Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

Західнохристиянський середньовічний світ та його трансформація у Новоєвропейську цивілізацію

Поширений погляд на західноєвропейську історію передбачає проведення різкої межі між середньовіччям та новим часом (традиційно — по лінії Відродження та Реформації, близько 1500 р., або, в радянській історіографії, по Англійській революції — приблизно 1640 р.), але меншого значення надає періодизації в рамках самого західного середньовіччя. Утім не потребує доведення той очевидний факт, що Відродження та Реформація як епохи, глибоко закорінені в попередніх століттях, є продуктом загального підйому Заходу, що розпочинається з XI ст. і не вщухає протягом усього II тис. Власне Західнохристиянський світ як структурна цілісність (при взаємоперехрещенні інтегруючих його структур Римської церкви та проголошеної імперією монархії франків) складається вже на 800 р., але впродовж IX ст. за нащадків Карла Великого його система кришиться, зазнавши у X ст. (не без впливу спустошувальних нападів норманів, угорців та північноафриканських мусульман) цілковитої деструкції. Тому мав рацію О. Шпенглер, який датував виникнення західної культури приблизно 1000 роком. Такий погляд добре узгоджується і з висновками французьких учених «школи Анналів», — без сумніву, найвизначнішого явища у світовій медієвістиці XX ст.

Свого часу М. Блок висловив підтриману Л. Февром та іншими медієвістами ідею щодо поділу історії середньовічного Заходу на два феодальних періоди з дуже різними провідними тональностями, вододілом між якими є початок XI ст. З цього часу зростає нова, власне феодальна аристократія, яка міцно утримує свої спадкові землі та розцінює себе не як королівських намісників і чиновників, а як справжніх можновладців, — аристократія, нащадки котрої відіграватимуть перші роді (хіба що за винятком Нідерландів і деякою мірою Англії) до Великої французької революції. З цього часу починається і бурхливий розвиток середньовічних західних міст у контексті так званої «економічної революції другого феодального періоду», що заклала підґрунтя наступного піднесення Західнохристиянського світу. Останній динамічно прогресує упродовж XII — XIII ст. і, переживши кризу XIV ст. (страхітлива епідемія чуми, Столітня війна тощо), вступає в нову фазу, що характеризується відродженням в Італії, гуситською передреформацією та самою Реформацією у Центральній Європі (головно Чехії та Німеччині) і тим складним соціокультурним феноменом у житті Бургундії, Франції, Нідерландів та найближчих до них країн, який Й. Гейзінга влучно назвав «осінню середньовіччя».

Долаючи апокаліптичні настрої 1000 р. (коли на Заході масово чекали «кінця світу», що паралізовувало будь-яку активність), з початку XI ст. Західна Європа завзято береться за господарську діяльність. Спочатку в авангарді цих перетворень були монастирі, які на раціональних засадах організовували своє господарське життя. Але незабаром сформоване під їхнім впливом шанобливе ставлення до фізичної праці, винахідництва та підприємництва поширюється й на світські кола, і відтак основним носієм нового ділового духу стає міський торговельно-ремісничий люд. Розсудковий раціоналізм схоластики в особі Роджера Бекона, передвісника британського емпіризму, звертається (по суті вперше в історії людської культури!) до дослідного вивчення природи як основи пізнання і за чотири століття до Ф. Бекона проголошує метою наук посилення влади людини над природою. Тому, наводячи численні дані щодо вдосконалення агротехніки, ремісничого виробництва, транспорту тощо, як і раціоналізації економічного життя в цілому, сучасні дослідники доходять висновку, що процес технічного розвитку, який набирає сили за доби Відродження та потім визначає характер європейської цивілізації у новий час, бере свої витоки саме в середньовіччі, власне — з перших століть ІІ тис.

