Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

РАННІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЗРУШЕННЯ «ОСЬОВОГО ЧАСУ»

Формування й розвиток ранньоцивілізаційних систем

Стадія формування ранньоцивілізаційних структур, як про те йшлося раніше, є найістотнішим моментом, що розділяє цивілізаційний процес на ступені формування та власне розвитку цивілізованих (експлуататорських, державницьких тощо) суспільств. Проблема переходу від первісності до цивілізації неодноразово ставала в центрі уваги наукового співтовариства. Їй присвячені спеціальні дослідження таких визначних учених, як Г. Чайлд, Р. Адамс, К. Ренфрю, Е. Сервіс, В. М. Массон, Л. С. Васильєв, та багатьох інших. Усі вони, спираючись на наявні джерела та опрацьовані методологійні підходи, насамперед розкривали соціально-економічний та політико-адміністративний аспекти цієї проблеми, тоді як у класичних працях Е. Тейлора, Дж. Фрезера, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Стросса, С. О. Токарєва, В. Тернера, М. Еліаде або В. Г. Ардзінби висвітлюються символічно-проективні, релігійно-міфологічні та обрядово-культові структурно впорядковані, семантично навантажені та інформаційно сконцентровані прояви процесу формування та розвитку перших цивілізацій.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день характер цивілізаційного процесу в «доосьовий» час на теоретичному рівні значно докладніше, стрункіше й чіткіше розкритий у соціально-економічній площині. Це значною мірою пояснюється тим, що на тих стадіях розвитку людства «суб’єктивний фактор» в історії відігравав мінімальну, майже непомітну роль порівняно з останніми двома тисячоліттями. Це відповідало тому станові, коли релігійно-духовне життя ще не персоналізувалося, а відповідні цінності не стали суб’єктивним надбанням окремих осіб у тому розумінні, як це бачимо в «осьовий час». Тому як на стадії формування, так і на ранніх етапах розвитку цивілізації — до часів Ехнатона, Мойсея та Заратуштри (XIV, XIII та XI — IX ст. до н. е.) — суб’єктивні цінності та світоглядні переконання на загальному перебігу історичного процесу майже не відбивалися, і в цілому ми можемо абстрагуватися від них. Починаючи ж із «осьового часу» релігійно-філософсько-етична духовність як елемент свободи чимдалі виразніше впливає на хід історії.

Розглядаючи формування та розвиток ранніх цивілізацій саме як процес соціокультурної еволюції людства, передусім варто торкнутися питання про передумови та умови виникнення ранньоцивілізаційних систем, а відтак і переходу від первісності до цивілізації в цілому. Тезово цю проблему можна викласти таким чином.

Передумовами формування цивілізації слід визнати сукупність чинників, дія яких визначає можливість руху в напрямку цивілізації, тоді як умовами будемо вважати ті обставини, котрі визначають успіх реалізації цього процесу. Інакше кажучи, якщо передумови спричинюють початок цього руху, але самі собою не гарантують його успішного завершення, то створення відповідних умов якраз і забезпечує останнє.

Основні передумови виникнення ранньоцивілізаційних систем виникають унаслідок завершення «неолітичної революції» і полягають у наступному:

1) перехід до міцної осілості, який розпочинається з освоєнням спеціалізованого рибальства і повною мірою реалізується в часи утвердження ранньоземлеробсько-тваринницького комплексу за доби неоліту;

2) пов’язане з цим якісне збільшення (у придатних для ведення високопродуктивного привласнюючого або відтворюючого господарства екологічних нішах) приросту, чисельності й густоти населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів випереджаючого розвитку на периферію;

3) освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарювання (головно на землеробство), що в більшості випадків передбачало не лише можливість у перспективі вийти на регулярне виробництво додаткового продукту, а й створення соціокультурних норм організації та регулювання нових форм життя за умов осілості, підвищеного демографічного потенціалу та відтворюючої економіки.

