Історія світової цивілізації

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ОСНОВИ ЗАХІДНОГО ШЛЯХУ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Підґрунтя Західнохристиянсько-Новоєвропейської цивілізації: античність і варварський світ

Якщо східна модель розвитку традиційних, або станово-класових, суспільств відносно органічно (хоча й не без катаклізмів «осьового часу» та доби, що йому передувала) випливає зі східної ж лінії розвитку ранньоцивілізаційних систем, то щодо західної моделі таке твердження було би грубим спрощенням. Десь до 60-х років дослідники вважали, що якраз розвиток Заходу на відміну від Сходу є більш-менш зрозумілим, але в останні десятиліття скільки-небудь задовільне пояснення (через концепції редистрибутивної системи, феномена влади-власності тощо) отримує еволюція саме неєвропейських суспільств, тоді як специфіка європейських розкривається переважно метафорично — через такі образи, як «мутація античної доби» чи щось подібне.

Вже йшлося про те, що розходження західного та східного шляхів розвитку землеробсько-скотарських суспільств простежується принаймні з кінця неоліту — початку енеоліту. Пов’язується це з формуванням у VI — V тис. до н. е. у Східносередземноморсько-Передньоазійському центрі випереджаючого розвитку двох принципово різних суспільно-господарських систем. У посушливих районах Близького та Середнього Сходу ефективність виробництва безпосередньо залежала від колективної організації масових, передусім іригаційних, робіт, що сприяло утворенню системи досить жорсткого підпорядкування окремих сімей центральним органам влади й управління не лише в громадському чи культовому житті, а й у процесі виробництва. Подальший розвиток цієї тенденції — гіпертрофія феномена влади-власності — веде до практичного поглинання окремих домогосподарств гігантськими господарськими комплексами таких супербюрократичних ранньоцивілізаційних систем, як давньоєгипетська, шумеро-аккадська чи інкська. Неминуча криза визначала у відповідних цивілізаціях Старого Світу проявлення приватновласницьких відносин, головно у сфері торгівлі, ремесла та лихварства. Власність деякою мірою та у деяких сферах починає відгалужуватися від державної влади. Але остання залишає за собою всі вирішальні важелі впливу на приватний сектор і зберігає над ним цілковитий контроль. На традиційному Сході саме влада, а не власність, відіграє вирішальну роль у суспільному, соціокультурному житті як такому, тоді як власність урешті-решт є або похідною від влади й соціального стану, або принаймні підпорядкованою їм функціонально.

На відміну від цього західний шлях розвитку визначався індивідуалізацією, так би мовити, прогресуючою приватизацією найрізноманітніших сфер життєдіяльності, що археологічно фіксується насамперед у господарській площині. У неолітичній Південно-Східній Європі не було необхідності колективних форм виробництва й перерозподілу сільськогосподарської продукції у скільки-небудь значних масштабах, бо кожна сім’я могла автономно забезпечити себе необхідним мінімумом харчів, найпростіших виробів та знарядь праці. Без сумніву, з переходом до племінного рівня організаційне життя значно ускладнюється, що стосується й виробничої та перерозподільної сфер. Так, на Балканах ще з енеоліту відомі глибокі шахти для видобутку сировини, з якої виплавлялися мідь та інші метали, а на матеріалах Егеїди К. Ренфрю реконструював складний процес підвищення рівня економічної, суспільно-політичної та культурної самоорганізації общин, розташованих навколо певних центрів племен-вождівств, що на межі ІІІ — II тис. до н. е. приводить до виникнення місцевих ранньоцивілізаційних осередків.

Але при цьому не варто забувати, що подібні зрушення на Балканах та в Егеїді, як і розробки цини в широких масштабах у Британії чи масовий експорт бурштину з Прибалтики до Східного Середземномор’я у II тис. до н. е. і пізніше, значною мірою зумовлювалися високим попитом на відповідну продукцію з боку сусідів, головно мешканців Близького Сходу, що й стимулювало прискорення темпів розвитку багатих на таку сировину районів Європи, особливо її присередземноморської частини, безпосередньо пов’язаної з найдавнішими цивілізаціями східного типу.

Таким чином, розглядаючи розвиток Європи доантичної доби, (VI — II тис. до н. е.), необхідно враховувати, що характер цього процесу визначався не лише внутрішніми тенденціями (наявністю автономних домогосподарств у межах общин за умов індивідуалізованого комплексного господарства), а й дією могутніх зовнішніх чинників, зокрема ранніх цивілізацій Близького Сходу. Їхній попит на метали та іншу сировину сприяв підвищенню ролі саме цих сфер виробництва, які організовувалися пізньоплемінною та ранньодержавною адміністрацією, яка й реалізовувала на зовнішньому ринку таку продукцію. При цьому стандарти престижного споживання, як вони склалися на III — II тис. до н. е. у цивілізаціях Близького Сходу, визначали й підвищення відповідних претензій егейських та інших володарів, що сприяло подальшому посиленню їхнього контролю над економікою та зростанню експлуатації населення.

