Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВ СУЧАСНОЇ ГЛОБАЛЬНОЇ МАКРОЦИВІЛІЗАЦІЇ

Новоєвропейська цивілізація та формування Макрохристиянського світу нового часу

Якісний стрибок, здійснений Новоєвропейською цивілізацією протягом XV — XVIII ст., за притаманними Західнохристиянському світові екстравертності та експансіонізму, не міг не мати найсерйозніших глобальних наслідків. Передусім це стосувалося найближчих до Заходу регіонів — Америки та Східної Європи. Перша після завоювання іспанцями імперій ацтеків та інків дала золото й срібло у необхідній для розвитку товарно-грошових відносин кількості, перетворившись на аграрно-сировинний придаток Європи з подальшою спеціалізацією на «колоніальних» культурах плантаційного землеробства (цукор, тютюн, кава, бавовна). Друга так і не стала цілком підпорядкованою Західнохристиянському світові (в особі Польщі), але також була залучена до західного ринку в якості постачальника сільськогосподарської продукції (Україна, частково Білорусь) та сировини й хутра (Московське царство).

Таким чином, на XVII ст. як Новий Світ, так і Євразійський регіон (тобто територія Речі Посполитої без власне Польщі як метрополії та вся Московська держава з придбаними нею територіями за Уралом аж до Тихого океану) в економічному плані перетворюються на аграрно-сировинні придатки Новоєвропейської цивілізації, яка своїм попитом на ту чи іншу продукцію починає безпосередньо впливати на господарський, а відтак і суспільно-політичний і культурний розвиток цих регіонів. При цьому якщо Латинська Америка беззастережно підлягала Заходові, то «Євразія» — Східна Європа з прилеглими до неї просторами Сибіру й Великого Степу — в цілому зберегла політичну та церковну самостійність (повною мірою Московське царство, що змогло відродитися після «Смутного часу», і значною мірою Україна, зокрема та її частина, яка не прийняла унії та звільнилася під час Хмельниччини від нав’язаного шляхтою кріпацтва).

Усе це протягом XVI — XVII ст. відбувалося на тлі майже безперервної війни католицьких середземноморсько-дунайських держав іспанської та австрійської гілок дому Габсбургів (у спілці з Венецією та Річчю Посполитою, а під кінець XVII ст. і Московським царством) із провідною військово-політичною силою тодішнього Мусульманського світу — Османською імперією. Ціною величезного напруження Захід здобув у цій боротьбі вирішальну перемогу. На 1526 р. турками була завойована Угорщина з Трансильванією, на кінець XVI ст. влада султана простягалася від Атлантики (Марокко) до Каспію та Аравійського моря, а у 1683 р. турецька армія тримала в облозі Відень, який було врятовано польським королем Яном ІІІ Собеським, у чиєму війську були й полки українських козаків. Лише відтоді з Центральної Європи була знята загроза турецького завоювання, і Османська імперія почала витискуватися з Південно-Східної Європи. З кінця XVIII ст. цей процес прискорився внаслідок численних російсько-турецьких воєн, і підпорядковане туркам мусульманське Східне Середземномор’я також опинилося втягнутим через торговельні зв’язки в макроекономічну систему, що складалася навколо Західноєвропейського центру випереджаючого розвитку. Але по-справжньому цей процес розгорнувся у XIX ст., після здобуття незалежності Грецією та фактичного суверенітету Єгиптом Мухаммеда Алі (за англо-французької підтримки у 30-х роках). До цього часу Мусульманський світ в особі Османської імперії протистояв і Заходові, і Росії.