Як добре видно на прикладі численних мисливсько-збиральницьких суспільств, сама лише можливість отримання натурального продукту більше необхідного мінімуму ще не веде до розвитку суспільної нерівності. Випадок з індіанцями північно-західного узбережжя Північної Америки засвідчує, що для завершення цього процесу, тобто створення ранньокласового суспільства, недостатньо і переходу до міцної осілості при відповідному зростанні чисельності та густота населення. Необхідні додаткові економічні, суспільно-організаційні та культурно-інформаційні важелі, системно пов’язані між собою. — власне умови успішної реалізації цивілізаційного процесу на етапі формування й утвердження ранніх цивілізацій. З-поміж таких умов слід назвати три основні:

1) забезпечення можливості постійного збільшення виробництва додаткового продукту, пов’язане з розвитком як організаційно-управлінської сфери діяльності, що забезпечує максимальну ефективність економіки даного соціального організму при гарантуванні його внутрішньої стабільності та зовнішньої безпеки, так і самої матеріально-технічної бази виробництва;

2) виникнення складної, ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежать принцип суспільного розподілу праці і відтак неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва (головно землі) та суспільного додаткового продукту — відповідно до феномена влади-власності та системи редистрибуції. Наявність таких суспільних механізмів забезпечує можливість концентрації додаткового продукту, відчуженого у рядових виробітків, у руках можновладців, безпосередньо зацікавлених у збільшенні його виробництва;

3) наявність у суспільній свідомості установки на кореляцію між високим соціальним статусом і престижним споживанням, що за відповідних можливостей зумовлює трансформацію сконцентрованого в руках правлячої знаті додаткового продукту у престижно значущі цінності, які підкреслюють і магічно визначають легітимність привілейованого статусу того, хто їх має.

Якщо розглядати перехід від первісності до цивілізації у площині соціально-економічних відносин, можна сказати, що його внутрішнім змістом є створення ефективної системи виробництва, концентрації, трансформації та споживання представниками пануючої верхівки та її оточення суспільного додаткового продукту. Причому цей сконцентрований у місцях постійного перебування можновладців продукт стає матеріальною основою всіх суспільно-політичних та культурно-інформаційних зрушень доби утвердження ранньоцивілізаційних систем, зокрема урбанізаційного процесу як найвиразнішого репрезентанта всього нового, що маркує саме цивілізаційний рівень.

Проаналізована нами в попередніх працях варіативна специфіка виробництва, концентрації, трансформації та споживання додаткового продукту в різних типах передцивілізаційних та ранньоцивілізаційних суспільств дає підстави для змістової характеристики загальних закономірностей та шляхів формування останніх. Але для системного розуміння цього процесу необхідно враховувати й інші групи обставин, серед яких варто зазначити такі.

1. Чи є процес становлення ранньоцивілізаційної системи первинним на даній території, чи він проходить тут повторно — за умов, коли попередні ранньокласові структури дезінтегрувалися і формування державних структур та експлуататорських відносин здійснюється, як правило, за участю сусідніх варварських елементів?

2. Чи реалізуєтся відповідний процес унаслідок дії суто внутрішніх механізмів, чи відіграють тут певну роль зовнішні імпульси? Тобто маємо розмежовувати цивілізації, що виникають незалежно, та цивілізації, які значною (а інколи й вирішальною) мірою завдячують своєю появою саме взаєминам субстратного населення із сусідами. При цьому слід розрізняти випадки, коли контакти місцевого та прийшлого однаковою мірою пізньопервісних суспільств дають ефект прискореного виходу на ранньоцивілізаційний рівень (як то відбулося в басейні Хуанхе у середині ІІ тис. до н. е., коли на місцевих землеробів нашарувалася група скотарських, очевидно індоєвропейських, племен, котрі знали бронзоливарне виробництво та володіли бойовими колісницями), та більш типові випадки впливу па ближню варварську периферію з боку вже сформованої цивілізації. В такому разі у відповідності до характеру й значення зовнішніх імпульсів маємо справу, по-перше, з процесами простого запозичення досягнень сусідів (як ранньосередньовічні японці у китайців), а, по-друге, з поєднанням таких запозичень зі стимуляцією просування варварського чи вже ранньокласового суспільства в бік того чи іншого шляху подальшого розвитку, інколи навіть при деформації його власних початкових інтенцій (суспільства Тропічної Африки, особливо за умов трансатлантичної работоргівлі).

3. І нарешті, істотним убачається питання: на якій техніко-технологічній основі здійснюється перехід до цивілізації? Чи відбувається він за умов енеоліту (або навіть, як у Мезоамериці, фактичного неоліту), бронзового віку (мається на увазі головно період середньої та пізньої бронзи, коли вироби з цього сплаву набувають більш-менш широкого розповсюдження) або доби заліза (тут варто розрізняти ранньо залізний вік та наступні періоди)?