Але роль зовнішніх чинників не вичерпувалася лише імпульсами з боку давньосхідних цивілізацій. Величезне історичне значення мала «індоєвропеїзація» більшої частини давньої Європи скотарськими племенами північнопричорноморських степів упродовж кінця IV — початку І тис. до н. е. Як зазначалося, скотарство завжди підвищує міру індивідуалізації економічного життя, оскільки худоба як основне багатство та основний засіб виробництва є власністю окремих сімей. Крім цього, традиційна індоєвропейська соціокультурна система, особливо з виникненням у середовищі відповідних племен на межі III — ІІ тис. до н. е. стану професійних колісничих вояків, мала своєрідну станово-аристократичну природу, притаманну їй ще на пізньопервісному, додержавному, передцивілізаційному рівні більшою мірою, ніж бюрократичним деспотіям ранніх цивілізацій східного типу.

Опанування переважно скотарськими, але з уже наявним станом військово-політичної аристократії, племенами території давньої Європи спричинило не лише її індоєвропеїзацію в етномовному плані, а й підвищення індивідуалістичних основ її господарського та соціокультурного буття, тим більше що й самі екологічно-господарські умови лісової (лісово-передгірської чи лісово-болотяної) помірної смути Західної, Центральної та частково Східної Європи сприяли утвердженню того феномена, який К. Маркс свого часу визначив як «германський спосіб виробництва». Найвиразніших форм він набуває там, де найменшою мірою відчувалися античні імпульси та кочівницькі навали, — у північно-західних областях Європи, зокрема прилеглих до Північного моря (Південна Скандинавія, Північна Німеччина з Нідерландами, Британські острови). Саме там, у віддаленні від історичного виру І тис. до н. е. — початку І тис. н. е. визрівали ті докорінно-західноєвропейські сімейно-власницькі структури, які з оволодінням залізом змогли вийти на необхідний для створення ранньоцивілізаційної системи виробничий рівень і незабаром визначити специфічний для Західної Європи II тис. н. е. шлях розвитку.

Загальна характеристика цього шляху включає головно такі моменти.

По-перше, суспільства західного шляху еволюції, базовою ознакою яких є автономне сімейне домогосподарство як структурний елемент усього економічно-соціально-культурного життя, у своїй більшості могли вийти на рівень створення ранньодержавних, ранньоексплуататорських структур лише за умови досконалого освоєння чорної металургії. Без залізних знарядь праці у лісовій зоні, на малородючих підзолистих ґрунтах, з відносно довгим холодним періодом року та обмеженим кількома місяцями землеробським сезоном регулярно виробляти хоча б мінімальний обсяг надлишків агропродукції було неможливо (що виразно контрастує з умовами субтропічних ранніх цивілізацій). Те ж стосується й скотарства, яке могло стати максимум відгінним (де були полонини та плаї), але ніяк не кочовим. Тому досягнення технологічного рівня залізного віку в Європі (як і у Тропічній Африці чи Маньчжурії та Японії) було необхідною умовою виходу такого роду суспільства на ранньоцивілізаційний рівень — без того, щоб воно подібно до Ахейської Греції II тис. н. е. не перейшло до централізованих форм організації соціально-економічного життя, тобто без відмови від свого базового, сімейно-власницького принципу самоорганізації.

По-друге, західний еволюційний процес до раннього середньовіччя так чи інакше деформувався періодичним втручанням зовнішніх сил. передусім у вигляді могутніх імпульсів з боку близькосхідних ранньоцивілізаційних систем ІІІ — II тис. до н. е. та експансії кочовиків Євразійських степів із середини І тис. до н. е. (скіфи, сармати, гунни, авари, угри, які регулярно продиралися до Центральної Європи і створювали свої ранньополітичні об’єднання у Середньому Подунав’ї). Через те першими ранньодержавними (ранньоцивілізаційними) об’єднаннями в Європі були саме ті, що виникали в її південній (Крито-Мікенська цивілізація, Етрурія, Тертес на півдні Іспанії), південно-східній (Фракія, держава чи протодержава агафірсів, Дакія) та східній (Скіфія, Хозарія) частинах унаслідок певної гібридизації («мутації») притаманних західному шляху тенденцій з дією зовнішніх чинників.

По-третє, крах Крито-Мікенської цивілізації та наступний генезис у межах Егеїди полісних структур за умов знищення ахейських палацових центрів і масових переселень на інші території (де по відношенню до землі всі колоністи були рівноправними), оволодіння відносно дешевими залізними знаряддями праці та зброєю, що стало передумовою господарської та громадянської самостійності окремих сімей, — усе це сприяло утвердженню в Середземномор’ї специфічного — античного — варіанта станово-класового суспільства західного типу. В той самий час дещо подібні тенденції фіксуються і в торговельних містах-державах Фінікії та фінікійських колоніях Західного Середземномор’я, передусім у Карфагені.

