Історія світової цивілізації

Макрохристиянський світ і традиційні цивілізації Сходу. Виникнення глобальної цивілізаційної суперсистеми

Цивілізаційними ойкуменами, що не входили до складу Макрохристиянського світу, за нового часу були три: Мусульманська, переважно Західноазійсько-Північноафриканська; Індуїстсько-Південнобуддійська (буддизму хінаяни) — Південноазійська; Конфуціансько-Північнобуддійська (буддизму махаяни) — Східноазійська, або Далекосхідна. Для їх позначення вживаються досить різні назви, але їхня семантика завжди пов’язується з традиційним релігійним світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує. Ні конфесійне, ні географічне їх визначення не дає цілком адекватної картини (іслам, скажімо, нині значною мірою репрезентують і Південно-Східна Азія — Малайзія. Індонезія, і Тропічна Африка — Сенегал, Малі, Уганда тощо, і Південно-Східна Європа — Албанія, Боснія). Так само процеси, що відбувалися протягом останніх двох століть і діють сьогодні, внесли у традиційну цивілізаційну структуру цих регіонів, мабуть, уже незворотні зміни (наприклад, глибше, ніж будь-коли, розчленування Далекосхідного світу на країни «комуністичного вибору», як Китай, В’єтнам, Північна Корея, та «вибору ліберального» — Японія, Південна Корея, Тайвань). Але, враховуючи ці реалії, при макроцивілізаційному аналізі все ж таки можемо вести мову про три названих цивілізаційних світи, або ойкумени.

Кожна з цих ойкумен має глибоке історичне коріння, що сягає ранніх місцевих цивілізацій ІІІ — II тис. до н. е., які певною мірою складають їхнє глибинне підґрунтя, трансформоване за доби «осьового часу» та поширення світових релігій. Всі ці світи на кінець середньовіччя були цілком самодостатніми (хоча більша частина Індії й перебувала під владою мусульман) і мали зовсім не злиденний, як це часто уявляють, життєвий рівень — особливо Китай. Можна казати, що у другій — третій чверті II тис. Схід опинився у стані певної соціально-економічної, політичної та культурної стагнації порівняно з попередніми століттями, але так само можна було б стверджувати, що три названі цивілізаційні ойкумени знайшли, відповідно до специфіки кожного регіону, більш-менш оптимальний баланс між економічними, екологічними та демографічними показниками, що, незважаючи на періодичні кризи, в цілому підтримувало стабільність життя.

Саме західний колоніалізм спровокував внутрішню трансформацію суспільств Сходу. Як пише Л. С. Васильєв, не слід забувати, що на той момент, коли бацила колоніального капіталізму почала діяти у різних східних регіонах. Схід був багато в чому не менш квітучим, ніж Західна Європа, а в дечому й вищим, ніж вона. Спеціальні дослідження доводять, що навіть у XVII — XVIIІ ст. колоніальна торгівля Заходу зі Сходом будувалася таким чином, що за високоцінні й жадані для європейців прянощі та інші раритети Європа була змушена платити золотом і сріблом (які здебільшого викачувалися з Латинської Америки), а не власними товарами, яких у європейців на той час (за винятком хіба що вогнепальної зброї) просто не було і яких Схід не потребував. Про пасивний торговельний баланс Західної Європи відносно Сходу, який покривався золотом і сріблом Нового Світу, пишуть чимало фахівців з економічної історії нового часу.

За даними, зібраними Ф. Броделем, доход на душу населення, підрахований в доларах і цінах США 1960 р., становив: Англія (1700 р.) — 150 — 190; англійські колонії Північної Америки, майбутні Сполучені Штати (1710 р.) — 250 — 290; Франція (1781 — 1790 рр.) — 170 — 200; Японія (1750 р.) — 160. Але особливо цікаве зіставлення на 1800 р. : США — 266, Китай — 228 (на 1950 р. — 170), Західна Європа в цілому — 213, Індія — 160 — 210 (на 1900 р. — 140 — 180). Порівняно з цим у 1976 р., коли Західна Європа досягла середнього життєвого рівня 2325 доларів, Китай мав 369, а «третій світ» загалом — 355. Тобто якщо до 1800 р. життєвий рівень Заходу не перевищував середні показники основних країн традиційного Сходу і певний виняток складала лише Північна Америка (де не було абсолютистських структур, дворянства, скільки-небудь значних військових витрат, а відтак і податки були значно меншими, ніж в іншому світі), то на 1976 р. розрив між ними зріс приблизно у 6 — 7 разів.