Отже, у XVI — XVIII ст. Новоєвропейська цивілізація стягувала навколо себе, з одного боку, Америку, де завойовниками було введене християнство, а з іншого — православну Східну Європу (а дещо пізніше православні ж Балкани з Нижнім Подунав’ям та Егеїдою) та через неї — підвладні Росії простори Євразії, де також утверджувалося православ’я. Тому всю цю складну макроцивілізаційну систему (в цілому структурно оформлену протягом першої чверті XVIII ст. за результатами Війни за іспанську спадщину й Північної війни та реорганізації Московського царства у Російську імперію реформами Петра І) можна назвати Макрохристиянським світом, розглядаючи його в якості цивілізаційної ойкумени, типологійно подібної до Мусульманського, Індійсько-Південноазійського та Китайсько-Далекосхідного світів нового часу, але порівняно з ними не лише динамічнішого, а й структурно складнішого. Основними його компонентами вбачаються три: Західноєвропейсько-Північноамериканський, католицько-протестантський; Латиноамериканський, у цілому, принаймні зовнішньо, католицький; і Східноєвропейсько-Євразійський, здебільшого православний з анклавами ісламу (кримські й волзькі татари, башкири та ін.) та навіть буддизму (калмики й буряти), не рахуючи решток традиційного язичництва в обох останніх випадках (індіянці внутрішніх областей Південної Америки чи тубільне шаманістське населення Сибіру).

При цьому не варто забувати, що з самого початку самоорганізації Макрохристиянського світу до нього почала залучатися й Чорна Африка як допоміжний, навіть другорядний (принаймні до її колоніального поділу наприкінці XIX ст.), але істотний та невід'ємний компонент. Упродовж багатьох століть її роль була суто пасивною і зводилася переважно до постачання на плантації Америки величезної маси невільників, а також золота й окремих екзотичних товарів, як-то слонова кістка, страусове пір'я тощо. Але головне значення в залученні африканців до цивілізації Заходу мала работоргівля, без якої створення суцільної зони (від Вірджинії до Уругваю) орієнтованих на зовнішній, переважно західноєвропейський, ринок плантацій тропічних культур було б неможливе. До того ж вивезених за океан негрів хрестили (релігійно работоргівля виправдовувалася якраз тим, що вона сприяє оберненню «темних душ» язичників у віру Христову), та й самі правителі узбережних держав-вождівств інколи хрестилися разом зі своїми підданими, починаючи з «королівства» Конго на початку XVI ст.

Таким чином, до Макрохристиянського світу нового часу із певними застереженнями маємо зараховувати й атлантичне узбережжя «чорного континенту» з Південною Африкою та Мозамбіком, але не його східне, ісламізоване з IX ст. узбережжя та внутрішні райони, де на цей час або вже утвердився (як в усьому Судані від Сенегалу до Червоного моря), або поступово утверджувався іслам. Ураховуючи це і не зупиняючись на фактичному боці формування Макрохристиянського світу як цивілізаційної суперсистеми протягом другої половини XV — кінця XVIII ст., розглянемо у найзагальніших рисах його структуру в економічному, соціальному, політичному, релігійно-культурному та етнічному вимірах.

В економічній сфері самоорганізація Макрохристиянського світу визначалася посиленням із XV ст. попиту Західної Європи на благородні метали, екзотичні товари, сільськогосподарську продукцію та деякі види сировини. Це було спричинене збільшенням на Заході кількості осіб, безпосередньо не пов’язаних із харчовим виробництвом, подальшим соціально-майновим розшаруванням та підвищенням рівня престижного споживання привілейованих та взагалі заможних верств, якісним зростанням товарного виробництва й грошового обігу і нарешті — розвитком мануфактурного виробництва в окремих країнах Західної Європи: Північній Італії, потім у Нідерландах, ще пізніше в Англії та, насамкінець, Франції.

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи потребував передусім постачання іззовні благородних металів (особливо поки не почали широко використовувати паперові гроші — з часів Великої французької революції), звичайних та екзотичних харчових продуктів та різноманітної сировини. Благородні метали надходили головно з Мексики й Андської області, у значно меншому обсязі з Тропічної Африки та, вже під кінець XVIII ст., з Уралу й Сибіру. Звичайні сільськогосподарські товари десь із середини XVI ст. дедалі активніше починають надходити з території Польського королівства, спочатку із власне Польщі й Галичини, а після Люблінської унії 1569 р. з підпорядкованих полякам Волині, Поділля та Наддніпрянської України, а також із земель Великого князівства Литовського — Литви й Білорусі. З середини ХVII ст. до експорту сільськогосподарської продукції у країни Балтійського басейну поволі залучається й Московська держава. З післяпетрівських часів цей процес посилюється, але головно для Правобережної та Західної України, які залишалися під польською владою. Ще раніше з Московщини починається експортування на Захід продуктів лісової зони: хутра, корабельного дерева, конопель, дьогтю тощо, обсяг чого значно зростає протягом XVIII ст.