Формування ефективної системи сільського господарства північніше Альп і Луари, пов’язане з цим збільшення чисельності населення та його колонізаційна активність у самій Західній Європі та на її периферії (плато Іспанії, болотяно-лісові низини Прибалтики тощо), зростання престижного споживання вищих верств, що стимулювало розвиток торгівлі з сусідніми цивілізаціями, а отже й розширення обсягу знань, — усе це і багато іншого сприяло піднесенню міського економічного життя на засадах раціоналізму й прагматизму. Не розвивало не лише товарно-ринкові відносини (в які почало втягуватися й село) та грошовий обіг, а й абстрактне мислення, водночас прив’язане до емпіричного буття. Ділова конкретика, що оцінюється абстрактними кількісними категоріями (головно грішми, прибутком), стає основою орієнтації бюргерської свідомості. А це закладає підґрунтя проаналізованої М. Вебером у її зв’язку зі становленням капіталізму протестантської етики самоцінної праці, накопичення та підприємництва, що усвідомлюються у площині релігійного покликання і морального обов’язку особи.

Економічний розвиток Західної Європи XII — XIII ст. викликав справжню переоцінку суспільних цінностей. Якщо раніше нечисленні й розпорошені ремісники та купці як соціальні верстви не мали істотної ваги, то тепер вони консолідуються й самоорганізуються в містах, що здобувають незалежність від феодальних володарів, і незабаром у деяких регіонах (Північній Італії, Прирейнській та Північній Німеччині, Нідерландах із Фландрією тощо) навіть стають провідною силою не лише в економічному, а й у політичному та культурному житті. Особливого значення набуває торговельний та лихварський капітал.

Таким чином, феодальний лад, анархізм і свавілля якого не могли вгамувати ні папи, ні королі, з XII — XIII ст. починає підриватися зсередини суспільства завдяки розвиткові міст, тоді як зверху в деяких регіонах (насамперед Північній Франції, Англії, піренейських країнах) його починає приборкувати королівська влада, яка вступає у союз з міськими комунами. Але якщо королівська влада протягом ХІІІ — XV ст. (власне кажучи, з часів французького короля Філіппа II Августа — 1180 — 1216 рр.) створювала каркас і контури новоєвропейських територіально-державних структур, у межах яких починали формуватися пізніші новоєвропейські нації, то в містах складалися нові типи соціально-економічних зв’язків і відповідні їм форми менталітету, які переосмислювали традиційні християнські ідеєобрази. Останнє відбувалося на тлі величезної кризи середньовічного католицизму з усіма його інституціями протягом XIV — XV ст., починаючи з «авіньйонського полону пап».

Базові принципи Новоєвропейської цивілізації, що в цілому успадковувала, докорінно перетворюючи їх, фундаментальні засади Західнохристиянського світу феодального періоду, формулювалися саме в містах. Але за часів Відродження, Реформації та Великих географічних відкриттів, на початку XVI ст., до якого і К. Маркс, і М. Вебер, і Л. Февр відносять виникнення капіталізму як економічної системи, в соціокультурному плані перемогли не стільки міста самі собою (цього, наприклад, зовсім не можна було б сказати про Іспанію, Угорщину чи Польщу), а сформований переважно в їхньому середовищі дух індивідуалізму, що поєднувався з високою здатністю до самоорганізації, раціоналізмом і прагматизмом, підприємливістю та практичним розрахунком, самовпевненістю й нехтуванням інтересами інших, особливо коли вони були представниками інших культур, а також зі схильністю співвідносити будь-які цінності з їхнім грошовим еквівалентом. Тому середньовічне західне місто — як би далеко воно зі своїми цехами, гільдіями, корпоративністю, дріб’язковою регламентацією тощо не стояло від реалій справжнього капіталізму — може вважатися лоном визрівання духу буржуазності, того «духу капіталізму», розглядові якого таку увагу приділяли В. Зомбарт і М. Вебер.

Специфіка середньовічного західного міста на широкому історичному тлі, у його цілком слушному протиставленні типові східного міста (без самоврядних інституцій, повністю підпорядкованого державній бюрократії) і певному зближенні з містом античним (з яким воно й було пов’язане тонким пунктиром історичної спадковості) розкрита у спеціальному дослідженні М. Вебера. Німецький учений доводить, що західне місто було не лише центром торгівлі, ремесла, адміністративно-судової округи тощо, а й «скріпленим клятвою братством». Як і в давньогрецькому полісі, взаємини між його повноправними громадянами-власниками будувалися горизонтально — як спілково-договірні, з виборами підзвітних громаді працівників магістрату. Індивід виступав власником, громадянином, а за необхідності захищати своє місто — вояком, тобто вільним (у межах визнаних громадою нормативів) контрагентом економічних, суспільних чи культурних відносин.