У межах Старого Світу формування вторинних цивілізацій, або цивілізацій другої генерації (Антична на руїнах Крито-Мікенської, Індійська — Хараппської долини р. Інд, Китайська — Шан-Іньської долини р. Хуанхе тощо, навіть Вавилонсько-Ассирійська на ґрунті Шумеро-Аккадської, якщо їх розглядати як дві окремі), в усіх практично випадках відбувалося у зв’язку з процесами кризи ранньокласових систем і переходу — в різних формах і різними темпами — до станово-класових відносин. Таким чином, тут вторинні цивілізації, власне кажучи, не підносяться до рівня ранньокласових суспільств, хоча багато з них на перших етапах (Чжоуський Китай, сучасна йому Індія тощо) мали виразні ознаки останніх. Цілком ранньокласову природу зберігали лише вторинні цивілізації доколумбової Америки (майя після ольмеків, тольтеки після Теотіхуакана і ацтеки після тольтеків, інки після Тіауанако, Чімор після Мочіка), що підтверджує думку про те, що у своїй еволюції вони зайшли у глухий кут.

Тому при подальшій характеристиці ранньоцивілізаційних систем ми маємо обмежуватися власне первинними цивілізаціями у Старому Світі та використовувати матеріали по всіх, як первинних, так і вторинних, цивілізаціях доколумбової Америки. Серед них переважна більшість виникла на периферії вже сформованих ранньоцивілізаційних систем. Цивілізаціями ж, що сформувалися незалежно, з упевненістю можемо назвати не так уже й багато. У Старому Світі це передусім Шумеро-Аккадська цивілізація, а також (при, не виключено, деяких імпульсах з її боку) Давньоєгипетська та Хараппська долини р. Інд; окрім того, до останньої доходили окремі опосередковані впливи Дворіччя через Елам та суспільства Іранського нагір’я. У цілому як такі, що виникли незалежно від наявних цивілізацій, можуть бути визначені також Мінойська цивілізація о. Крит (яка на стадії формування безпосередньо чи опосередковано мала обмежені контакти з Єгиптом) та Шан-Іньська цивілізація долини р. Хуанхе (що, як зазначалося, виникла при потужному імпульсі племен степової Євразії, які принесли на Далекий Схід технологічні досягнення західноазійських цивілізацій, головно металургію бронзи). Свої центри утвердження перших цивілізацій мала також Центральна та Південна Америка. Це повністю відповідає перелікові перших незалежних цивілізацій, запропонованому свого часу А. Дж. Тойнбі. Сьогодні його можна лише конкретизувати стосовно найдавніших центрів цивілізаційного процесу в Новому Світі.

Варто уваги, що майже всі ці цивілізації виникають на енеолітичному техніко-технологічному рівні, у діапазоні від власне неоліту (ольмеки, майя) до ранньобронзової доби, яка істотно від енеоліту не відрізняється (Мінойський Крит). Справжній виняток із цього правила — це лише Шан-Іньський Китай, де реалії, пов’язані з розвитком бронзоливарної справи (передусім виготовленням бойових колісниць та металевої зброї), займали важливе місце. До того ж, на відміну від усіх інших перших у своїх регіонах цивілізацій, ця виникала не у вигляді певної серії споріднених номових міст-держав, тобто простих ранньокласових соціальних організмів, а як складна військово-політична структура, де центр панував завдяки своїй силовій перевазі над підкореною периферією. Отож перша цивілізація Східної Азії суттєво відмінна від решти цивілізацій цієї серії і має більше спільних ознак з синхронними їй передньоазійсько-східносередземноморськими цивілізаціями розвинутого бронзового віку.

Щодо цивілізацій, що виникають першими у своїх регіонах на енеолітичній техніко-технологічній базі, то вони стисло можуть бути схарактеризовані наступним чином. В їхній соціально-економічній системі виробництво додаткового продукту вирішальною мірою зумовлюється вдосконаленням організації суспільної праці, його концентрація здійснюється переважно господарсько-редистрибутивним способом (тобто через систему централізованого перерозподілу ранньодержавною адміністрацією), а трансформація у престижно значущі цінності забезпечується головно зусиллями власних ремісників, що працюють на замовлення можновладців, та через зовнішній обмін, який перебуває в руках цього ж ранньодержавного апарату.