Екзотична сільськогосподарська продукція надходить у XVII — XVIII ст. головно з плантацій Нового Світу, насамперед Бразилії, Вест-Індії, південно-східного регіону Північної Америки, а також, як і в XVI ст., з островів Атлантики (Азорських, Канарських тощо), окремих пунктів африканського узбережжя. Що стосується прянощів, то їх довозили з басейну Індійського океану та з Південно-Східної Азії, де здебільшого купували у місцевих правителів. Новий Світ та Африка (а поступово й Індія, Індокитай тощо) постачали й різні види сировини.

Західноєвропейський попит породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі виробництва. — так само як і прагнення панівних верств Східної Європи, колоніальної Америки та навіть негритянських ранньодержавно-племінних об'єднань користуватися престижними західноєвропейськими промисловими товарами, напоями тощо. Це спонукало сприяти збільшенню видобутку чи виробництва продукції, що могла бути реалізована на західному ринку. Але створення системи міжрегіонального поділу праці, в якій Західна Європа (а потім і північні райони США) закріпила за собою головно промисловість — технологічномісткі виробництва, які потребували відносно кваліфікованої та освіченої робочої сили, мало для неєвропейських регіонів Макрохристиянського світу великі (й тяжкі, навіть трагічні) соціальні наслідки.

Якщо на Заході в норму входили саме вільна наймана праця, а відтак і буржуазні, економічні методи експлуатації, то в тих регіонах, що ставали аграрно-сировинними придатками Новоєвропейської цивілізації, утверджувалися найжорстокіші форми позаекономічного примусу: кріпацтво у Східній Європі, яке майже не відрізнялося від рабства, оскільки пан міг продавати кріпака; пеонат та подібні до нього форми залежності в іспанських володіннях у Новому Світі; безпосереднє рабство Бразилії, Вест-Індії та південно-східної частини Північної Америки.

Залежність між розвитком капіталізму на Заході й тих чи інших форм невільництва у названих регіонах убачається цілком закономірною. Чим вищого рівня досягав Захід, тим більше він відчував погребу у вищезгаданих категоріях товарів. А ці товари були продукцією досить простої, якщо не примітивної, фізичної праці, яка не передбачала ні високої кваліфікації, ні складних знарядь, а вимагала лише посилення експлуатації. Останнє досягалося головно збільшенням часу такої праці та підвищенням її інтенсивності. А того й другого найпростіше було досягти через посилення прямого фізичного примусу робітників — рабів-негрів чи православних кріпаків. Така насильницька інтенсифікація праці здійснювалася як державою (в іспанських володіннях в Америці вже з середини XVI ст.), так і через раціоналізацію господарської діяльності суто приватних структур (як, скажімо, на плантаціях Вест-Індії чи півдня США або у фільварках польської шляхти десь на Волині чи Поділлі). Зрозуміло, що тут існувало багато гібридних перехідних форм; основані на кріпацькій праці уральські металургійні заводи, російське кріпацтво, особливо до «Указу про вольності дворянства» Катерини II тощо.

Зрозуміло, що саме західноєвропейський попит на цукор, тютюн, каву та бавовну стимулював розвиток орієнтованого суто на зовнішній ринок плантаційного землеробства, а відтак і світової работоргівлі. За підрахунками сучасних західних фахівців, у період європейської работоргівлі з Африки було вивезено принаймні 8.2 млн людей, не кажучи вже про те, скільки їх загинуло під час ловів та перегону з внутрішніх місцин континенту до узбережжя. І якщо розглядати Макрохристиянський світ XVIII ст. як єдину структурно-функціональну суперсистему, то можна з упевненістю сказати, що ніде невільницька праця не мала такої ваги у загальному обсязі виробництва, як саме тут, оскільки і в Античному, і в Мусульманському світах (в інших цивілізаціях рабовласницький уклад взагалі не відігравав істотної ролі) невільництво мало локалізований характер (скажімо, Карфаген і Рим з віллами у радіусі до 60 км навколо них) і ніколи не панувало в межах таких величезних регіонів, як Бразилія або терени Речі Посполитої.