Таким чином, на XV ст. Західна Європа вже дозріла до ідеї особистої свободи, в тому числі свободи духовної, що знайшло своє відображення у двох різних формах, що прагнули спертися на різні традиції — античну й давньохристиянську. Маються на увазі, з одного боку, романський, передусім італійський, гуманізм, який робив акцент на індивідуальності в її чуттєво-гедоністично-естетичному ставленні до світу, і, з іншого, — німецька (а незабаром швейцарська, нідерландська, англійська, шотландська тощо) реформація, що зосереджувала увагу на самосвідомій у релігійно-етичному плані індивідуальності, котра активно й раціонально діє у матеріально-практичній площині, але має й особистий безпосередній вихід на кінцеву першореальність — Бога.

Релігійно освячена установка на працю й накопичення при категоричному протестантському осуді витрати грошей на мирські втіхи сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття особистої свободи представників підприємницьких кіл, які переконувалися у власній обраності й починали виборювати свої права у політичній сфері. Власність не лише звільнялася від диктату політичної влади, а й сама прагнула влади і здобувала її у перших буржуазних революціях, що здійснювалися під релігійними, протестантськими гаслами.

За доби Відродження й особливо Реформації у Західнохристиянському світі вже конкретна людська особа (а не лише особа пророка, мудреця, філософа чи подвижника-аскета, як то було здебільшого з доби «осьового часу») знаходить опертя у самій собі через ствердження власної вкоріненості у божественній першооснові буття чи через встановлення особистого, ніким не опосередкованого зв’язку з Богом. Але якщо романський світ трактує цей мотив переважно за допомогою пантеїстично сприйнятого неоплатонізму (з його останнім акордом у натурфілософії Дж. Бруно), що знижує трагізм персонального життя конкретної особи, то германомовний протестантський світ доводить драму особистих взаємин кожного віруючого з Богом до максимальної напруги, як то бачимо у житті М. Лютера та пізнішій філософії С. К’єркегора.

Глибоке співзвуччя такому релігійному тонусові інтуїцій Б. Паскаля, як і всього напівпротестантського за своїм духом янсенізму, переконує, що відповідні умонастрої були властиві й утягнутим в епіцентр становлення Новоєвропейської цивілізації північним областям романського світу, зокрема населенню франкомовної частини Швейцарії (Женева часів Ж. Кальвіна та після нього), Франції (реформація кальвіністів-гутенотів, що зазнає поразки), території сучасної Бельгії тощо. Завдяки Реформації та її відгомону в країнах, де католицизмові вдалося зберегти свої позиції, індивідуальне «Я» починає дедалі більше усвідомлюватися в його безпосередньому співвіднесенні з Богом (до початку духовної секуляризації доби Просвітництва). Зворотним боком цього виступає впевненість новоєвропейської буржуазії у своїй «богообраності», перевазі над рештою людей, яка — за духом і буквою кальвіністської доктрини — приречена на вічні пекельні муки. Передусім це стосувалося представників інших, особливо нехристиянських, віросповідань, що ідейно виправдовувало нехтування їхніми життєвими інтересами під час колоніальних захоплень, трансатлантичної работоргівлі тощо. Отож Захід не лише накопичив сили й енергію для ствердження себе в якості гегемона Земної кулі, а й переконав себе в тому, що має на це санкціоноване Богом право.

Структурні зрушення, що відбулися в Західній Європі з переходом від античності до середньовіччя, були малопомітними на фоні розквіту східних цивілізацій — державно організованих, але з достатньо вкоріненими приватновласницькими елементами (Візантія, Мусульманський світ, Китай часів династій Тан і Сун). Порівняно з ними середньовічний Західнохристиянський світ являв собою картину несталості, а подекуди й відвертого хаосу, протиборства кількох конкуруючих між собою сил: папства, імперської влади, феодальних елементів, міст-комун та королів. Важливим є те, що на відміну від Сходу тут із самого початку світська та духовна влади були роздільними і конкуруючими.

