Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

3

Стадійне розуміння соціокультурного розвитку людства, як зазначалося, має бути доповнене баченням полілінійної природі цього процесу. Висока варіативність соціокультурних форм ранньопервісної доби та тенденцій їх трансформації у цьому контексті може розглядатися досить умовно, оскільки відповідний спектр вирішальною мірою визначався формами адаптації до тих чи інших екологічних умов. Починаючи з доби «неолітичної революції» спостерігаємо формування й реалізацію потенцій тих основних типів (шляхів, ліній) соціокультурної еволюції, які проходять через всю історію світової цивілізації та чи не найповніше розкривають свої вади й переваги у XX ст.

За неоенеолітичних часів на просторах Старого Світу відбувається поступове розходження землеробсько-тваринницької та скотарсько-землеробської ліній соціокультурної еволюції. Остання досягає свого максимального самовизначення, повноти розкриття закладених в їхніх класичних формах з кінця ІІ тис. до н. е. Але кочівництво є максимумом можливостей скотарської орієнтації, вище якого відповідні соціоуми власними силами, не змінюючи основ своєї життєдіяльності,піднятися не здатні. За налагоджених контактів із сусідніми цивілізаціями кочовики можуть створити власні ранньополітичні об'єднання (так звані «кочові імперії»), але вони не визначаються стійкістю і сам процес має зворотний характер. Тому незважаючи на те, що у певних регіонах (Казахстан, Монголія, Аравія, Сахара тощо) кочівницькі скотарські суспільства дожили майже до наших часів, говорити про те, що вони порівняно з І тис. до н. е. зазнали якогось розвитку (абстрагуючись від сприйняття більшістю з них вищих релігій, головно буддизму ламаїстського типу та ісламу), підстав немає. Кочівницько скотарський шлях розвитку вичерпує свої продуктивні можливості вже у давнину, і з огляду подальшої еволюції людства його слід визнати безвихідним.

Зовсім інші перспективи відкривалися пере неоенеолітичними суспільствами переважно землеробської орієнтації. Окремі їх типи (переважно пов'язані з тропічним клубнево-коренеплідним городництвом, як, наприклад, папуаси) відносно швидко вичерпали потенції поступу і не вийшли навіть на формування ранньоцивілізаційних систем. Але інші, передусім ті, що орієнтувалися на зернові культури (пшеницю, ячмінь, жито, просто, рим, кукурудзу), поєднуючи їх культивацію з городництвом, садівництвом і тваринництвом ( останнє не було відомо лише в Мезоамериці), досягли цивілізаційного рівня двома основними шляхами, які, зважаючи на традиційну термінологію, назвемо східним і західним.

Східний шлях соціокультурного розвитку визначався неодмінним підвищенням ролі надобщинних органів влади й управління в усіх сферах економічного, суспільно-політичного та релігійно-культурного життя впродовж пізньопервісної та певною мірою ранньоцивілізаційної історії.У більшості випадків це було пов'язане з необхідністю організації колективної праці великих мас людей, насамперед для виконання іригаційно-меліоративних робіт та будівництва монументальних споруд головно культового призначення. Але інколи (як в Егеїді ІІІ-ІІ тис.до н. е. тощо) це могло бути пов'язане і з іншими причинами.

Утім які б чинники не відігравали вирішального значення, суть полягає в тому, що складається така соціокультурна система, за якої окрема людина (домогосподарство, сім'я) втрачає самодостатню автономію відносно органів відчуженої від суспільства влади, носії якої фактично виконують у межах відповідного соціуму й верховні власницькі функції. За таких умов із переходом до цивілізації держава тотально домінує над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функціонування. Напередодні та впродовж доби «осьового часу» ситуація дещо змінюється завдяки певним соціокультурним змінам, пов'язаним із виникненням елементів приватної власності та усвідомленням самоцінності суб'єкта. Але навіть протягом середньовіччя та наступних століть така ситуація за межами Західнохристиянського світу в цілому зберігається. Більше того, XX століття на прикладі радянського та китайського комунізму демонструє вражаючі можливості відродження східно-деспотичної соціокультурної системи на ґрунті індустріального виробництва та масових квазирелігійних ідеологій. Іранська революція 1979 р. засвідчила, що подібна трансформація можлива і під гаслами традиційних релігій. А фашистські експеременти в Італії та Німеччині показали, що за певних умов навіть суспільства, які всією своєю попередньою історією та культурою причетні саме до західного шляху розвитку, можуть втратити імунітет проти патерналістської спокуси тоталітаризму.

