Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

Полілінійність соціокультурного процесу на стадії «неолітичної революції»

Здійснений вище огляд ранньопервісної історії плейстоценової (верхньопалеолітичної, до кінця останнього зледеніння) доби дає підстави для висновку про те, що різні типи господарсько-соціокультурних систем продукували тоді різні типи або навіть різну якість індивідуальності. Найсприятливішою для розвитку особистих якостей людей була система мисливсько-збиральницьких громад субтропічно-помірної смуги з чітко вираженим статевовіковим розподілом праці, у тому числі на рівні індивідуальної сім’ї, та розвинутою формою общинної реципроктивної системи.

За таких умов спостерігаємо вдосконалення знарядь індивідуальної праці (з’являються лук та стріли, так звані «жнивні ножі» та інші речі, виконані у мікролітично-всувній техніці), розвиток індивідуальних амбіцій (могутній стимул для діяльності заради їх задоволення) та індивідуального почуття відповідальності як людини (насамперед чоловіка) перед общиною, так і членів зміцнілої нуклеарно'ї сім’ї одне перед одним (жінки й чоловіка, батьків та дітей). Ці тенденції, безумовно, мали закріплюватися у традиційній культурі, відбиватися на рівні обрядової практики та міфологічних переказів, але розгляд цих питань далеко увів би нас від основної теми.

Істотнішим є те, що на момент катастрофічних природних зрушень межі плейстоцену та голоцену вже існував тип суспільств, представники яких були потенційно здатні до відносно швидкої (завдяки індивідуалізації господарсько-соціокультурного життя) і більш-менш ефективної адаптації до нових умов, причому адаптації різноспрямованої, вибір форм якої зумовлювався складним переплетінням об’єктивних (ландшафт, клімат, рельєф, чисельність колективу) та суб’єктивних (обсяг і характер знань людей, наявність серед них авторитетних ентузіастів-новаторів, готовність решти піти на ризик і змінити форми життєдіяльності) моментів, унікальним у кожному випадку.

Планетарна катастрофа, викликана швидким таненням льодовиків, зміною кліматичних поясів, ландшафтних зон та затопленням приморських низин із кардинальною зміною берегової лінії на всій планеті, призвела до деструкції всі традиційні системи життєзабезпечення, за винятком хіба що тропічних збирачів, оскільки поблизу екватора клімат майже не змінився, хоча під воду пішли величезні простори суходолу, особливо в районах Індокитаю — Індонезії — Філіппінів.

Висловлюючись поняттями синергетики, повсюдно був принципово порушений стан термодинамічної рівноваги між розпорошеними по планеті соціумами та довкіллям, що пов'язане і з кризою інформаційного забезпечення життєдіяльності людей, традиційні знання яких не були адекватні новим обставинам. Людство опинилося у «точці», краще було б навіть сказати, у «смузі біфуркації», коли різко зросла нестійкість традиційних систем, настала глобальна криза попередніх форм життєдіяльності та зорієнтованих на їх забезпечення соціокультурних систем і, відповідно, спостерігалося наростання спонтанних флуктуацій як пошуків ефективних «відгуків» на «виклики» обставин.

Зрозуміло, що успіх у цій боротьбі був безпосередньо пов’язаний не лише з зовнішніми обставинами, на які тогочасні люди ще ніяк не могли впливати, а і з діяльнотворчими потенціями самих людей, індивідуальні можливості котрих визначалися типом і шляхом розвитку відповідних ранньопервісних соціумів.

Найгнучкіші з них, індивідуалізовані кревноспоріднєні общини мисливців-збирачів Середземноморсько-Передньоазійського регіону, за таких умов опинилися у кращій ситуації, ніж, скажімо, однозначно зорієнтовані на колективне загінне полювання на стадних ссавців общини прильодовикової зони Євразії, яка зникала разом з її фауною. Це здебільшого викликало відхід нащадків давніх мешканців цих територій слідом за північними оленями до арктичних широт, а також опанування широких просторів Європи. Південного Сибіру та Далекого Сходу колективами мисливців-збирачів південнішого походження.

Не заглиблюючись в археологічний та палеолінгвістичний аспекти справи, зупинімося на цьому колі проблем лише у зв’язку з актуалізацією (у вигляді окремих ліній подальшої еволюції) спектра можливостей подолання названої кризи. Для цього звернімо увагу на зародження і поширення — починаючи від фінального плейстоцену та протягом перших тисячоліть голоцену — на ґрунті верхньопалеолітичних общин індивідуалізованих мисливців-збирачів закритих ландшафтів кількох паралельних ліній господарсько-соціокультурної еволюції, з яких лише одна, пов'язана з ранньоземлеробсько-тваринницькими формами господарювання, закладає основи подальшого цивілізаційного розвитку людства. При цьому варто не забувати, що паралельно чи трохи пізніше аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах Земної кулі, зокрема у Східній Азії та Центральній і частково Південній Америці. 

