Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

Цивілізаційна інтеграція та перехід до глобальної макроцивілізаційної системи

Тепер нам залишається найскладніше: з’ясувати характер цивілізаційних зрушень останніх століть, але не лише у Західному світі, як це здебільшого робиться, коли йдеться про капіталізм, а у всесвітньому масштабі. Те, що ці зрушення мали глобальний, загальнолюдський характер, сумнівів не викликає. Протягом XVI — XVIII, а особливо XIX ст. людство вперше інтегрувалося у реальну функціональну макроцивілізаційну систему, яка охопила всю Земну кулю. Важливим аспектом цього процесу стало утворення загальнопланетарного ноосферного шару.

Не окремі цивілізації та цивілізаційні ойкумени, а все людство увійшло в систему екологічної взаємодії з планетою Земля, внаслідок чого і стала можливою сучасна екологічна криза. Лише з моменту створення загальнолюдської макроцивілізаційної системи починаються світові війни і світове протистояння суспільних систем, виникають світовий ринок і світова валютна система, постають міжнародні організації типу Ліги націй та ООН, ЮНЕСКО тощо. Планетарним стає й інформаційний простір, а густота і швидкість обігу інформації протягом нового часу, особливо у XX ст., зростають у велетенських розмірах.

На нашу думку, проблема полягає не в тому, щоб зафіксувати таку стадійну смугу глобальних трансформацій, а в тому, щоб визначити зміст останніх і адекватно висловити його у відповідних поняттях. Конкретніше питання може бути сформульоване так: чи полягає цей зміст в утвердженні капіталізму (в тому числі у вигляді його сучасних західноєвропейсько-північноамерикансько-японських варіаціях) як світової системи і стадії, що органічно приходить на зміну суспільному устроєві традиційних цивілізаційних ойкумен, чи його треба вбачати у технологічно-інформаційних зрушеннях XIX — XX ст.?

Те, що утвердження капіталізму та наступний промисловий переворот органічно пов’язані між собою, сумнівів не викликає. Але що саме відіграло вирішальну роль у глобальній трансформації не лише західного суспільства (де вона почалася ще до промислового перевороту в Англії та двох великих революцій — американської та французької), а людства як такого?

Дві основні течії суспільно-історичної думки XIX — XX ст. — соціально-економічна, марксистська (здебільшого німецько-російсько-радянська) та інформаційно-технологічна, позитивістська (переважно франко-англо-американська) — дають на це запитання принципово різні відповіді, при цьому однаковою мірою усвідомлюючи зв’язок між виникненням капіталізму та загальносвітовою індустріалізацією й подальшою науково-технічною революцією. Для марксистів змістом нового часу стає виникнення та розвиток капіталізму саме як нової прогресивної стадії розвитку людства, як суспільної формації, принципово вищої порівняно з докапіталістичними фазами. Тому принциповою віхою вони вважають XVІ — першу половину XVІІ ст., коли буржуазні відносини зароджуються та перемагають у Нідерландах та Англії з Шотландією. На думку ж позитивістів, починаючи з О. Конта, вирішальні події відбулися наприкінці XVIII ст., і пов’язані вони були з промисловим переворотом та підривом основ, а подекуди й скасуванням старої системи абсолютизму та станового поділу суспільства, а також із початком переходу від релігійно-метафізичного світогляду до наукового (в чому збігалися з марксистами).

Здавалося б, не така вже й принципова річ для загальнофілософською осмислення стадій історичного процесу: відносити вихід людства на новий щабель Його розвитку до XVI чи кінця XVIII ст. Два-три століття для історії — мить, і якщо «неолітична революція» розтягнулася на Близькому Сході чи в Мезоамериці на два-три тисячоліття, а «осьовий час» К. Ясперс визначав у межах половини тисячоліття, то й для «буржуазно-індустріальної революції» (тим більше що ні в кого не викликає сумніву зв’язок між утвердженням капіталізму та промисловим переворотом) можна було б відвести пару століть, скажімо, між Нідерландською та Великою французькою революціями. Але справа в тому, що перемога капіталізму на Заході та світова індустріально-інформаційна трансформація — це реалії зовсім різного масштабу.

При традиційному, європоцентричному, погляді на історію марксистська позиція у цьому питанні виглядає значно обґрунтованішою. Промисловий переворот і наступне, різномасштабне йому явище — науково-технічна революція — виступають закономірним наслідком капіталістичного розвитку, невід’ємного, як на тому постійно акцентував увагу М. Вебер, від раціоналізації всіх сфер життєдіяльності людини. Раціоналізація виробництва логічно веде до впровадження науково-технічних здобутків, що стимулюється законами ринку і конкуренцією товарів та послуг.

Тобто, спираючись на німецьку соціально-філософську традицію з такими її великими представниками, як К. Маркс та М. Вебер, ураховуючи розробки В. Зомбарта та інших дослідників, ми могли б сказати, що саме утвердження капіталізму на Заході і стало вододілом між стадіями традиційного (докапіталістичного) та нового (капіталістичного) суспільства. Якщо ж виходити з розробленої В. Зомбартом періодизації історії капіталізму, яка передбачає три періоди: раннього капіталізму (від витоків до третьої чверті XVIII ст.), капіталізму доби розквіту (до Першої світової війни) та капіталізму часів занепаду (з чим сьогодні погодитись важко), то перший період, або, дещо ширше, час у межах XVI — XVIII ст., і міг би вважатися перехідним від традиційного суспільства до сучасного. Саме тоді закладаються основи світової колоніальної системи та міжнародного розподілу праці, формуються основні маршрути трансокеанських товаропотоків тощо, коротше кажучи — основні контури загальнолюдської макроцивілізаційної системи. При такому підході приголомшуючий науково-технічно-економічний та пов'язаний з ним інформаційно-комунікаційний вибух останніх двох століть є наслідком перемоги капіталізму на Заході, а відтак, як прийнято вважати, і в усьому світі.

Але подивимось на проблему з дещо іншого, неєвропоцентристського боку. Чи дійсно капіталізм є стадією суспільного розвитку людства? Стадією в тому розумінні, що людство в цілому (а не лише окремі, хай навіть економічно найпотужніші сьогодні його частини) має пройти через неї? При неупередженому погляді, вільному і від марксистської схеми, і від не менш тенденційних та заідеологізованих підходів як американських науковців типу П. Бергера чи Ф. Фокуями, так і посткомуністичних політиків гатунку Є. Гайдара та В. Пинзеника, це запитання слід усвідомити саме як проблему, а відтак зробити спробу розібратися в ній.

Наше запитання може бути конкретизоване таким чином: чи є капіталізм (якщо його розглядати широко, як певний суспільний лад, а не лише як економічний уклад) явищем саме західної цивілізації, здатним у певних, досить нечисленних випадках до вдалого симбіозу чи навіть синтезу з деякими традиційними структурами (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сингапур), чи віл є стадією розвитку людства як такого, безвідносно до цивілізаційної дискретності останнього?

Легше за все було б сказати, що запитання сформульоване некоректно, що капіталізм, виникаючи як явище Західною світу, стає домінуючою системою світового масштабу, що так само, як «неолітична революція», перші цивілізації або ареали культурних та інших зрушень «осьового часу» були спочатку локалізовані у певних центрах випереджаючого розвитку, а потім поширювалися по всьому світові, виводячи людство на нову стадію еволюції, так і капіталізм, утвердившись у Західній Європі та Північній Америці на межі ХVIII — XIX ст., розпочав звідси свою «тріумфальну ходу» по планеті. Тобто капіталізм як західне й світове явище треба не розводити і протиставляти, а розглядати в якості послідовних фаз переходу людства від традиційного суспільства до модерного буржуазного.

Але сумнів викликає саме те поширене уявлення, що людство як таке перейшло, переходить чи має перейти до капіталізму (в будь-якому його вигляді: традиційному чи найновітнішому — соціально орієнтованому, ліберально-ринковому). Такий популярний особливо після краху СРСР «фокуямівський оптимізм», джерело натхнення «реформаторів-ринковиків» у країнах СНД, нічим конкретним не підтверджується.

Серед неєвропейських країн справжнього успіху на шляху капіталістично-ринкової модернізації досягли, власне кажучи, лише Японія та деякі близькі до неї східноазійські країни конфуціансько-буддійської традиції — Південна Корея. Тайвань та певною мірою Гонконг і Сингапур, хоча у двох останніх випадках ми маємо справу з вдалим симбіозом колоніальних структур та пробуджених ними місцевих потенцій за умов унікально вигідного розташування цих міст на шляхах світових комунікацій. Таким чином, безсумнівними зразками вдалого самоініційованого органічного симбіозу принципів західної капіталістичної системи та місцевих соціокультурних традицій ми можемо вважати лише Японію та Південну Корею з Тайванем, хоча знову ж таки у двох останніх не варто не помічати величезну роль американського капіталу’ та всього іншого, з цим пов’язаного, у два післявоєнних десятиліття.

А тепер подивимося на суспільства, де ін’єкція капіталізму ні до чого доброю не привела, де прискорене впровадження нових соціально-економічних відносин або сприяло саморозкладові та стагнації суспільства (як в Індії), або викликало справжні історичні катастрофи (як у Росії та Китаї). Подібна катастрофа відбулася і в тій мусульманській країні, яка була свідомо зорієнтована на вестернізацію, — в Ірані. Сьогодні подібні процеси визрівають в Алжирі, їхні симптоми помітні в Єгипті то навіть у найвестернізованішій з ісламських держав — Туреччині. Надзвичайно високого добробуту досягли нафтодобувні країни Південно-Західної Азії на чолі з Саудівською Аравією, але саме в мій каліталізму-то менше всього, і її суспільний лад скоріше можна було б визначити як феодально-соціалістичний, без сумніву — патерналістський. Відносно незначну роль відіграє капіталістичний уклад у внутрішньоекономічному житті більшості країн Африки, чий експорт перебуває під цілковитим контролем західного капіталу. Останнє стосується і країн Латинської Америки, з тією лише істотною різницею, що північноамериканський капітал панує там здебільшого й у внутрішньоекономічному житті. У цьому плані Латинська Америка є зоною панування капіталізму, але капіталу суто західного, перенесеною на її ґрунт з відповідним перетворенням цього континенту, як і Тропічної Африки, на придаток північноатлантичної (а тепер і японської) економічної системи.

Як відомо, протягом останнього десятиліття у світі відбулися грандіозні зрушення, які, на думку багатьох (що було задекларовано Ф. Фокуямою), свідчать про безальтернативність ліберально-ринкової моделі розвитку. Але чи відповідає дійсності це твердження? Так, реформи у Китаї відбуваються послідовно під жорстким державним контролем, і, як виглядає, ця велетенська країна наближається до свого традиційного устрою, який передбачав достатньо розвинутий і ефективний приватний сектор під егідою інституціалізованої влади-власності держави, де провідну роль відігравала багаточисельна верства освіченої бюрократії — шеньши, аналог сучасних функціонерів-комуністів. Але між традиційним та сучасним Китаєм, без сумніву, є принципова відмінність — наявність індустріального виробництва та інформаційної системи модерного типу.

Можна погодитися з тим, що капіталізація робить помітні успіхи у посткомуністичній Центральній Європі та країнах колишньої радянської Прибалтики — у межах традиційного Західнохристиянського світу, де відповідні відносини, як на східнонімецьких землях, в Чехії, Угорщині чи Польщі, мають істотне історичне підґрунтя. Але не варто забувати, що ці країни (як і Литва. Латвія та Естонія) випали із системи капіталістичного розвитку внаслідок суто зовнішніх обставин — переділу світу між наддержавами після Другої світової війни. Тому їх повернення до західноєвропейської моделі суспільно-економічного устрою, яке теж відбувається не без труднощів і зворотних рухів, є природним і логічним.

Але чи те ж саме ми спостерігаємо у межах СНД? Чи маємо підстави бути впевненими, що Україна, Білорусь, Росія чи Казахстан, республіки Закавказзя та, тим більше, Середньої Азії прямують до капіталістичного, ліберально-ринкового оновлення? Легалізація дрібного підприємництва, типового для всіх традиційних станово-класових суспільств, не може переконати в останньому, так само як і збільшення експорту сировини, навіть коли це здійснює не безпосередньо державна бюрократія, а новонароджена компрадорська буржуазія, котра й генетично, і функціонально пов'язана з нею. Певний розвиток торговельного та фінансового капіталу зовсім не є показником саме капіталістичного суспільства, оскільки він є органічною складовою економічних систем традиційних станово-класових суспільств починаючи принаймні з Фінікії та Нововавилонського царства, не кажучи вже про Афіни, Карфаген і Рим, традиційні Мусульманський світ та Китай.

Від нововавилонських фінансистів типу Іддін-Мардука, котрий займався скуповуванням продуктів землеробства і закабаленням цілих селиш, населення яких він експлуатував як скупник та лихвар, або ділків пізньореспубліканського Риму типу Красса, якого О. Шпенглер називав всемогутнім спекулянтом нерухомістю, до середньовічних підприємців типу іудеїв-раданідів, чия торговельно-посередницька діяльність простягалася від Іспанії та Магрібу через Єгипет, Русь і Хозарію до Середньої Азії, Індії і навіть Китаю, або венеціанських та генуезьких купців (як представники сімейства Поло) то флорентійських банкірів (як Медічі) торговельний і фінансовий капітал займав в економічному житті світу міцні позиції. Але називати такі суспільства капіталістичними чи принаймні такими, що рухалися до капіталізму, немає жодних підстав.

Як слушно писав К. Маркс, лихварство, як і торгівля, експлуатує наявний спосіб виробництва, а не створює його, ставиться до нього із зовнішнього боку, а не складає його системоутворюючу основу. Тому бурхливе поширення спекулятивних форм підприємницької діяльності зовсім не свідчить про розвиток капіталізму як такого. Воно відбиває лише паразитарну активність спритних ділків, котрі експлуатують сфери виробничої діяльності. А в останніх у країнах СНД ще цілком панує соціалістична, хоча й вкрай розхитана, економіка. яка поступово опиняється під контролем паразитарно-спекулятивного фінансово-торговельного капіталу.

Так само немає підстав вважати сьогоднішній стан справ у більшості країн СНД як перехідний до капіталізму і з огляду веберівської методології. Справжній капіталізм передбачає не лише раціоналізацію виробництва з метою отримання максимального прибутку, що має бути вкладений у розширення виробництва, а й передусім відповідний комплекс морально-життєвих цінностей, який і складає розкритий у класичній праці М. Вебера «дух капіталізму». Останній невіддільний від ідеалу «кредитоспроможної добропорядної людини, обов'язок якої вважати примноження свого добра за самоціль». Це, за німецьким соціологом, характеризує власне капіталізм — капіталізм західний, а не підприємницьку активність у Вавилоні чи Китаї, позбавлену якраз цього своєрідного етосу.

Для справжнього, західноєвропейсько-північноамериканського, капіталізму прибуток є самоціллю й самоцінністю, тоді як в усіх інших суспільствах з достатньо розвинутим товарно-ринковим сектором (як то було у пізньореспублікансько-ранньоімперському Римі або у середньовічних мусульманських містах Близького Сходу) він розглядався передусім як засіб задоволення позаекономічних потреб. Спостерігаючи ту марнотратну розкіш, яку наші сучасні нуворіші демонстративно виставляють перед зубожілою рештою населення, неважко збагнути, що ми зовсім не наближаємося до капіталізму в його класичному, веберівському розумінні. Те ж саме можемо сказати про Китай і Мусульманський світ, тим більше про Індію та Чорну Африку. І немає ніякої впевненості в тому, що пов’язаний із засадами протестантської етики «дух капіталізму» (а відтак і капіталізм як такий) у майбутньому оволодіє світом — як не оволодів він ним упродовж XIX — XX ст., викликавши скоріше бурхливу реакцію відторгнення — в Росії, Китаї, Ірані тощо.

Все сказане не дає підстав розглядати капіталізм як стадію еволюції людства. Принаймні на сьогоднішній день неспростовних доказів протилежного немає. Приймати за них вестернізацію протестантсько-католицьких центральноєвропейсько-прибалтійських країн, крах СРСР і реформування економіки Китаю з указаних вище причин було б легковажно. Робити з цих явищ висновок про утвердження капіталізму у всесвітньому масштабі якщо не сьогодні, то принаймні в осяжному майбутньому, було б так само помилково, як, дивлячись на успіхи «табору соціалізму» до початку протистояння СРСР і Китаю та на крах світової колоніальної системи десь на початку 60-х років, у часи польоту Ю. Гагаріна та перемоги Ф. Кастро на Кубі, вважати, що капіталізм гине, а комунізм перемагає і ось-ось переможе на всій планеті. Це було б так само помилково робити, як прийняти війська Ксеркса в Афінах за вирішальну перемогу Сходу або армію Александра Македонського у Персеполі чи Траяна у Ктесіфоні за остаточну перемогу Заходу. Захід і Схід залишаються на своїх місцях, і від того, що турки двічі будуть стояти під стінами Відня або македонці та англійці на деякий час увійдуть до Індії, принципово у цьому розкладі шляхів розвитку людства нічого не зміниться.