Якщо економічні й соціальні наслідки залучення до Макрохристиянського світу буди для Латинської Америки та Східної Європи досить подібними, то цього ніяк не можна сказати про сферу політичну. Тут ці два регіони опинилися у принципово різних ситуаціях. У першому випадку йдеться про завоювання, суцільне нищення попередніх цивілізацій та нав’язання регіонові колоніального стану, тоді як у другому в боротьбі із зовнішньою експансією (спочатку східною, татарською і татарсько-турецькою, а потім західною, переважно польською) створюються не лише регіональні осередки опору й самоорганізації православного населення (насамперед Запоріжжя), а й велика військово-бюрократична потуга — Московська держава, що переростає у Російську імперію. Якщо Латинська Америка, навіть звільнившись юридично від колоніального стану в першій чверті XIX ст., в політичному плані так і не стала чимось цілісним і міцним і дуже швидко потрапила в неоколоніальну залежність від західного капіталу, то Росія протягом всього XIX — початку XX ст. виступала як майже рівномасштабний Заходові політичний контрагент, водночас безпосередньо залучений до внутрішнього політичного життя Західної та Центральної Європи. Ще більшою мірою це стосується реалій XX ст.

До того ж в обох випадках політичні процеси, що розгорталися на Заході й кидали «виклик» Східноєвропейсько-Євразійському та Латиноамериканському регіонам, оберталися там різними, навіть протилежний наслідками.

Для гідного протистояння Заходові насамперед у військовому відношенні Росія, особливо з часів Петра І, змушена була переорієнтовуватися на західні технології, сприймати елементи (саме елементи, а не систему) західної культури, запозичувати навіть певні принципи та інституції західного політичного життя (більше зовнішньо, ніж змістовно). Але все це здійснювалося не органічно, не внаслідок саморозвитку й самовдосконалення системи виходячи з її власних принципів і потреб, а з ініціативи амбітних монархів — того ж Петра І чи Катерини II. Західне політичне життя розгорталося через розкриття свободи особи, тоді як російське, навпаки, через підпорядкування особи державі. Безумовно, в обох випадках були й зворотні процеси (режими Філіппа II в Іспанії чи Людовіка XIV у Франції або ліберальні зрушення в Росії за Олександра II та на початку XX ст.), але спрямованість загальної тенденції від цього не змінювалася. У столітті, що минає, якщо Захід, особливо заатлантичний, демонструє максимальну реалізацію принципів політичного ліберально-демократичного плюралізму, незважаючи на окремі відхилення від цього (маккартизм у США. не кажучи вже про трагічний зрив Німеччини через націоналізм у нацизм), тю Росія (вже у вигляді СРСР) репрезентувала максимальне втілення принципів державно-ідеологічного тоталітаризму з послідовним і логічним розкриттям його сутності протягом 70 років.

Зовнішньо відмінний, але за змістом досить близький до російського процес спостерігався і в Латинській Америці. Крах намірів С. Болівара створити з колишніх іспанських колоній могутню імперію призвів до утворення тут певного числа внутрішньо слабких держав — формально республік (хоча були експерименти і з монархіями — Бразилія, Мексика), де влада фактично належала латифундистам і фінансовій олігархії, інтереси яких орієнтувалися на могутні західні компанії. Прірва між розкішшю мізерної купки багатіїв і злиднями абсолютної більшості населення утворювала сприятливе для ліворадикальних рухів середовище, антитезою яких стають військові диктатури. Якщо в Росії — СРСР бачимо поневолення людської особи головно (а в СРСР майже виключно) державою, то в Латинській Америці — представниками олігархійних кіл, власниками земель, родовищ та капіталу, які в разі нездатності утримувати своє панування формально республіканськими методами звергаються до військових диктатур. При цьому протягом майже всього XX ст. реальною альтернативою таким олігархійно-республіканським чи олігархійно-диктаторським режимам у Латинській Америці була не ліберальна демократія західного зразка (яка неможлива без міцного середнього класу), а комуністичний тоталітаризм типу кастрівської Куби.