У ньому випадку цивілізації виникають, як зазначалося, у вигляді серії пов’язаних між собою і, як правило, етнічно близьких номових міст-держав, у системі життєдіяльності яких правляча верхівка виконує насамперед організаційно-господарські та релігійно-культові функції (переддинастичний Єгипет, ранньодинастичний Шумер, міста-держави майя тощо). Реміснича діяльність безпосередньо не впливає на сільськогосподарське виробництво, а саме ремесло виникає із потреби обслуговування престижних запитів знаті, а також із розрахунком на забезпечення нехарчових потреб решти працівників централізованих державно-палацових або державно-храмових господарств.

Релігійно-культове життя повністю зосереджене навколо храмів, які здебільшого являють собою потужні суспільно-економічні центри з чітким розподілом праці в межах власної структури. Повсюдно на цій стадії спостерігаємо політеїстичні уявлення, але обрядово-жертовний аспект — з пишними ритуалами, урочистостями тощо — повністю затіняє змістову, так би мовити, теологічну основу такої релігії. Культ має виразний суспільно-державний характер, і між людьми та світом богів стоять жрецькі корпорації, члени яких, як правило, на чолі з сакралізованим правителем і репрезентують свій соціум перед небесними володарями.

Порівняльний суспільно-історичний аналіз розвитку таких цивілізацій дає змогу вивести певну модель їхньої соціально-економічної еволюції. На момент виходу відповідних суспільств на ранньоцивілізаційний рівень вони являють собою серію ранньокласових міст-держав номового типу з більш-менш виразно виявленою двосекторною економікою. Перший сектор — це державно-храмово-палацовий, другий — державно-общинний. Обидва вони перебувають під контролем ранньодержавних органів, чия влада-власність реалізується через редистрибутивну систему. Але якщо у державно-храмово-палацовому секторі виробництво і перерозподіл мають суто централізований, адміністративно-бюрократичний характер, і безпосередні виробники, не володіючи засобами виробництва, виступають як працівники відповідних великих господарських комплексів, будучи при цьому юридично правоспроможними і зберігаючи за собою (хай часто й номінально) певні соціальні права, то у державно-общинному секторі за всього розвитку колективних робіт домогосподарство так чи інакше існує як елементарна соціально-економічна клітинка. Такий стан був притаманний нижньомесопотамським містам-державам ранньодинастичної доби або містам-державам майя, де цей рівень так і не був перевершений до початку конкісти.

Другий етап розвитку таких цивілізацій у політичному плані демонструє створення централізованих деспотій, у межах яких відбувається об’єднання іригаційних систем усього великого річкового басейну (Нілу, Тігру та Євфрату тощо). За таких умов палацово-храмові господарства колишніх номів перетворюються в єдину загальнодержавну економічну систему, яка поглинає, абсорбуючи у власну структуру, общинні домогосподарства. Різні варіанти такого розвитку ми спостерігаємо в Єгипті принаймні з часів Давнього царства, у Дворіччі часів царства Аккаду та особливо у правління III династії Ура. У Новому Світі класичним зразком такого суспільства виступає інкське Перу, де супербюрократизована державна економіка виникає навіть без господарської доцільності створення величезних управлінських структур (на відміну від Єгипту й Дворіччя, де широкомасштабна іригація передбачала появу останніх). Схоже на те, що приблизно на такому рівні перебували суспільства Хараппської цивілізації долини р. Інд та Теотіхуакана у Центральній Мексиці на час їхньої загибелі.

Створення супербюрократичної державно-централізованої економіки неодмінно породжує глобальну кризу відповідної цивілізації, головною причиною якої є тотальне придушення можливостей індивідуальної самодіяльності. Всезагальна регламентація та блокування особистісних форм прояву творчої енергії зумовлюють стагнацію та агонію такого суспільства, яке за відсутності серйозного зовнішнього противника може розпадатися протягом двох-трьох століть (як єгипетське Давнє царство після спорудження великих пірамід) або внаслідок перших скільки-небудь істотних зовнішньополітичних труднощів — зі вражаючою швидкістю (як держава III династії Ура чи інкське Перу).