Пов’язані з таненням льодовика планетарні екологічні зрушення призвели до того, що, з одного боку, за умов поширення зони лісів північніше Альп і Карпат мисливсько-збиральницькі групи Південної Європи почали освоєння широких просторів Центральної та Східної, а потім і Північної та Північно-Східної Європи, а, з другого, при посиленні аридизації Північної Африки, Близького Сходу та Передньої і Середньої Азії місцеве населення, раніше також зорієнтоване на полювання та збиральництво, стиснуте морями, гірськими хребтами, сухими степами й пустелями, які поступово збільшували свої площі, опинилося у критичному стані. Його «відгуками» на «виклик» обставин були, по-перше, переорієнтація на використання ресурсів водоймищ, що швидко привело до спеціалізованого рибальства, та, по-друге, формування ранньоземлеробсько-тваринницького господарсько-культурного комплексу — основи подальшого цивілізаційного процесу.

Перша, умовно кажучи, західносередземноморсько-європейська лінія розвитку мисливсько-збиральницьких груп закритих ландшафтів перших тисячоліть голоцену відбита у матеріалах численних мезолітичних культур цього регіону. Тривалий час спостерігаємо їх суто екстенсивний розвиток, який і розвитком навряд чи можна назвати. Володіючи луком та стрілами і будучи добре пристосованими до життя у багатій на річки та інші водоймища лісовій зоні Європи, невеличкі, у складі кількох сімей, кревноспоріднені общини створювали групи споріднених і пов’язаних між собою різноманітними відносинами протоетносів, у межах яких відбувалася циркуляція інформації. Постійно живучи поблизу води, ці люди рано чи пізно мали приділяти більшу увагу харчовим ресурсам водоймищ, зокрема рибі, якою не нехтували й мисливці фінального палеоліту. Але досконалі рибальські знаряддя та стаціонарні поселення спеціалізованих рибалок виникають у Європі (на дніпровських порогах, у районі Залізних Воріт на Дунаї, вздовж материкового узбережжя Північного моря, у Південній Прибалтиці тощо) не раніше VIII — VII тис. до н. е., тоді як у Східному Середземномор’ї це засвідчується принаймні на одне-два тисячоліття раніше. Тому важко вирішити, чи формується неводо-човнове високоспеціалізоване рибальство у найзручніших для цього місцевостях Європи самостійно, чи при запозиченні досягнень із Близького Сходу, звідки групи рибалок через Середземномор’я та Егеїду могли потрапити у Причорномор’я та Подунав’я дуже рано.

В умовах урівноваженої мисливсько-збиральницької, із дедалі більшою орієнтацією на рибальство, господарської системи мезолітично-ранньонеолітичні протоетноси (неолітичні в тому розумінні, що з VI — V тис. до н. е. у лісовій зоні Європи стають відомими примітивний керамічний посуд та знаряддя з шліфованого каменю) вирізнялися малою густотою населення та його дуже повільним приростом. За умов підвищення тиску на місцеві харчові ресурси можна було або пожвавити рибальство (якщо для цього були умови), або просто відселити кілька молодих подружжів униз чи вверх по річці чи ще кудись, оскільки просторів, придатних для мисливсько-рибальсько-збиральницької діяльності, в Європі, як і у Північній Америці, Сибіру чи на Далекому Сході, протягом перших тисячоліть голоцену та й пізніше цілком вистачало. Ці суспільства органічно вписувалися у ландшафт, стаючи вищою ланкою відповідних біоценозів. Але таке екстенсивне ставлення до довкілля, зорієнтоване на підтримання рівноваги між кількістю людей та природною харчовою базою. блокувало можливості подальшої еволюції. Тому відповідні соціуми незабаром опиняються у стані стагнації. Кардинальні ж зрушення соціокультурного плану у цій смузі були пов’язані з поширенням нових господарських форм із Близького Сходу.