Схоже на те, що ці дві суспільно-політичні системи легко конвертуються, і якщо комуністичний тоталітаризм Кастро змінює олігархійну диктатуру Батісти, то в Росії останніми роками відбувся зворотний процес: комуністична номенклатура, перерозподіливши між собою та пов’язаним з нею мафіозно-кримінальним світом державну власність, перетворилася на олігархійну владу, яка не гребує використовувати військову силу для розв’язання внутрішньополітичних проблем (розстріл парламенту в Москві, Чечня тощо).

Історичний досвід і Латинської Америки, і Східноєвропейсько-Євразійського регіону останніх двох-трьох століть переконує в тому, що їхній розвиток у загальній системі Макрохристиянського світу визначався не поступом особистої свободи (як то було на Заході), а процесом поневолення особи — від плантаційного рабства, пеонату й кріпацтва до найжорстокіших форм державної та приватної експлуатації у XX ст.

Зрозуміло, в обох регіонах існували й протилежні тенденції. Криза східноєвропейсько-євразійського комуністичного тоталітаризму, як і олігархійно-диктаторських режимів Латинської Америки, в останній чверті XX ст. відкриває певні можливості поступового соціально-політичного розкріпачення широких мас. але злиденний економічний стан більшості населення, відсутність реальних шансів його покращення в осяжному майбутньому не дають особливих підстав для оптимізму.

Подивимось тепер на релігійно-культурну ідентичність Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського світів у її співвідношенні з Західною цивілізацією. Маючи спільне антично-християнське духовне підґрунтя, культури цих трьох регіонів стоять одна до одної (точніше — двох перших з різних боків до третього) принципово ближче, ніж до мусульманської або, тим більше, до індійсько-південноазійської чи китайсько-далекосхідної. Це сприяло відносній легкості сприйняття латиноамериканськими або східнохристиянськими народами певних західних ідей та культурних здобутків — при, зрозуміло, їх власній специфічній інтерпретації та обробці (наприклад, марксизму). Але таке сприйняття не було і не могло бути органічним, оскільки місцеві культури не пройшли (або майже не пройшли) тих етанів саморозвитку, які пережила культура західна.

Православний світ як такий не знав ні гуманізму, ні реформації, ні по-справжньому (за винятком України, Білорусі та деякою мірою Сербії та східнороманських князівств) навіть барокко. Гуманізм зароджується у пізній Візантії у XIV ст., але подальші трагічні події не дали йому розгорнутися, і до інших православних народів того часу він майже не дійшов. Італійське ж відродження знайшло на православних землях, суворо кажучи, лише фрагментарне, зовнішнє, поверхове відбиття. Реформація мала певний вплив на духовне життя православного населення Речі Посполитої, головно західних областей України й Білорусі, як потім і на окремих провідних діячів Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокоповича. Але власне до Росії культура протестантського забарвлення потрапляє значно пізніше Реформації як такої, на межі XVII — XVIII ст. Надзвичайно творчо й глибоко з-поміж західних напрямів культури Україна й Білорусь сприйняли лише барокко, до якого у першій половині XVIII ст. почала залучатися й Росія. Суто поверховим було й сприйняття філософії французьких просвітників. Але по-справжньому органічно й системно Росія сприймає західну культуру з доби класицизму, інтерпретуючи її переважно у великодержавницько-імперському дусі.

