Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

2

При стадійному погляді на історію маємо насамперед розмежувати два її глобальних періоди, а саме — до і після початку цивілізаційного процесу, вихідним пунктом якого була «неолітична революція»: перехід до відтворюючих форм господарства. Саме з цього розпочинається поступ соціокультурної еволюції окремих етнорегіональних спільнот, який, набираючи сили, незабаром виводить на формування ранніх цивілізацій (починаючи з Єгипетської та Шумеро-Аккадської), на ґрунті котрих утворюються пізніші традиційні регіональні цивілізації (Антична. Китайська, Мусульманська тощо), що об’єднуються головно протягом XVIII — XIX ст. навколо Західноєвропейсько-Північноамериканської у глобальну макроцивілізаційну систему сьогодення.

Сама єдність соціокультурного процесу, його внутрішня логіка й самовизначеність — від «неолітичної революції» до сучасності — дає підстави включати у поняття «цивілізаційний процес» не лише суспільства, що перебувають на стадії власне цивілізації (в її традиційному фергюссонівсько-морганівському розумінні), а й багатотисячолітній період розвитку родоплемінних соціумів давніх землеробів та скотарів пізньопервісної доби. Тобто в це поняття варто включати як добу формування ранньоцивілізаційних систем (від «неолітичної революції» до виникнення перших цивілізацій), так і історію вже сформованих цивілізацій протягом останніх п'яти тисячоліть.

У такому разі доба ранньопервісних мисливсько-збиральницьких суспільств (які доцільно було б називати власне первісними) може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала впродовж багатьох десятків тисяч років — від виникнення людини сучасного типу близько 150 — 200 тисячоліть тому до зрушень «неолітичної революції», що розпочалася на Близькому Сході 10 — 12 тис. років тому.

Ранньопервісне людство верхнього палеоліту та мезоліту ще, власне кажучи, не знало саморозвитку як певного поступу, який спричинявся його власними силами. Людство не перетворювало довкілля, а пристосовувалося до нього. Різні типи суспільств з особливостями їх господарсько-культурних систем визначалися різними формами адаптації до різних природних умов, при тому що зміни останніх автоматично вимагали змін самих форм адаптації. А останнє часто було причиною деградації соціокультурної системи відповідної людності. Тому проблема періодизації історії ранньопервісних суспільств убачається надзвичайно складною і досі не знайшла переконливого розв’язання. Сьогодні мова може йти радше про виділення етапів стабільного життя (що здебільшого сприяло піднесенню ранніх форм культури) та періодів якісних трансформацій у межах окремих географічних регіонів. Прикладом може бути піднесення й занепад культури мисливців прильодовикової зони Євразії верхньопалеолітичної доби. Але так само відомо, що предки бушменів чи аборигенів Австралії кілька тисяч років тому мали більш розвинуту культуру, ніж на час зустрічі з європейцями.

Цивілізаційний процес як такий може бути поділений на два основних етапи: формування підґрунтя ранніх цивілізацій та власне історію світової цивілізації.

Перший етап доцільно розділити на підетапи, або стадії родового та племінного ладу. Межею між останніми виступає формування надобщинних структур влади й управління — племінних інститутів головно у формі чіфдомів-вождівств. Якщо «неолітична революція» заклала господарське підґрунтя майбутньої цивілізаційної історії, то формування племінних органів — підґрунтя майбутніх державно-адміністративних структур.

Власне ж історію цивілізації маємо поділяти на історію окремих, хай і пов’язаних між собою локальних і регіональних цивілізацій та історію всесвітньої макроцивілізаційної суперсистеми, яка в загальних рисах складається на кінець XIX ст. Останній процес вирішальною мірою визначався промисловим переворотом, що відбувався на межі XVIII — XIX ст. у провідних буржуазних країнах Заходу. Доба окремих локальних і регіональних цивілізацій відповідає, таким чином, стадії традиційних, доіндустріальних суспільств, тоді як доба всесвітньої макроцивілізаційної системи — індустріальному суспільству з його подальшими модифікаціями.

Найістотнішим вододілом в історії доіндустріальних цивілізацій можемо вважати період тих трансформацій, які в їхньому релігійно-філософському аспекті зафіксував К. Ясперс під назвою «осьового часу». Тоді, приблизно у другій третині І тис. до н. е., у провідних регіонах Старого Світу були закладені основи нової духовної культури людства, пов’язаної з ідеєю гідності й самоцінності окремої людської особи. Уважніший розгляд процесів тих та дещо раніших часів дає змогу зробити висновок про те, що трансформації зазнали не лише основи світогляду, а й уся система соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя.

«Осьовий час» в його широкому розумінні фіксує перехід від ранньоцивілізаційних форм неподільної влади-власності державних структур на суспільні ресурси й надбання до традиційних форм, пов’язаних з обмеженою автономією приватновласницьких структур відносно державних інституцій. Суб’єкт усвідомлює себе самостійним контрагентом економічного, суспільно-політичного й культурного життя, що й відбивається на змісті нових релігійних та філософських учень. Саме з цього часу беруть витоки базові ідеї світових релігій, як і закладаються підвалини світових імперій наступних століть. Історія до «осьового часу» — це історія переважно локальних ранньоцивілізаційних систем, тоді як від нього починається історія традиційних регіональних цивілізацій доіндустріальної доби.

Період глобальної індустріальної макроцивілізаційної системи охоплює ще надто малий час, щоб його внутрішня періодизація могла б бути доцільною. Якщо XIX ст. — це час об’єднання людства під егідою Західної буржуазно-індустріальної цивілізації, то XX ст. — час пошуків форм співіснування в цій макросистемі різних цивілізацій і народів, пошуків, позначених трагедіями двох світових і безлічі локальних воєн, мільйонами жертв фашистських і комуністичних режимів.

Важливо наголосити на всесвітньо-історичному значенні зрушень «осьового часу», які за своєю вагою, не виключено, можуть перевищити наслідки «неолітичної революції». До визначеної К. Ясперсом доби свідома воля окремих людей майже не впливала на хід соціокультурного процесу. Але починаючи з «осьовою часу» так званий «суб’єктивний фактор» поступово набирає дедалі більшого значення. І якщо спроби перетворень Аменхотепа IV Ехнатона врешті-решт зазнають поразки, то релігійні рухи, започатковані майже одночасно Мойсеєм та Заратуштрою, мали величезні наслідки для всієї подальшої історії людства.

Приблизно з середини І тис. до н. е. нові релігійні та філософські ідеї починають оволодівати свідомістю освічених верств людності провідних цивілізацій, формуючи підґрунтя світових релігій наступних століть. А величезний ідейно-ціннісний потенціал останніх стає одним із найістотніших мотиваційних важелів поведінки як великих людських мас, так і більшості їхніх лідерів починаючи приблизно з межі ер. Із цього умовного часу соціокультурний, як і в будь-який інший, розвиток людства визначається складною взаємодією сталих регіонально-цивілізаційних традицій, утилітарних політичних, соціальних, конфесійних та економічних розрахунків і міркувань та суб'єтктивно-світоглядною мотивацією ідеальних, здебільшого релігійно-філософсько-моральних, чинників. І тисячоліття, на порозі якого ми стоїмо, покаже, чи можуть останні вирішальним чином визначати подальший історичний шлях людства, як у це вірили Мойсей, Заратуштра, Гуатама Будда, Конфуцій, Сократ, Ісус Христос, апостол Павло, Мані, Магомет та інші великі учителі людства.