Західнохристиянський світ, що утворився внаслідок романо-германського синтезу (з подальшим підключенням до нього германомовного населення Британії та Скандинавії, кельтів Ірландії, слов’ян Центральної Європи, угорців та східних прибалтів), інтегрувався завдяки утворенню хиткої двополюсової церковно-політичної структури в результаті альянсу Франкської держави й Ватикану. Політичний та церковний центри були різними, навіть географічно віддаленими, і очолювалися зовсім різними людьми (на відміну, наприклад, віл Мусульманського світу, де халіф і релігійно, і політично головував над усіма правовірними). Такий незбіг, а то й відверта боротьба влади церковної та політичної (не кажучи вже про боротьбу між окремими королями, феодалами, містами тощо) утворювали царину, де особа могла реалізовувати свою свободу вибору. Тому остання у Західнохристиянському світі була принципово більшою порівняно з іншими цивілізаціями середньовіччя у двох аспектах.

По-перше, ця цивілізаційна система визнавала певну незалежність власності віл політичної влади. Уявлення про приватну власність були самодостатніми, такими, що не потребували якоїсь вищої — церковної чи державної — санкції. І це стосується не лише міст-комун (де зберігалися пізньоантичні уявлення про законність і недоторканість приватної власності, головно в її рухомій формі), а й вільних нащадків варварів — вояків-общинників. Західні історики зазначають, що після завоювання Риму варварами їхня прив’язаність до особистої власності була навіть сильнішою, ніж у місцевих мешканців.

Капітул 27 «Салійської правди» дуже прискіпливий та суворий щодо замахів на власність, розглядаючи випадки аж до потрави худобою чужого поля, збирання чужого винограду тощо. Прив’язаність дрібного селянина до своєї власності (алоду) була тим більшою, що він прагнув, спираючись на власне господарство, утвердити свою незалежність. І хоча більшість алодів поступово потрапила під владу феодалів, все ж таки протягом усього середньовіччя зберігалося уявлення про тяжкість господарських правопорушень і злочинів, які сприймалися потерпілими і як гірка особиста образа.

Отже, феодальне земельне право навіть у таких країнах (як Франція чи Німеччина), де воно досягло вищого розвитку, виступало своєрідною «надбудовою» зверх традиційного права окремих селян на свої домогосподарства, при тому що у багатьох країнах Західної Європи (як Швеція, Норвегія або Кастилія) індивідуальне селянське домогосподарство залишалося основою економічного життя. Феодалізм не випливав з економічної необхідності (як, скажімо, державшій бюрократизм за умов іригаційного землеробства на Сході). Вже на час виникнення Західнохристиянського світу приватновласницькі відносини просякали не лише ремісничо-торговельну сферу (як то було тоді й на Сході), а й землеробство, хоча потім над ними — передусім із соціально-політичних причин — і була зведена феодальна «надбудова».

Таким чином, на відміну від Сходу й навіть античності (розквіту якої відповідало полісне, общинно-приватне землеволодіння) Західнохристиянський світ із самого початку містив у собі зародки приватновласницьких відносин і в аграрній сфері. Політична влада тут не була залучена до організації економічної діяльності, а стояла немовби осторонь неї, водночас відчужуючи — і на феодальному, і на церковному, і на державному рівні — позаекономічними засобами додатковий продукт передусім у селян, більшою чи меншою мірою особисто залежних від цих структур. І хоча у сфері поземельних відносин у XV — XVI ст. феодальний сюзеренітет, який початково мав суто соціально-політичне походження, часто переходив у поземельну власність (що найпослідовніше було реалізовано в Англії), остання, стаючи такою, все ж таки залишалася чимось зовнішнім, іншоприродним відносно політичної влади. Тому Нідерландська, Англійська та Французька революції хоча й під різними гаслами, але здійснювали одну програму: не лише звільнення власності від свавілля й експлуатації з боку церкви та аристократично-бюрократичної держави, а й побудови суспільства, яке б слугувало інтересам приватних власників — буржуазії.