Крах супербюрократичних ранніх цивілізацій техніко-технологічної бази енеоліту — бронзового віку в залежності від конкретних екологічних, господарських, політичних тощо обставин не визначає однакову долю нащадків їхніх творців. В одних випадках ми бачимо нездатність цих нащадків власними силами відтворити цивілізаційні структури, як то було в долині р. Інд до приходу туди індоаріїв. В інших цивілізаційна система долає кризу власними силами, виробляючи певні саморегуляційні механізми, але в цілому відтворюючи попередні структури, як то було в Єгипті при переході від Давнього царства до Середнього і від Середнього до Нового. Ще в інших випадках нова цивілізаційна система, що створюється на ґрунті попередньої, відтворює ті її елементи, без яких у відповідних екологічно-історичних обставинах існування цивілізації взагалі неможливе, але водночас включає й нові явища, розвиток яких у віддаленому майбутньому визначає перехід від ранньокласового рівня до станово-класового. Приклад цього дає Месопотамія, відродження якої (після краху держави III династії Ура) демонструє легалізацію елементів приватновласницької економіки у лихварсько-торговельно-ремісниній діяльності, принаймні з часів царя Хаммурапі. Іншими словами, з цього моменту, тобто з першої половини ІІ тис. до н. е., спостерігаємо перші кроки на шляху відокремлення власності від влади. З’являється хай і цілком підлеглий державі, але все ж таки автономний у своїй підприємницькій діяльності власник, чим порушується жорстка кореляція між соціальним, політичним та майновим статусом індивіда.

Важливо також наголосити, що за наявності певних закономірностей суспільного розвитку перших цивілізацій їхня духовно-культурна сфера демонструє значне розмаїття, яке ніяк не узгоджується з формами соціально-економічної організації. Так. порівняймо Месопотамію та Єгипет. В обох випадках маємо принципово подібну економічну базу — іригаційне землеробство, що передбачає вирішальну роль чіткої централізованої організації колективних робіт. Але вже на рівні політичної ідеології бачимо значні відмінності. В Єгипті фараон — це живий бог, якому юридично належить усе в країні, тоді як у Месопотамії правитель керує людьми від імені богів і сам їм жорстко підпорядкований. Відтак — різниця у політичному статусі єгипетських та месопотамських міст, храмів тощо.

Але ще більше вражають відмінності у світогляді. Політеїзм, зрозуміло, панує в обох цивілізаціях, але в Єгипті не пізніше кінця доби Давнього царства вже виникають уявлення про єдину всесвітню сакрально-духовну першооснову буття, яка через розум-слово (Пта) конструює-створює світ. Більше того, з межі ІІІ — II тис. до н. е. в Єгипті поширюється релігія Осіріса, центральною ідеєю якої виступає особисте безсмертя, а потойбічна доля душі пов’язується з моральністю поведінки індивіда протягом життя. Нічого подібного семітичний Близький Схід не знав майже до елліністичних часів. Як бачимо, релігійно-культурна варіативність вже на стадії ранньокласових суспільств є значно більшою, ніж варіативність економічних і політичних форм, але, на жаль, духовна культура багатьох ранніх цивілізацій нам майже невідома.

Зрозуміло, що навколо найдавніших центрів цивілізаційного розвитку та у безпосередньому зв’язку з ними розвивалися, за термінологією А. Дж. Тойнбі, цивілізації-супутники (сателіти). Інколи межа між центральними та периферійними цивілізаціями була дуже умовною, прикладом чого може слугувати співвідношення між Шумером та Еламом. Останній у своєму цивілізаційному розвитку порівняно з першим запізнювався у ІІІ тис. до н. е. десь на два-три століття, але при цьому Елам переймав окремі досягнення Шумеру (наприклад, клинопис). Більш виразно відповідало моделі «центр — периферія» співвідношення у названому тисячолітті Нижньої Месопотамії та сирійської Ебли або хурритських передгір’їв на північ від Дворіччя (як і Месопотамсько-Ісламського центру випереджаючого розвитку в цілому) та ранньоцивілізаційних осередків кінця III — початку II тис. до н. е. на Іранському плато та в передгір’ях Копетдагу (Сіалк, Шахрі-Сохте, Мундігак, Алтин-Депе, Намазга тощо).

За доби ранньої бронзи такі цивілізаційні осередки порівняно з цивілізаційними центрами не могли запропонувати нічого якісно іншого. Але з початку II тис. до н. е. ситуація починає принципово змінюватися. Кольорова металургія, природні умови для розвитку якої на периферії перших цивілізацій річкових заплав — у передгір’ях Загросу чи на плато Анатолії — були значно кращими, істотно підвищує свій потенціал. Володіючи бронзовою зброєю, периферійні соціуми могли не лише протистояти агресії більш розвинутих сусідів, а й самі зазіхати на їхню територію. Особливе значення для цього мало поширення запряженої кіньми легкої бойової колісниці з периферійних щодо Месопотамії та Єгипту районів Анатолії, Закавказзя, Сирії та Західного Ірану. Розвиток колісного транспорту у зв’язку з поширенням конярства та бронзової зброї дав значний поштовх для створення ранньодержавних об’єднань у межах всього Східносередземноморсько-Передньоазійського регіону, а незабаром також у Північній Індії та у Північному Китаї.

Спираючись на зроблений у попередніх працях аналіз формування й розвитку ранньокласових суспільств, що виникають за умов розвинутого бронзового та ранньо залізного віків, можемо стисло подати загальну характеристику відповідних східних цивілізацій, від яких принципово не відрізнялося й суспільство Мікенської Греції, що склалося на периферії і у безпосередньому зв’язку з найдавнішою, Мінойською, цивілізацією Егеїди.

Як і в перших центрах цивілізаційного розвитку, виробництво додаткового продукту тут відбувається переважно в межах невеликих номових міст-держав, які часто мають вигляд палаців як центрів економічного, політичного та культурно-культового життя з прилеглими до них посадами та більш-менш віддаленими сільськогосподарськими поселеннями. Такі соціальні організми займають відносно відокремлені компактні території типу обмеженої гірськими хребтами долини з важкими для обробітку ґрунтами (на відміну від наносних ґрунтів долин Нілу чи Нижньої Месопотамії). Тому користування цими землями тим ефективніше, чим ширше використовуються металеві знаряддя. А оскільки кольорові метати не дуже часто трапляються в природі, їх розробка, а частіше закупівля стають справою ранньодержавної адміністрації. Остання організує виробничий процес і забезпечує свій соціум необхідним для нормального економічного життя і, тим більше, військової діяльності, металом.

Утім обсяг додаткового продукту, що може бути виготовлений у межах кожного з таких соціальних організмів, є мінімальним. Його ледве вистачає на утримання знаті, жерців, ремісників, чиновників та професійних військових, зокрема тогочасної військової аристократії — колісничих вояків. У таких соціумах концентрація додаткового продукту здійснюється, як і в номах перших цивілізацій, господарсько-редистрибутивним способом. Але оскільки, як правило, не існує економічних підстав для створення спільних господарських структур, які б охоплювали кілька таких соціальних організмів, навіть при їх військово-політичному об’єднанні економічно-редистрибутивні відносини в кожному з них залишаються автаркійними. Вони лише примушуються сплачувати данину домінуючому у військово-політичному плані центрові. Залежно від конкретних обставин той чи інший князь поширює своє панування над сусідніми соціумами і відчужує частину виробленого там додаткового продукту. Така данницько-редистрибутивна форма концентрації додаткового продукту в пануючому центрі якісно відрізняється від централізованої господарсько-редистрибутивної форми, притаманної деспотіям типу Давнього Єгипту чи інкського Перу.

Дещо відмінний і характер трансформації добутого таким чином натурального додаткового продукту. Його перетворення на престижно значущі цінності значною мірою забезпечується розвитком власного ремісництва та здобуттям (насильницьки або через обмін) екзотичних матеріалів чи речей у сусідів того ж чи навіть нижчого рівня розвитку. Але ранньокласові суспільства, про які йдеться, здебільшого (крім Шан-Іньської цивілізації долини р. Хуанхе) формуються на периферії давніших цивілізацій (як. наприклад, хуррити, хетти, ханаанеї відносно Нижньої Месопотамії та Єгипту). Тому вироби первинної цивілізації стають еталонними, і місцева знать бажає мати саме їх, тим більше що вони переважно вищої якості, ніж продукція периферійних майстрів. Це зумовлює велике значення імпортованих із первинної у такому регіоні цивілізації виробів для престижного соціокультурного життя периферійних ранньокласових соціумів.