На Близькому Сході протягом перших тисячоліть голоцену спостерігалася принципово інша картина, центральним сюжетом якої була «неолітична революція». Проблема появи землеробства (на основі якого здебільшого, за винятком, можливо, лише доместикації свині в окремих районах, і виникає тваринництво) останніми десятиліттями стала предметом особливої уваги. Дослідникам у цілому вдалося пов’язати ареали найдавніших землеробських культур із центрами походження культурних рослин. Доведено, що виникненню землеробства на цих територіях передувало досить ефективне збиральництво, завдяки якому людина усвідомлювала вегетативні властивості рослин та створювала відповідні знаряддя праці.

Однак генезис землеробства із збиральництва, теоретично зрозумілий з давніх-давен, ще не дає відповіді на запитання: чому люди замість збирати готовий врожай на місцях природного зростання їстівних рослин починають обробляти землю в інших місцевостях? А оскільки це завжди здійснюється біля осередків постійного мешкання, то виникнення землеробства пов’язується з переходом до осілості.

Згідно з обґрунтованим поглядом В. Ф. Генінга, осілість виникає насамперед унаслідок переорієнтації мисливсько-збиральницьких общин на високоефективне спеціалізоване використання харчових ресурсів водоймищ. Передусім (зокрема на Близькому Сході) це було пов’язане з катастрофічним (внаслідок як екологічних змін, головно аридизації, так і людської діяльності) зменшенням кількості промислових тварин. Розширення за таких умов експлуатації харчових ресурсів водоймищ сприяло концентрації населення поблизу річок, озер та морських узбережжів, де й з’явилися перші стаціонарні поселення, археологічно відомі у Палестині X — ІХ тис. до н. е. — на озері Хуле (пам’ятка Ейнан) та поблизу Середземного моря біля гори Кермал, де маються докази спеціалізації на неводо-човновому рибальстві.

Падіння кількості промислових тварин та успіхи рибальства сприяли, таким чином, концентрації людності довкола водоймищ, що створювало умови для переходу до осілості. Останнє вело до збільшення чисельності населення, оскільки полегшувало (порівняно з сезонно-мобільним способом мисливсько-збиральницької діяльності) життя вагітним та жінкам з немовлятами, а також зменшувало кількість випадків загибелі чи каліцтва чоловіків. Але такі перші рибальські поселення переважно розташовувалися на відстані від полів диких злаків та інших місць, багатих на їстівні рослини. Тому прагнення наблизити до своїх осель місця їх зростання ставало дедалі вагомішим, тим більше що умови для їх вирощування (добре угноєні ґрунти навколо селищ, розташованих біля води) були вельми сприятливими.

Таким чином, доходимо висновку, що для виникнення землеробства потрібно було принаймні три умови (не враховуючи самого факту кризи ранньопервісного мисливсько-збиральницького господарства). По-перше, наявність у природному середовищі видів рослин, які за своїми біологічними властивостями принципово піддаються доместикації та штучній селекції. По-друге, накопичення на базі багатотисячолітньої практики спеціалізованого збиральництва необхідних уявлень про вегетативні властивості рослин та винайдення відповідних більш-менш досконалих знарядь праці, спочатку пов'язаних саме із збиранням диких рослин. По-третє, перехід до осілого способу існування поблизу водних джерел завдяки інтенсифікації використання харчових ресурсів водоймищ, передусім через розвиток рибальства.

Однак привертає до себе увагу те. що первинні осередки землеробства виникають повсюдно поблизу водоймищ саме з відносно обмеженими запасами харчових ресурсів, тоді як на морських узбережжях та у заплавах і гирлах могутніх рік ще довго провідна роль залишається за рибальством та іншими промислами. На Близькому Сході це передусім стосується долини Йордану та притоків Тігру у міжгір’ях Загросу, озер Центральної Анатолії та, цілком імовірно, оаз (колись теж озер) Північно-Східної Африки — з одного боку, і долини Нілу, нижніх течій Тігру та Євфрату, Сиро-Кілікійського узбережжя з гирлами Оронту й інших річок — з другого. Так само можуть бути протиставлені приозерна місцевість досить сухих нині долин Центральної Мексики і найближчі до неї узбережжя Тихого океану та Мексиканської затоки, озера і міжгір’я Андського плато — Перуанському узбережжю, як і, видається, глибинні райони Індокитаю зі східними передгір’ями Тібету — узбережжям Південно-Східної Азії, Китаю та Японії.

