Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

4

Ураховуючи принципи стадійності та полілінійності розгляду соціокультурного процесу, можемо більш адекватно оцінювати розвиток світової цивілізації, усвідомленої в дискретності її локальних та регіональних проявів. При цьому за основу схеми визначення й співвідношення окремих цивілізацій у просторі й часі можна взяти відповідну побудову А. Дж. Тойнбі в її кінцевій авторській редакції, виправивши й доповнивши її здобутками останніх десятиліть. Це має здійснюватися приблизно у таких напрямках.

По-перше, залучаючи до поняття «цивілізаційний процес» і розвиток пізньопервісних, переважно землеробсько-скотарських, суспільств від доби «неолітичної революції», маємо виділяти починаючи з неї кілька світових центрів випереджаючого розвитку з їхньою найближчою, віддаленою, а подекуди й внутрішньою периферією взятою в історичній динаміці. В межах таких центрів, зокрема Передньоазійсько-Середземноморського з його потужною периферією та зонами поширення, можемо розрізнити окремі протоцивілізаційні спільноти та їхні етнокультурні компоненти. Як правило, такі спільноти, відомі за суто археологічними даними (як Четал-Гуюк в неолітичній Анатолії), не переростають у ранньоцивілізаційні системи, але останні виникають завдяки використанню їхніх досягнень.

По-друге, рівень сьогоднішніх знань про походження й поширення прамовних спільнот (масштабу індоєвропейської, семітської тощо та навіть тих, з яких вони вийшли, — як ностратична, афразійська та сіно-кавказька) в поєднанні з археологічними даними щодо міграційних процесів первісної доби дає змогу з певною мірою вірогідності уявляти етнокультурні зрушення відповідної стадії історії людства, а відтак ясніше усвідомлювати навіть ментально-світоглядне підґрунтя ранньоцивілізаційних систем. Це не менш важливо і для розгляду формування основ багатьох вторинних (що склалися на руїнах перших у своїх регіонах цивілізацій) цивілізаційних систем, у створенні яких у більшості випадків істотнішу роль відігравали іншоетнічні варварські об’єднання (як індоарії в Індостані після краху Хараппської системи).

По-третє, якщо здійснений А. Дж. Тойнбі перелік первинних цивілізаційних центрів зберігає своє значення, то завдяки дослідженням останніх десятиліть список периферійних відносно них ранньоцивілізаційних систем має бути принципово розширений. Наприклад, лише на периферії Шумеро-Аккадського центру і за більшої чи меншої ролі імпульсів з його боку, крім Еламської, Хеттської та дещо пізнішої Урартської цивілізацій, можемо сьогодні вести мову про цивілізації Ебли в Сирії, Дільмуна і Магана (Бахрейну та Оману) в Західній Аравії, Сіалка, Шахрі-Сохте і Мундігака на Іранському плато, Алтин-Депе та Джаркутана на півдні колишньої радянської Передньої Азії. Значно зрозуміліші сьогодні цивілізаційна структура доколоніальних Америки й Чорної Африки, співвідношення давніх цивілізацій та варварських суспільств на всій Земній кулі тощо Значно складнішою, ніж як її розв’язував А. Дж. Тойнбі, вбачається нині проблема взаємодії осілоземлеробських цивілізацій та кочівницьких суспільств.

По-четверте, з урахуванням переосмисленої у запропонованому вище напрямі ясперсівської концепції «осьового часу» варто по-новому подивитися й на виділені А. Дж. Тойнбі три генерації цивілізацій. Ранні, що виникли суто на пізньопервісному ґрунті, цивілізації першої генерації, власне кажучи, лише готують підложжя подальших зрушень «осьового часу», але самі або гинуть, не досягаючи його рівня (як цивілізації доколумбової Америки, Хараппська цивілізація тощо), або ж сприймають його здобутки від розвинутіших сусідів, здебільшого через світові релігії (як Ефіопія або Японія). Але без їхніх здобутків (це добре видно на матеріалах давньоєгипетської та давньомесопотамської культур) прорив «осьового часу» був би неможливим. Цивілізації другої генерації (як Антична, доісламська Іранська, традиційні Індійська та Китайська, виділена А. Дж. Тойнбі, але не дуже чітко окреслена Сирійська) на ранніх фазах своєї еволюції здійснюють і закріплюють прорив «осьового часу». Але якщо в Індійсько-Південноазійському та Китайсько-Східноазійському макрорегіонах відповідні здобутки, особливо в духовній сфері, розцінюються наступними поколіннями як неперевершені, консервуються, формалізуються і певною мірою мертвіють, так і не стаючи доступними широким масам, то в Західноазійсько-Східносередземноморсько-Європейському макрорегіоні за умов складніших міжцивілізаційних та інших взаємин протягом раннього середньовіччя врешті-решт конституюються три великі макроцивілізаційні системи: Мусульманська, Східнохристиянська й Західнохристиянська. Всі вони виростають з одного східносередземноморсько-передньоазійського іудейсько-пізньоантичного (з виразними зороастрійсько-іранськими ін’єкціями) кореня, по-різному синтезуючи здобутки «осьового часу» греко-римського, іудейсько-сирійського та ірано-месопотамського суспільств у цілісні світоглядно-культурні системи, що стають духовними підвалинами відповідних цивілізацій.