Західний шлях розвитку має таке ж давнє неоенеолітичне коріння, що й східний, але розкриття його продуктивних потенцій на стадії цивілізації відбулося дещо пізніше. Основою західної соціокультурної системи є принципова автономія сімейного домогосподарства, яке складає підґрунтя особистої гідності та суспільної активності його володаря-власника. Сукупність таких економічно самостійних суб'єктів, пов’язаних між собою безліччю горизонтальних зв’язків, складає основу суспільства — врешті-решт суспільства громадянського, відносно якого державні інституції виступають в якості «надбудови», що покликана задовольняти потреби його членів.

Історично такий тип суспільства формувався там, де було можливе ведення господарського життя силами окремої родини і не склалися такі соціокультурні системи відносин, які вирішальною мірою підпорядковували б домогосподарство надобщинним владним органам, а згодом ранньодержавним інституціям. Найкращі умови для цього існували на теренах Європи, де сільськогосподарська діяльність здебільшого не вимагала постійної організації колективної праці, а відтак ранньополітичним органам влади й управління важче було жорстко підпорядковувати собі економічне життя суспільства. Певні паралелі можемо знайти в індіянців Північної Америки, на Кавказі, в Японії, Маньчжурії тощо. Але повною мірою потенційні можливості такої соціокультурної системи змогли розкритися саме на західноєвропейському ґрунті.

Цивілізаційний процес у Європі, особливо в її присередземноморських областях, розпочинався і майже до кінця середньовіччя проходив за наявності могутніх імпульсів зі Сходу. Егейська цивілізація II тис. до н. е. типологійно належить до категорії тогочасних східносередземноморсько-передньоазійських суспільств, що певною мірою справедливо також щодо пізніших суспільств етрусків у Середній Італії та Тартеса на півдні Іспанії. Основи античного, за всіма провідними ознаками західного, антропоцентричного суспільства закладаються внаслідок краху Крито-Мікенської системи та формування полісних структур на основі інтеграції автономних суб’єктів-власників.

Але подальший розвиток Античної цивілізації за елліністично-римських часів (при всіх її безперечних культурних, зокрема філософських і правничих, здобутках) мав виразну тенденцію «осхіднення», тоді як варварський кельтсько-германський світ на її північно-західних кордонах («германського способу виробництва», за К. Марксом), так би мовити, у чистому вигляді зберігав свої «західні», приватновласницько-індивідуалістичні потенції. Розкриття останніх упродовж середньовіччя (за, зрозуміло, творчого сприйняття елементів зруйнованої Античної цивілізації) і спричинило те принципове оновлення Західнохристиянського світу, яке бачимо на передодні нового часу (головно в північно-західних частинах Європи), та привело до перемоги буржуазних відносин, парламентаризму і промислового виробництва. Повне розкриття можливостей такого типу суспільства демонструють США, створені здебільшого вихідцями саме з країн Північно-Західної Європи.

Разом із тим, як ми знаємо, починаючи з доби «осьового часу» чимдалі більшого впливу на хід цивілізаційного процесу набуває так званий «суб’єктивний фактор». Його важливість особливо зростає з поширенням світових релігій, проповідники й адепти котрих, як і прихильники «пророцьких» віровчень типу іудаїзму чи зороастризму, формують цілісну світоглядну систему. Остання містить у кожному випадку свою, проаналізовану М. Вебером, «господарську етику», яка великою мірою визначає поведінку віруючих.