Як бачимо, у випадку, про який ідеться, ранні цивілізації виникають у вигляді серії простих номових міст-держав, але завершення процесу утвердження ранньокласового суспільства відбувається здебільшого у зв’язку зі створенням великих ранньодержавних військово-політичних об’єднань (складних соціальних організмів) під головуванням найсильнішого центру, що експлуатує своїх сусідів васально-данницьким чином. Класичними прикладами такого розвитку можемо вважати Хеттське царство і царство Мітанні. Цим шляхом шла й Ахейська Греція, але наскільки міцною була гегемонія Мікен Агамемнона над сусідніми містами-князівствами типу Пілосу Нестора, Спарти Менелая чи Ітаки Одіссея, визначити важко. Подібну структуру бачимо у другій половині ІІ тис. до н. е. в долині р. Хуанхе, але тут вона виглядає міцнішою з огляду на виразніше домінування «великого міста Шан» над сусідами, які тривалий час ще не володіли бронзоливарною справою та кінними бойовими колісницями. Близькі за типом військові держави були притаманні й Азії ранньозалізного віку: Фрігія, Урарту, Мідія, перші індоарійські держави північної частини Індостану, ранньочжоуська система в Китаї тощо. Схожими за соціально-економічною структурою були й дещо пізніші ранньодержавні об’єднання Східної Європи (Київська Русь, Волзька Булгарія), Далекого Сходу (Когурьо в Кореї, Ямато в Японії), Південно-Східної Азії (Фунань, держава Шріваджів) та Тропічної Африки (Гана, Малі, Сонгай у Західному Судані).

Але тут слід зазначити істотну різницю між такого роду військовими державами, не залученими та залученими до соціокультурних систем, пов’язаних зі здобутками «осьового часу». «Доосьові» ранньокласові суспільства цього типу (зокрема у Західній Азії) поступово входять у симбіоз з давнішими цивілізаціями відповідного регіону і вже разом з ними прямують до радикальної трансформації, на що витрачається багато століть. Насамперед це стосується периферійних ранньоцивілізаційних систем доби бронзи (Хеттської, Мітаннінської, Ахейської), які здебільшого гинуть на цьому шляху, а зрушення «осьового часу» вже головно пов’язані з діяльністю їхніх віддалених етнокультурних нащадків.

Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо там, де ранньоцивілізаційна система формується у безпосередньому зв’язку з традиційною цивілізацією, якій притаманна релігійно-культурна система вищого тилу. В усіх відомих випадках (Корея та Японія по відношенню до конфуціансько-буддійсько-даоського Китаю, Південно-Східна Азія та Тібет — до буддійсько-індуїстської Індії, а потім і Китаю, Західний Судан — до ісламської Північної Африки, Київська Русь — до східнохристиянської Візантії, Скандинавія — до західнохристиянської Європи тощо) таку ситуацію бачимо вже за доби залізного віку, і це не є лише хронологійним збігом. Річ у тім, що за умов залізного віку виробництво в тенденції має більш індивідуалізований характер.

Рання цивілізація, яка виникає і робить перші кроки, спираючись на власну язичницьку культурну традицію, незабаром залучається до однієї з великих, випробуваних історією соціокультурних систем і, сприймаючи її досягнення, входить до відповідної цивілізаційної ойкумени. В якості таких ойкумен ще у перші століття нашої ери виступали Античний та Ірансько-зороастрійський світи, а з раннього середньовіччя ними можемо вважати Східноазійський конфуціансько-буддійський, Південпоазійський індуїстсько-буддійський, Західноазійсько-Північноафриканський мусульманський та Середземноморсько-Європейський християнський світи з подальшою диференціацією останнього на Східнохристиянський та Західнохристиянський.

Отже, розглядаючи формування та розвиток ранніх цивілізацій східного типу, можемо виділити дві основні моделі їхнього еволюційного руху. Перша пов’язана з розвитком осередків найдавніших у своїх регіонах цивілізацій, що виникали за умов енеоліту — ранньої бронзи, друга — з цивілізаціями, створеними за часів розвинутого бронзового та залізного віків здебільшого на периферії вже існуючих цивілізацій або. як у Середній Азії та Північному Індостані, на тлі цивілізацій, що тут раніше існували. Останній випадок — формування нової цивілізації внаслідок синтезу елементів попередньої, що вже загинула, та нашарованих на неї варварських структур — дає найширші спектри можливостей вибору того чи іншого подальшого шляху і у відповідності з цим забезпечує найсприятливіші умови для реалізації феномена «осьового часу».