По-п’яте, з урахуванням запропонованої концепції стадій і шляхів розвитку людства потребує переосмислення питання про всесвітньо-історичну місію Західнохристиянсько-Новоєвропейсько-Північноатлантичної цивілізаційної системи починаючи з доби Відродження, Реформації та Великих географічних відкриттів. Головним тут є віднайдення причин того, чому саме Західна Європа і саме у цей (а не, скажімо, в античний) час ініціювала початок переходу людства до нової, індустріальної стадії, пов’язаної зі створенням глобальної загальнолюдської макроцивілізаційної системи. Наявні пояснення цього факту (К. Маркса, В. Зомбарта, М. Вебера, А. Дж. Тойнбі та ін.) з різних боків підходять до розв’язання проблеми, але роблять це далеко не остаточно. Упродовж нового часу Захід перетворив себе та навколишні цивілізаційні світи, інтегрувавши і структурувавши їх навколо себе, нав’язавши їм такі форми життєдіяльності, які у більшості випадків були для них органічно неприйнятними. Російська та Китайська революції стали найгучнішими й найкривавішими (особливо якщо врахувати їхні наслідки) «відгуками» на цей «виклик».

По-шосте, розроблена А. Дж. Тойнбі модель взаємин Західної цивілізації з іншими соціокультурними світами, слушна у багатьох своїх аспектах, вимагає істотної конкретизації через виявлення специфіки реакцій-трансформацій окремих цивілізацій на тиск і «виклик» Заходу, а також, у разі їх знищення і поглинання ним, форм симбіозу їхніх решток з наносними західними ідеями та інституціями. Аналіз історичних зрушень нового часу дає змогу зробити висновок про те, що перш ніж розгорнути справді світову колоніально-імперіалістичну експансію, Захід спочатку інтегрував навколо себе в політичному, економічному й культурному плані простори обох Америк та північноєвразійської Російської держави, а також смуги узбережжів Тропічної Африки, перетворивши їх на свої сировинно-аграрні придатки, зони постачання дешевої робочої сили та ринки збуту своїх товарів. Це призвело до парадоксальної ситуації: якщо в розвинутих країнах Заходу перемагали вільна праця та принципи лібералізму, то в зоні його периферії небаченого поширення набула праця підневільна — кріпацтво, пеонат і плантаційне рабство, що протягом тривалого часу травмувало дух багатьох народів. Такий створений Заходом Макрохристиянський надцивілізаційний світ вступив у XIX ст. як відносно цілісна функціональна макросистема, до якої протягом наступного століття, до Першої світової війни, поступово підключалися інші цивілізації та етноси: мусульманські країни, Тропічна Африка, Індія, Південно-Східна Азія. Китай, Японія, Австралія з Новою Зеландією та Океанією тощо. Перша світова війна засвідчила наочну реальність єдності долі людства як такого, в цілому. Відтоді починається доба спільної історії всіх країн і народів світу в масштабах глобальної макроцивілізаційної системи.

По-сьоме, в контексті історії світової цивілізації ще практично не осмисленою залишається трагедія XX ст. з його світовими війнами, революціями й тоталітарними режимами, протистоянням світових систем, що минає, і протистоянням культур-цивілізаційних систем, що відбувається на наших очах. Попередні висновки, зроблені щодо цього К. Ясперсом, М. О. Бердяєвим, П. Тілліхом, М. Бубером чи А. Дж. Тойнбі, заслуговують на увагу, але не відбивають екзистенційного досвіту та фактичних знань, набутих упродовж останніх десятиліть. Теза Ф. Фокуями про «кінець історії» як початок безальтернативного (після кризи комунізму) панування соціокультурних принципів ліберально-буржуазного Заходу вбачається занадто наївною. Вона може сприйматися серйозно лише в тому сенсі, що на XX ст. остаточно завершилася історія автономного існування традиційних цивілізацій і почалася реально (а не умоглядно) спільна історія всього людства, всіх країн і народів світу.

Розгляд історії світової цивілізації не лише на рівні соціокультурноі філософії (як це здійснювалося в нашому посібнику), а й із широким виходом на розв’язання цілої низки складних історично-культурних проблем методами конкретних наук має наблизити нас до кращого розуміння окреслених вище питань. Але здійснюватися це завдання має саме на принципах стадійності, полілінійності та цивілізаційної дискретності й унікальності соціокультурного розвитку людства.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка