства, пе­ріоду феодалізму і цехів і, нарешті, капіталізму. Цієї ж схеми (зро­зуміло, з доданням комунізму з соціалізмом як його першою фазою) В. І. Ленін дотримується і двадцятьма роками пізніше, зокрема у праці «Держава і революція». В ній він рішуче підкреслює загальну закономірність і послідовність розвитку всіх без винятку суспільств через рабовласництво і кріпацтво (яке для нього було майже синонімом (феодалізму) до капіталізму і майбутнього комунізму.

З цього починається утвердження офіційної радянсько-марксист­ської п’ятичленної формаційної схеми. Своєї канонічної фіксації вона набула у 30-х роках, особливо у праці Й. В. Сталіна «Про діалектичний та історичний матеріалізм».