У цьому плані Антична цивілізація виступає своєрідною формою подолання (в напрямку реалізації західних інтенцій розвитку) тих гібридних західно-східних форм, які були притаманні Ахейській Греції. Трої, навіть певною мірою Хеттському царству та Фінікії. Водночас вона виступає як цивілізація вторинна й станово-класова, яка з перших століть підтримувала найтісніші контакти з великими цивілізаціями Давнього Сходу, а з часів Александра Македонського увійшла з ними в органічний симбіоз, ще більше скріплений за часів Римської імперії. Наслідком цього симбіозу стала східнохристиянська Візантія.

Класична античність безумовно репрезентує західний тил суспільства, але, так би мовити, його бічну еволюційну гілку, яка в подальшому історичному русі має не самостійне значення (її потенції саморозвитку були вичерпані ще до створення Римської імперії), а значення компонента, який разом з іншими компонентами породжував щось нове — Візантію та Мусульманський Схід, з одного боку, та середньовічний Західнохристиянський світ — з іншого.

Отож доходимо висновку, що в межах західного шляху розвитку можемо розрізняти принаймні два основних варіанти, які в конкретно-історичній дійсності були найскладнішим чином взаємопов'язані. Йдеться про Античний та власне Західноєвропейський (з певного часу — Західнохристиянський) світи. Останній порівняно з першим деякою мірою виступає більш західно-автетичним, але в процесі його формування саме пізньоантична, власне римсько-антична, цивілізація відіграла набагато більшу роль, ніж давньосхідні впливи та мікенська спадщина при формуванні давньоеллінського ядра самої Античної цивілізації.

Дуже ймовірно, що, крім двох названих варіантів, можемо висунути питання і про східноєвропейську лінію, виводячи її, як і дві перші, ще з глибин бронзового віку — доби індоєвропеїзації більшої частини Європи. Але тут місцеві інтенції розвитку (найкраще це видно на матеріалах Лісостепової України) вже з початку ранньо-залізного віку опинилися у найтіснішому переплетенні, по-перше, з кочівницько-степовими силами, котрі мали досвід взаємин з великими державами Сходу, від яких багато чого перейняли, а, по-друге, з сусідніми цивілізаціями середземноморсько-передньоазійського кола (Античної, пізніше Мусульманської і, вирішальною мірою, Візантійсько-Східнохристиянської), а також, із часів правління Ольги, — Західнохристиянського світу. До зони впливу останнього у XVI — XVII ст. втяглися території Білорусі та України, а з межі XVII — ХVIII ст. і трансформоване у Російську імперію Московське царство, як поступово й інші народи поствізантійського культурного кола — східні романці, греки, серби, болгари, грузини, вірмени та ін.

Окремо постає запитання: чи можемо ми виявити тенденції західного шляху розвитку десь поза межами Європи? Якщо виходити з суто формальних параметрів, ураховуючи екологічно-господарські та соціально-економічні характеристики, то деякою мірою подібні феномени бачимо у багатьох куточках Земної кулі.

Передусім зазначимо, що ідеальні екологічні умови саме для такої моделі розвитку існували у східній частині Північної Америки, яка значною мірою саме тому й виявилася зручною для західних колоністів XVII — XVIII ст. Але на момент знайомства з європейцями місцеві індіянці перебували ще на цілком неолітичному рівні (ірокези, чірокі, секота тощо). Вони вирощували кукурудзу та деякі інші культурні рослини, але не знали тваринництва. Можна припустити, що за умов самостійного розвитку протягом наступних тисячоліть вони і вийшли б на систему, подібну до західноєвропейської хоча б у такому принциповому аспекті, як приватновласницька природа окремих домогосподарств, голови котрих об’єднуються для розв’язання спільних проблем. Але сама така постановка питання виглядає досить схоластичною.

Значно більше схожого з умовною західною моделлю подибуємо у Тропічній Африці серед землеробсько-скотарських та скотарсько-землеробських ранньополітичних об'єднань (етнічних груп банту, суахілі, фульбе тощо). Вони приблизно з межі ер увійшли у залізний вік, і їхня економічна система здебільшого не передбачала широкомасштабної регулярної організації колективної праці. Але водночас специфіка господарства та інші чинники не давали виділитися з общини окремим домогосподарствам як самостійним соціально-економічним одиницям. Цe ж саме стосується областей культивування рису в Південно-Східній та Східній Азії — від Яви до Японії, де навіть на невеликих річках спорудження іригаційно-меліоративних споруд вимагало чіткої організації колективної праці. В останній не було особливої необхідності в Маньчжурії, але вона, як і Корея, дуже рано увійшла до орбіти впливу традиційного Китаю і перейняла його соціокультурну модель.

Ще ближчі до давньоєвропейських відносини бачимо на Кавказі, в окремих гірських районах Передньої Азії, Анатолії тощо, тим більше що Закавказзя, Мала Азія та деякі інші райони здавна входили до християнського культурного кола. Але питання такого рівня, зрозуміло, потребує вже методів цивілізаційного аналізу.