Якщо на середину І тис. до н. е. у низці цивілізацій Старого Світу — від Середземного до Жовтого моря — конституювався прошарок приватних власників, пов’язаних з ремісничо-торговельно-лихварською діяльністю (у Месопотамії це почалося майже тисячоліттям раніше), то на середину ІІ тис. у Західній Європі приватновласницькі відносили почали юридично закріплюватися і в аграрній сфері (маючи своїми ембріональними форматі ще ранньосередньовічні алоди). А процес опанування приватновласницькою системою усіма сферами соціально-економічного життя відповідав і небаченому збагаченню спектра можливих форм само реалізації окремої людини, якісному збільшенню міри свободи вибору в житті кожної особи.

Свобода вибору у Західнохристиянському світі порівняно з усіма іншими була принципово більшою ще й у зв’язку зі згаданим вище феноменом конкуренції кількох суспільних сил, жодна з яких не могла підпорядкувати собі всі інші і тому йшла на союзи і компроміси з одними проти других (папство, імператорська та королівська влада, феодали, міста). Особа не була залежною лише від однієї з таких сил і завжди так чи інакше мала свободу вибору. Наприклад, у XI — XIII ст. Німеччина та Північна Італія (з деякими найближчими до них країнами) церковно (як і весь католицький світ) були підпорядковані папському престолу, а політично — «римському», фактично германському, імператорові. Але у випадку відкритої боротьби між папою та імператором (а цією боротьбою вкрай заповнена історія названих віків) і міста, і феодальні володарі, й королі мусили вибирати: з ким і проти кого бути.

Конкуренція при періодичній відносній рівновазі соціальних сил, ідейних позицій, принципів тощо постійно утворювала і навіть розширювала ту царину, в якій міцнішала індивідуальна свобода західної людини. У XV — XVI ст. ця свобода була, як про те йшлося вище, по-різному усвідомлена гуманізмом та протестантизмом, які проголосили кінцеву вкоріненість кожного у кінцевій сакральній першореальності. Секуляризація свідомості за доби Просвітництва привела до формулювання природних прав людини у Франції, тоді як діячі Американської революції відповідно до протестантських традицій виводили невід’ємні права людини скоріше з ідейної спадщини Біблії. Але в обох випадках друга половина ХVIII ст. дає нам і Декларацію прав та свобод людини, і спробу (цілком вдалу у Північній Америці й незавершену тоді у Франції) підпорядкувати діяльність держави інтересам приватних власників, на податки з яких і існує сама держава західного типу. Ще раніше, протягом другої половини XVII ст. це було реалізовано в Англії, а перед тим, у другій половині XVI ст., — в Північних Нідерландах.

Таким чином, із середини XVI по кінець XVIII ст. у найрозвинутіших країнах Заходу (Нідерланди, Англія та її північноамериканські колонії. Франція) власність, що зміцніла й економічно, й етично, й юридично, повстає проти аристократично-бюрократичної влади й бере у власні руки державшій апарат, який з цього часу має служити саме інтересам приватних власників.

На кінець XVIII ст. цьому відповідають інші системні зрушення, серед яких особливо варто зазначити два. По-перше, це небачене піднесення західноєвропейської заморської торгівлі та колоніальної експансії західнохристиянських країн (Португалії, Іспанії, Франції, Нідерландів, Англії), завдяки чому людство в економічному, політичному і культурному плані починає стягуватися навколо Новоєвропейського світу, який саме з цього часу стає центром випереджаючого розвитку у всесвітньому масштабі. По-друге, це справжній вибух науково-технічних досягнень — від поширення друкарства, вогнепальної зброї та досконалих навігаційних засобів до парового двигуна і промислового перевороту в Англії.