Така картина, продовжує французький дослідник, змушує нас іншими очима подивитися на співвідношення позицій Заходу й іншого світу до 1800 р. та після промислової революції. Не викликає сумніву, що Європа (з причин радше соціальних та економічних, ніж технічного прогресу як такого) одна виявилася здатною здійснити машинну революцію, яка дала засоби для ствердження західного панування у світі та ліквідації міжцивілізаційної конкуренції. Механізувавшись, промисловість Заходу змогла витіснити традиційну промисловість інших народів. Картина світової історії від XV ст. до 1850 — 1950 рр. — це картина знищення колишньої рівності між світовими цивілізаціями. Порівняно з цією домінуючою лінією все інше було другорядним.

Отже, стан певної глобальної цивілізаційної рівноваги у світі починає рішуче змінюватися лише у XIX ст., коли починаються часи машинної індустрії та фабричного виробництва, конкурувати з якими східне господарство, зокрема ремесло, було неспроможне. І якщо мати на увазі не ранню колоніальну торгівлю, не перші захоплені на Сході торговельні форпости, а той колоніалізм, який почав докорінним чином деформувати структуру залежних від Західної Європи регіонів, то його слід датувати приблизно з межі XVIII — XIX ст. Саме у XIX ст. й визріває на традиційному Сході комплекс соціально-цивілізаційної меншовартості (у Східній Європі, додамо, більш ніж століттям раніше), під знаком якого здійснювалися основні реформи, посилювалися різного роду вестернезаційні впливи, закладалися основи приватнокапіталістичного господарювання і. як підсумок цього, поширилися революційні національно-визвольні ідеї, що спиралися передусім на запозичені з Європи ж доктрини — від християнства до соціалізму, — що проявили себе на повну силу з початку XX ст.

Варто згадати, що відповідний блок проблем, як його можна було побачити півстоліття тому, спеціально аналізувався А. Дж. Тойнбі, який перший висунув питання про співвідношення і взаємини Заходу з традиційними цивілізаційними світами Сходу як найважливіші, справді глобальні для історії людства останньої чверті II тис. При цьому він на відміну від сучасних російських дослідників, але так само, як і інші західні інтелектуали — Ф. Бродель чи С. Хантінгтон а ще раніше Г. В. Ф. Гегель або К. Маркс з Ф. Енгельсом, — до незахідного світу рішуче зараховував і «Росію», тобто величезні простори Східної Європи та Північної Азії, які протягом останніх трьохсот років були під владою російських монархів. До того ж він не зачіпав таке конкретне питання: де саме проходить рубіж між Заходом і цим цивілізаційним блоком — по Західному Бугу, Збручу чи Дніпру? І це назагал правильно, оскільки чітких географічних кордонів між цивілізаційними ойкуменами не існує. Тут можна говорити про широкі перехідні зони — як Кавказ (між Східнохристиянським і Мусульманським світами) або Балкани (між Східнохристиянським, Західнохристиянським і Мусульманським).

Запропонована нами концепція Макрохристиянського світу у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків дає можливість розв’язати протиріччя між традиційно-західним і традиційно-східноєвропейським підходами до цивілізаційної ідентичності Східноєвропейсько-Євразійського регіону. За своїми основними структурними ознаками він за часів і Московського царства, і Російської імперії, і, тим більше, СРСР був ближчий до узагальненої східної моделі, що визнають і сучасні російські мислителі — від лібералів до націонал-патріотів. Розходження полягає лише в тому, чи здатна Росія перейти на західний шлях розвитку, як це вважають перші, чи, реалізуючи намір «західнізації», вона може опинитися (і вже опиняється) у стані, за словами О. О. Зинов’єва, «колоніальної демократії». Не виключено, що при історично-цивілізаційному аналізі другий погляд є обґрунтованішим, але обговорення цього виходить за межі нашої теми.

На сьогоднішній день ми маємо лише один зразок вдалого оволодіння традиційно-східною культурою західними надбаннями — Японію, а також деяких її сусідів, що пішли тим самим шляхом. Цей успіх був досягнутий не через відмову від свого заради західного, не через адаптацію свого західним, а завдяки свідомому й вибірковому використанню тих західних досягнень, які могли бути поєднані з власним культурно-соціальним доробком. У східнослов'янсько-пострадянському світі зробити це неможливо, оскільки протягом XX ст. своє, традиційне було винищене або докорінно викривлене й вихолощене, а те, що нав’язувалося згори, виявилося неефективним і розвалилося само собою.

Але водночас Східноєвропейсько-Євразійський світ, маючи споріднене з католицько-протестантським східнохристиянське підґрунтя, причетний у своїх витоках до античної спадщини та пов’язаний з Заходом досить тісними контактами з XVI — XVIII ст., за своєю культурою стоїть до Заходу ближче, ніж будь-яка з трьох традиційних східних цивілізаційних ойкумен, хоча не беззастережно, якщо враховувати нинішню Японію з Південною Кореєю й Тайванем. Ще ближча до соціокультурної системи Заходу Латинська Америка, особливо її найпівденніші країни (Чилі, Аргентина, Уругвай), де у попередні століття невільницька праця у вигляді рабовласництва, пеонату тощо була поширена значно менше, ніж в інших, а нащадки білих переселенців складають виразну етнічну більшість на відміну, скажімо, від Перу, Бразилії чи країн Карибського басейну. Зрозуміло, що до Західної цивілізації однозначно належать Австралія з Новою Зеландією, колонізовані британцями протягом XIX ст., а також деякою мірою, через свою білу меншину, Південна Африка. Інші ж постколоніальні країни Чорної Африки, перебуваючи в цілковитій неоколоніальній залежності від західних монополій, при злиденному життєвому рівні більшості населення причетні до Західного світу суто зовнішнім чином, тим більше що на переважній частині континенту дедалі більше зміцнює свої позиції іслам.

Отже, до початку XX ст. всесвітня макроцивілізаційна суперсистема в цілому склалася, маючи, так би мовити, трирівневу структуру. Її пануючий центр складав Західноєвропейсько-Північноамериканський, або, простіше, Північноатлантичний світ (з його безпосередніми відгалуженнями в Австралії та Новій Зеландії), ближню, функціонально найбільш пов’язану з ним периферію — Східноєвропейський та Латиноамериканський світи, споріднені з ним і в культурно-релігійному плані, а також колоніально підкорена Африка, що не мала власної спільної та конкурентоздатної релігійно-культурної альтернативи Заходові. Віддалену периферію, функціонально більшою мірою (як підпорядкована Великій Британії Індія, французький Індокитай, нідерландська Індонезія) або меншою (як Іран, Афганістан або Китай), але таку, що мала глибоке і лише поверхово порушене європейською експансією кількатисячолітнє цивілізаційне підґрунтя, становили поневолена Індія з Південно-Східною Азією (Індуїстсько-Південноазійська цивілізаційна ойкумена), Мусульманський світ (подвійне ядро якого, що складалося з суннитської тюрксько-арабської Османської імперії Близького Сходу та шиїтського Ірану, зберігало свою політичну незалежність, хоча й дещо відносну) та світ Східної Азії й Далекого Сходу (представлений головно країнами з принципово різними шляхами розвитку — Японією, яка зберегла незалежність та активно сприймала після революції Мейдзі передові західні, передусім технологічні, досягнення, та Китаєм, що дедалі глибше загрузав у своєчасно не вирішених проблемах, але юридично також зберігався як суверенна держава).

Така система відповідала ситуації подолання меж раніше самодостатніх цивілізаційних світів та об’єднання людства як такого у всесвітню макроцивілізаційну систему. На цьому завершується цивілізаційно-регіональна історія і починається історія справді всесвітня. Перехідний період між ними охоплює приблизно XVI — першу половину ХІХ ст., але умовний рубіж, як про те йшлося вище, в масштабі загальнолюдської (а не лише західної) історії доцільно проводити близько 1800 р. Якщо до цього часу історія розгорталася в межах автономних регіональних світів, цивілізаційних ойкумен, яким передували локальні цивілізації «доосьового» — у стадійному, а не хронологійному розумінні — часу, то після нього традиційні (чи трансформовані, як Російська імперія в СРСР або Китайська імперія у КНР) світи-цивілізації, за А. Дж. Тойнбі, чи світи-економіки, за Ф. Броделем, — взаємодіють як субсистеми однієї глобальної макросистеми.

Проте, ледве склавшись на початок століття у загальнопланетарному масштабі, така макроцивілізаційна система відразу ж продемонструвала свою хиткість і нестабільність. Розколотий на конкуруючі блоки ворогуючих держав Захід виснажував себе і весь підпорядкований йому світ у страхітливих війнах, а східні суспільства змогли висунути йому альтернативу у вигляді тоталітарного соціалізму радянсько-китайського зразка, який перед тим як розколотися також на два ворогуючих угруповання (СРСР — КНР) зміг допомогти іншим народам світу звільнитися від безпосереднього колоніального панування західних держав. Урешті-решт біполярний світ із середини століття почав трансформуватися у поліцентричну структуру сьогодення.