Невкоріненість на православному ґрунті таких виявлених Відродженням, Реформацією та Просвітництвом феноменів західноєвропейського духу, як індивідуалізм і раціоналізм, блокувала можливість адекватного сприйняття подальших ідейних здобутків протестантсько-католицьких народів. Особа так і не ствердилася в якості самостійної субстанції релігійного й морального життя. Між людиною і Богом залишається надзвичайно консервативний, традиціоналістичний клір одержавленої Російської православної церкви, так само як бюрократична піраміда — між пересічною людиною та царем. Офіційна церква вимагає не особистої віри, а виконання ритуалів, і відтак релігійна поведінка людини виглядає не внутрішньо мотивованою, а зовнішньо запрограмованою. До того ж при майже абсолютній необізнаності величезної маси православного люду зі змістом Біблії (видання російською мовою Четвероєвангелія було вперше здійснене лише 1860 р., а Біблії в цілому — 1876 р.) народне православ’я було обтяжене язичницькими рудиментами, що й визначало феномен так званого двовір’я. Все це зумовлювало неперсоналістичний характер релігійної свідомості практично всього пов'язаного з православ’ям населення Східноєвропейсько-Євразійського регіону, причому певним подоланням такого стану було поширення атеїзму як своєрідного засобу духовного звільнення особи від диктату офіційної одержавленої церкви. Інколи траплялися випадки переходу в католицтво (особливо серед знаті) та протестантизм (зокрема на півдні України, де було багато німців-колоністів).

Багато в чому подібну ситуацію спостерігаємо в Латинській Америці. З самого періоду конкісти католицизм виступав там як офіційна, державна релігія, органічна для іспанських і португальських переселенців, але силоміць нав’язана як індіянцям-землеробам, нащадкам творців цивілізації доколумбової Америки, так і невільникам-неграм. Гуманізм як напрям у самій Європі фактично вичерпується ще до іспанського завоювання Мексики та Перу, і скільки-небудь помітного впливу в колоніальній Латинській Америці він мати не міг. Тим більше це стосується ідей Реформації, за винятком лише тих невеличких островів Карибського моря (як Барбадос чи Тринідад і Тобаго) та деяких узбережжів (як Гвіана), де закріпилися голландці та англійці. Але навряд чи у сприйняти християнства чорним невільником на плантаціях іспансько-католицької Куби й англійсько-протестантської Ямайки могла бути якась суттєва різниш. Релігія була нав’язана згори і виступала в суто формально-обрядовій формі, тоді як свідомість основної маси населення Латинської Америки виразно демонструвала своє язичницьке підґрунтя — індіанське чи негритянське.

Будучи регіоном католицьким, Латинська Америка досить органічно сприймає архітектурно-художній стиль барокко, але її духовне життя залишається практично незачепленим тими процесами становлення нової ментальності (з індивідуалізмом, раціоналізмом, підприємницьким прагматизмом, ідеями свободи, прав особи тощо), які відбувалися в Західній Європі. Протягом XVI — XVIIІ ст. місцева суспільно-філософська думка цілком перебуває у тенетах схоластичної католицької теології, а між людиною і Богом (як і в православ’ї) обов’язково стоїть посередник — численний клір, який цікавиться особистими думками пастви значно менше, ніж виконанням нею формальних ритуалів. Лише з кінця XVIII ст. до вузьких освічених кіл починають доходити ідеї французького просвітництва, а на початку XIX — і європейського лібералізму, але, як зазначає мексиканський філософ А. Вільєгас, лібералізм як програма з’являється тут раніше, ніж як реальність та історичний досвід.

Те ж саме можна сказати і про інші ідейні течії XIX — початку XX ст., котрі Латинська Америка, як і Східна Європа, сприймала у Західноєвропейсько-Північноамериканської цивілізації. В обох регіонах вони безпосередньо запозичувалися надзвичайно вузьким прошарком освічених людей, трансформувалися в їхній свідомості і вже у спрощеному, навіть примітизованому вигляді транслювалися в напівязичницьку, просякнуту (особливо в Латинській Америці XIX — початку XX ст.) магічно-фетишистським духом атмосферу злиденних соціальних низів. За таких умов і починали конструюватися радикальні ідеології боротьби за справедливість, які з середини XX ст. найчастіше виступали під революційно-марксистськими гаслами, часто-густо поєднаними з національно-мовними чи навіть національно-расовими.

Таким чином, і Східноєвропейсько-Євразійський, і Латиноамериканський регіони, не набувши гуманістично-реформаційно-просвітницького досвіду персоналізації людини, не забезпечили собі необхідне підґрунтя для розвитку в напрямку західної ліберальної моделі. Чи можливо змінити такий стан — покаже час.