Цей бум винахідництва відбувався на тлі утвердження практично-прагматичного, навіть відверто утилітарного ставлення до знань як засобу оволодіння багатствами природи з метою їх споживання. Десакралізація природи у механістичній картині світу, що постає у XVII — XVIII ст., ішла паралельно з виробленням у представників Новоєвропейської цивілізації хижацько-споживацького ставлення як до природи, так і до навколишніх суспільств. І на природу, і на інші народи західні європейці починають дивитися як на засоби задоволення власних потреб. Саме в цьому контексті спіють зрозумілішими і знищення більшої частини індіанського населення обох Америк, і трансатлантична торгівля чорними невільниками з їх експлуатацією на раціонально організованих плантаціях, і ставленця фашизму до «нижчих рас» із проектами знищення одних (євреїв, циган) і перетворення на довічних рабів технологічної ери інших (зокрема слов’ян).

Так Західнохристиянський світ середньовіччя через добу Відродження, Реформації та Великих географічних відкриттів перетворюється у світ Новоєвропейський, який по суті вже з другої половини XVIII ст., з часів Семилітньої війни та, особливо, утворення США, стає світом Північноатлантичним. Варто зазначити, що характерні й специфічні властивості Західнохристиянського світу проявилися в Північній Америці глибше й яскравіше, ніж у самій Західній Європі, оскільки тут вони не були переобтяжені феодально-абсолютистською, клерикальною та корпоративно-цеховою спадщиною. Колоністи XVII — XVIII ст. якраз і були людьми, котрі рішуче розривали зі старими традиціями, що сковували індивідуальні підприємницькі сили й особисту свободу, прагнення людини до вільної самореалізації.

При цьому не слід забувати, що у своїй більшості (крім хіба шо ірландців-католиків) ці колоністи були ревними протестантами, здебільшого представниками різних відгалужень кальвінізму (реформати, пуритани, пресвітеріани тощо), чиїй свідомості притаманне глибоке переконання у власному та своїх одновірців спасінні та приреченості всіх інших на вічні пекельні страждання. Цей дух релігійної викпюченості, навіть деякою мірою богообраності (у цьому кальвінізм дуже близький до іудаїзму) стимулював практичну активність людей і навіть наводив їх на думку про свою виключну місію у світі, вельми притаманну і сьогоднішнім громадянам США.

Отже, на кінець XVIII ст. Західна, вже, так би мовити, Новоєвропейсько-Північноатлантична, цивілізація вийшла на якісно новий рівень не лише власної, а й загальнолюдської еволюції, і відтак до нього змушені були підтягуватися інші країни та цивілізаційні світи. Зовнішньо цей прорив був позначений такими подіями:

війна за незалежність північноамериканських колоній, розпочата 1775 р., проголошення незалежності США у 1776 р. та визнання цього факту Англією Версальським договором 1783 р. ;

промисловий переворот в Англії, початок якого був пов’язаний, зокрема, з винайденням парового двигуна та механічної прядки, які були запатентовані відповідно у 1784 та 1785 роках;

Велика французька революція 1789 — 1794 рр. ;

утвердження протягом кількох десятиліть британського колоніального панування в Індії, вирішальний момент якого припадає на 1803 р., коли англійці захоплюють Делі, а Великий Могол фактично перетворюється на маріонетку в руках Ост-Індської компанії.

З цих подій випливали численні наслідки, з-поміж яких передусім варто назвати:

початок бурхливого розвитку північноамериканської гілки Західної цивілізації на власне буржуазно-демократичних засадах із конституційним визнанням усіх природних і невід'ємних прав людини;

індустріальне перетворення світу з утвердженням безперечної західної (спершу англійської) економічної домінанти, яка забезпечила силове панування Заходу над більшою частиною планети;

ліквідація станового поділу спочатку в Західному світі, а потім і (принаймні юридично) в майже всіх куточках Земної кулі, світове визнання формальної рівності й рівноправності людей безвідносно до стану, раси, етносу чи статі;

утвердження системи новоєвропейських націй з поступовим поширенням відповідних форм національної самосвідомості і в інших регіонах, із тим що національне натомість станового, конфесійного чи державного на певний час стає основною формою самоідентифікації людини;

створення західноєвропейськими державами світової колоніальної системи як першої форми структурно-функціонального об’єднання людства в межах відносно єдиної макроцивілізаційної системи;

утвердження у світовому масштабі капіталістичної товарно-ринкової економіки як пануючої та системоутворюючої, з притаманним її носіям духом раціоналізму, індивідуалізму й прагматизму.