Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

ПІДСУМКИ

1

Сучасне розуміння соціокультурного розвитку людства передбачає, так би мовити, кілька проекцій, що доповнюють одна одну. Методологій на основа теорії цивілізаційного процесу включає принаймні три основних принципи, а саме: стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії з середини XVIII ст., але її витоки простежуються від часів біблійних пророків. У стадійній парадигмі працювали Вольтер, А.-Р. Тюрго, Ж.-А. Кондорсе. К.-А. Сен-Сімон та О. Копту Франції. Г. Е. Лессінг, Й. Г. Гердер, Г. В. Ф. Гегель та К. Маркс у Німеччині (останній, зрозуміло, також у Франції та Англії), А. Фергюссон, Г. Спенсер, Е. Тейлор, Дж. Фрезер, Г. Чайлд у Великій Британії, Л. Г. Морган, Л. Уайт, Дж. Стюард, У. Ростоу уСША, М. Г. Чернишевський, Д. І. Писарєв, В. С. Соловйов, Г. В. Плеханов у Росії, М. П. Драгоманов, І. Я. Франко, М. С. Грушевський в Україні та багато інших філософів і вчених XVIII — XX ст. Протягом століття, що минає, стадійний підхід був найвиразніше репрезентований марксистською (переважно радянською) та неоеволюціоністською (здебільшого північноамериканською) традиціями, але стадійний підхід до історичного процесу був притаманний і багатьом провідним мислителям Західної Європи, зокрема таким, як П. Тейяр де Шарден, А. Дж. Тойнбі чи К. Ясперс.

Насьогодні ідея стадійності соціокультурного розвитку людства цілком зберігає свою продуктивність та евристичний потенціал. Але саме виділення стадій, етапів чи формацій, як воно здійснювалося не лише у XVIII — XIX ст., а й упродовж XX ст. представниками різних філософсько-наукових шкіл, потребує докорінного перегляду й оновлення. Це зумовлюється, по-перше, якісним збагаченням наших знань про історію людства, особливо ранніх періодів, а, по-друге, впровадженням нових методологійних підходів. Уточнене стадійне розуміння розвитку людства мас бути доповнене ще принаймні баченням його полілінійності та унікальності окремих цивілізаційних систем.

Ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства також мас тривалу передісторію, але вперше у скільки-небудь концептуально оформленому вигляді була висловлена К. Марксом при аналізі форм, що передували капіталістичному виробництву. На цій стадії в якості паралельних він розглядав азійський, античний та германський способи виробництва, протиставляючи на вищому рівні узагальнення (як і інші європейські автори XVII — XIX ст.) суспільства східного й західного типів. З іншого боку до цієї теми дещо пізніше підійшов М. Вебер, який пов’язав типи функціонування та еволюції окремих соціокультурних систем із певними базовими щодо них релігійно-етичними засадами. У середині XX ст. ідея виділення окремих шляхів розвитку втілюється в концепції полілінійної еволюції Дж. Стюарда та на матеріалах давніх суспільств продуктивно розробляється О. І. Тюменєвим, а потім низкою радянських дослідників, здебільшого сходознавців (Л. С. Васильєв, Л. О. Сєдов, Й. О. Стучевський та ін.). Докладніше висвітлення ця тема отримує у працях Л. С. Васильєва, О. І.Фурсова та автора цих рядків у 80 — 90-ті роки.

Стадійний та полілінійний підходи до історичного процесу вдало поєднуються. Працюючи у цих двох системах координат і використовуючи відповідний поняттєвий апарат, маємо можливість зафіксувати й пояснити глобальні явища всесвітньої історії та історії світової культури в їхніх основних, типізованих формах. Але, навіть поєднуючи парадигми стадійності та полілінійності, ми залишаємося ще на суто філософсько-історичному рівні, у сфері чистої теорії, далекої від емпіричних реалій. Від того, що ми зарахуємо, наприклад, традиційну Індію та традиційний Китай до стадії станово-класових (за термінологією В. П. Ілюшечкіна) суспільств східного шляху розвитку, своєрідність кожної з цих суціокультурних систем відносно одне одного не стане зрозумілішою. Тому аби наблизити загальні філософсько-історичні положення до реалій історії та культурології, необхідно ввести своєрідну теорію середнього рівня, а саме теорію структури, функціонування та взаємодії із зовнішнім світом окремих цивілізаційних систем як самодостатніх і відносно автономних соціокультурних реалій, як унікальних надетнічних феноменів, що мають свої чіткі позиції у просторі й часі.

Цивілізацїйна унікальність окремих соціокультурних систем тією чи іншою мірою усвідомлювалася з давніх-давен, у чому можна переконатися, відкривши навіть Геродота. Спеціально цю проблему починає розглядати Дж. Віко, після нього — Ш-Л. Монтеск’є та Й. Г. Гердер, а у XIX ст. — Ф. Гізо. Г. Т. Бокль, Д. В. Дрепер, М. Я. Данилевський та К. М. Леонтьев. На початку XX ст. ця ідея стає основою грандіозної філософсько-історичної побудови О. Шпенглера, а потім плідно розробляється іншими дослідниками, передусім А. Дж. Тойнбі та П. Сорокіним. У тій чи іншій формі цей підхід утілювався в працях таких визначних культурологів, як О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев, Л. С. Васильєв, А. Я. Гуревич, Г. С. Померанць та ін.

Цивілізаційний підхід до розгляду соціокультурного розвитку людства має певні переваги перед стадійним та полілінійним. В історію як таку та в історію культури вноситься структурна дискретність, що значно конкретизує загальне бачення минулого й сучасного. Історія моделюється як жива динамічна система саморозвитку і взаємодії окремих соціокультурних систем: з часів подолання первісного стану — цивілізацій. Останні мають свої часово-просторові координат і у своєму русі проходять певні фази, в межах яких виразно засвідчується змістова та стилістична єдність розмаїття культурних форм. Розвиток конкретної цивілізації можна пов’язувати з розкриттям потенційних можливостей, що містяться в її базових культурних прафеноменах, парадигмах чи архетипах, природа яких потребує подальшого з’ясування. Мінлива сталість системи таких архетипно-парадигмових форм (що розкриваються через ідеєобрази та категорії певної культур-цивілізаційної традиції) і забезпечує внутрішню єдність проявів окремої цивілізації.

Як свого часу переконливо обґрунтував А. Дж. Тойнбі, цивілізація як регіональна, визначена у просторі й часі самодостатня та автономна, здатна до саморозвитку надетнічна соціокультурна система виступає оптимальною одиницею осмислення історичного та історично-культурного процесу. Вона водночас і достатньо широка (а як категорія — абстрактна) для оперування нею на філософському рівні, і достатньо конкретна, щоб бути співвіднесеною з емпіричними реаліями, вивчення яких здійснюється окремими науками культур-історичного циклу.

Отож розгляд історії як системи саморозвитку та взаємодії окремих, співвіднесених у просторі й часі цивілізацій (та співставлюваних з ними первісних надетнічних чи макро етнічних соціокультурних систем) найдоцільніше здійснювати відповідно до принципів стадійності та полілінійності розвитку людства. Конкретніший розгляд на рівні історії окремих етносів, держав, конфесій, станових груп, політичних інституцій, населених пунктів, видатних осіб тощо є вже прерогативою окремих наук суспільно-культурологічно-історичного циклу: історії в її вузькому розумінні, археології, етнології, релігієзнавства, мистецтвознавства, літературознавства, краєзнавства тощо.