Встановлену закономірність можна пояснити таким чином. Можливості для виникнення землеробства, ймовірно, існували на значно ширших територіях, ніж ті, де воно з’являється вперше. Але за умов досить продуктивного рибальства люди, ведучи осіле життя і навіть маючи необхідні знання у галузі землеробства, цілком свідомо зберігають свій традиційний спосіб життєдіяльності. Переорієнтування господарства на вирощування харчових рослин відбувається лише тоді, коли експлуатація водоймищ уже зовсім не може задовольнити потреби зростаючого населення. Лише криза традиційного привласнюючого типу існування змушує людей переходити до землеробства та тваринництва. Саме тому неолітичне населення долин Нілу, Тігру та Євфрату, узбережжів Юкатану, Перу, Східної Азії тощо тривалий час, підтримуючи безпосередні стосунки з сусідніми землеробськими суспільствами, зберігало стійку прихильність до рибальської (у поєднанні з мисливством та збиральництвом) життєдіяльності.

Протягом IX — VI тис. до н. е. спеціалізовані рибальські суспільства тонкими ланцюжками від Близького Сходу поширюються по всьому Середземномор’ю, підіймаються до середньої течії Нілу, опановують узбережжя Перської затоки і Аравійського моря, а подібні до них групи стають провідною етнокультурною силою на Каспії та у Приараллі з нижніми течіями Амудар’ї та Сирдар’ї, залишають пам’ятки на Дніпрі, Дунаї, вздовж узбережжів Балтійського та Північного морів тощо. Але, будучи жорстко прив’язаними до своїх екологічних зон, ці суспільства мало впливають на сусідні райони, а їхній розвиток (відповідний, як зазначалося вище, рівневі родового ладу) принципово обмежений природними ресурсами, які людина може лише виснажувати, але не поновлювати. Тому й ця лінія еволюції (при тому що вона веде значно далі, ніж ранньопервісна мисливсько-збиральницька система) неодмінно заводить у глухий кут, виходом з якого може бути лише впровадження землеробсько-тваринницького, у різних його модифікаціях, господарсько-культурного комплексу. Як слушно свого часу зазначав Г. Чайлд, якщо суспільства привласнюючої економіки живуть за рахунок природи, го зорієнтовані на відтворююче господарство вступають у співробітництво з нею.

Таким чином, у зонах з обмеженими харчовими ресурсами водоймищ, в умовах збільшення демографічного пресингу та виснаження довкілля люди від рибальсько-мисливсько-збиральницької діяльності при наявності сприятливих обставин відносно швидко переходять до ранньоземлеробсько-тваринницької системи, тоді як у багатих на такі ресурси районах господарство досить тривалий час може розвиватися на ґрунті спеціалізованого рибальства та морського полювання. Протягом певного періоду обидві лінії еволюції забезпечують приблизно рівні можливості для підвищення — на основі регулярного здобуття надлишків харчових продуктів та осілого способу життя — демографічного потенціалу, для розвитку ефективніших форм суспільної самоінтеграції та накопичення й обігу культурної інформації. В обох випадках бачимо великі стаціонарні поселення, розвинуті родові відносини і культи, статевовікову стратифікацію з першими елементами домінування в межах общин окремих знатних родин. Етнографічно це добре ілюструють матеріали Нової Гвінеї та Меланезії. 

А втім із початком кризи суспільств рибальської спеціалізації, тим більше внаслідок зростання кількості населення, коли частина людей була змушена селитися осторонь багатої на їстівні ресурси узбережної смути, мешканці зазначених регіонів відносно швидко переносять центр тяжіння своєї життєдіяльності на землеробство та тваринництво. Більше того, у багатьох випадках подальший розвиток тут був набагато динамічніший, ніж у первинних ареалах становлення землеробства, що стосується як Єгипту, Шумеру й долини р. Інд порівняно з Палестиною та Сирією, так і узбережжів Юкатану й Перу порівняно з плато Центральної Мексики та долинами Анд.

Слід зазначити також, що в той час, коли населення центрів випереджаючого розвитку на основі землеробсько-тваринницького комплексу інтенсифікувало свій розвиток, на периферії цих центрів темпи еволюції були значно повільнішими. Тому надлишкова людська маса з таких центрів дедалі активніше розселялася на тих навколишніх територіях, де природні умови були сприятливими для ведення звичних форм відтворюючого господарства. Демографічний потенціал у землеробів-скотарів майже завжди був значно більшим, ніж у їхніх сусідів, а господарсько-культурний тип — вищим і досконалішим. Тому при взаємодії з сусідами вони, як правило, або витискували їх, або асимілювали (хоча в окремих випадках, коли в контакт з ними вступали спеціалізовані рибалки, останні могли, сприймаючи відповідні господарсько-культурні досягнення, зберегти свою етномовну ідентичність). Усі ці процеси сприяли формуванню окремих ліній розвитку землеробсько-скотарських суспільств на різних територіях.