Як уже зазначалося, названий німецький мислитель виділяв релігії індійського походження, які свідомо відвертають людину від діяльності, спрямованої на перетворення світу; китайські, котрі не перешкоджають цьому, якщо діяльність не виходить за межі традиційних норм і врешті-решт не підриває усталений суспільно-екологічний баланс; і західноазійські, спочатку іудаїзм і зороастризм, а потім християнство та іслам в усіх їхніх різноманітних модифікаціях, які з посиланням на божественний авторитет санкціонують активну діяльність у відповідності до цінностей, що визнаються даною релігією.

З урахуванням того, що одна з індійських релігій — буддизм — згодом набула визнання в усій Південно-Східній та Східній Азії, увійшовши в органічний симбіоз у Китаї та Японії з ученнями місцевого походження, а зороастризм, особливо після арабського завоювання Ірану, втратив свої позиції у світі, можна сказати, що провідні, так звані вищі релігії умовно поділяються за походженням та ідейним змістом на релігії індійського та іудейського коренів. Перші переважають у Південній, Східній і частково Центральній Азії та репрезентовані головно різними течіями буддизму та індуїзму. Вони визнають перевтілення душ і або заперечують ідею Бога як особи й творця світу, або принаймні ставляться до неї цілком індиферентно. Світ сприймається як царина страждання, подолати яке можна лише через відхід від активної діяльності. Другі, а саме іудаїзм, християнство та іслам, традиційні для західної половини Азії, Європи та Північної Африки, поширилися звідти і в інші частини світу. За ними людське життя є унікальним, а Бог уявляється як особа і творець світу, виконувати заповіді якого — покликання людини. Відтак персоналістичність і дійова активність релігій авраамітського типу — риси, які найвиразніше проявляються в західному християнстві в цілому та у протестантизмі, особливо кальвінізмі, зокрема.

Не важко помітити, що виведений з соціально-економічних спостережень поділ суспільства на східний та західний типи не повністю збігається з таким само умовним розмежуванням середньовічних цивілізацій відповідно до їхніх віросповідно-етично-ціннісних основ. Так, у досить двозначній ситуації опиняються Мусульманська цивілізація, Східнохристиянський світ, у певному сенсі Японія тощо. Тому однобічними сьогодні вбачаються підходи, за якими природа певної соціокультурної системи останніх двох тисячоліть визначається або в категоріях «Схід — Захід», або через її редукцію до певної релігійно-культурної основи. Якщо приблизно до межі ер поділ на суспільства східного та західного типів ще виглядає цілком слушним, то внаслідок духовних зрушень «осьового часу», а особливо з початком доби світових релігій ідейно-ціннісний момент визначав шляхи розвитку окремих соціокультурних систем не меншою мірою, ніж їхнє традиційне суспільно-економічне підґрунтя.

Ситуація стає ще складнішою в останні два століття, коли за умов формування всесвітньої макроцивілізаційної системи на тлі планетарної індустріалізації спостерігаємо як руйнування основ традиційних культурно-соціально-господарських систем з їх подальшою трансформацією на промисловому ґрунті, так і кризу традиційних для різних цивілізацій релігійно-етичних цінностей з широкою заміною їх сурогатними формами масових ідеологій націоналістично-фашистського, комуністично-більшовицького чи навіть фундаменталістсько-конфесійного типів. Це засвідчує глобальні кризові явища доби переходу від традиційних регіональних цивілізацій до всесвітньої макроцивілізації індустріально-постіндустріальної доби.

Загальна тенденція зростання ролі «суб'єктивного фактора» дає певні підстави припускати подолання протягом найближчих століть фатальною протиставлення східних державоцентричних і західних антропоцентричних соціокультурних систем, тим більше що вимоги сучасного виробництва та суспільного життя однаково погано узгоджуються з засадами обох із них. Але проблема визначення прийнятної для всього людства системи духовно-етичних цінностей залишається й досі нерозв’язаною. А без цього зберігається можливість відновлення тоталітарних режимів і глобальних воєн.