Ми схиляємося до висновку, що капіталізм у його суворому, марксівсько-зомбартівсько-веберівському розумінні виступає (принаймні виступав до сьогоднішнього дня) не як стадія загальнолюдського поступу, а як фаза еволюції суспільства західного типу, західного шляху або західної лінії розвитку. Його виникнення та тимчасове панування у світі відіграти величезну роль в історії людства. Капіталізм створив нову техніку, нову систему транспортних зв’язків, накопичення й трансляції інформації, зв’язав людство в єдину макроцивілізаційну систему. Але він не зміг і скоріше за все вже не зможе оволодіти всім людством. Якщо скористатися тойнбіанською термінологією, «виклики», які він кинув усім не західним цивілізаціям, на певний час приголомшили їх, але незабаром останні почали давати на них «відгуки», оволодіваючи тими технічними засобами, завдяки яким (та й не тільки їм) Захід упродовж XVI — XIX ст. утвердив свою гегемонію над людством.

Капіталізм, таким чином, є стадією лише західного шляху розвитку, але він відіграв вирішальну роль у трансформації всього людства. Започаткована ним промислова, науково-технічна, інформаційна революція охопила світ, зумовивши якісну трансформацію майже всіх традиційних цивілізацій. Індустріалізація в СРСР, у Китаї, певною мірою навіть в Індії пройшла, як відомо, не у зв’язку з їх капіталізацією, а при державній організації цього процесу. Це стосується і поширення освіти, і створення більш-менш ефективної системи охорони здоров’я, і багато чого іншого, аж до військової техніки, ядерної енергетики та космонавтики. За своїм науково-технічним рівнем СРСР хоча й відставав від провідних країн Заходу та Японії, особливо з межі 60 — 70-х років, але за деякими іншими ознаками (рівень освіти тощо) міг бути принаймні зіставлюваним з ними. Стадійно всі вказані країни (як і сучасні Китай, Іран тощо) не можуть бути віднесені до різних щаблів соціокультурного розвитку, так само як антична Греція та сучасні їй суспільства Передньої Азії, Індії та Китаю. Інша справа, що тут фіксуємо два принципово різних типи й шляхи розвитку: західний — античний, капіталістичний — та східний — «азійський», соціалістичний. Типологійно вони принципово відмінні, навіть протилежні, але стадійно відповідають один одному.

Із цього випливає, що справжнім щаблем всесвітньо-історичного процесу маємо вважати не перемогу капіталізму на Заході, а виникнення індустріально-інформаційного суспільства, яке охоплює весь світ і стає планетарним явищем. Цей процес започатковується на Заході і поки що найвизначніші результати демонструє саме там, де поєднується з капіталізмом, який і породив його, та ліберально-демократичним суспільно-політичним устроєм (Західна Європа, Північна Америка. Японія. Південна Корея з Тайванем та Австралія з Новою Зеландією). Але на цей рівень спромоглися вийти і колишній СРСР, Китай, численні країни Азії тощо, при тому що принаймні у двох перших випадках стадійні технологічно-освітньо-інформаційні зрушення були пов’язані з установленням жорстоких тоталітарних режимів. Очевидний крах їхньої сталінсько-маоїстської форми зовсім не гарантує переходу до ліберально-демократичної суспільно-політичної системи. На зміну людожерському тоталітаризмові може прийти помірковано-деспотичний устрій, як то було в Китаї після падіння кривавої династії Цинь і приходу до влади Хань або як це відбувається так само останнім часом (подібно до того як в СРСР після смерті Й. Сталіна, в Ірані — айятолли Хомейні тощо). Так само й на стадії традиційних станово-класових суспільств в одних (майже виключно середземноморсько-західноєвропейських) випадках можемо спостерігати демократичні республіки (давньогрецькі, середньовічні італійські), а в інших (будь то Близький чи Далекий Схід) — деспотичніші чи ліберальніші монархії. Більше того, на самому Заході ми знаємо і Афіни Перікла, і Рим Нерона, як у нашому столітті ліберальну Велику Британію та націонал-соціалістичну Німеччину.

Як бачимо, розгляд історії в категоріях стадійності змушує нас перейти до проблеми поліваріантності еволюції людства, яка своєю чергою прямо пов’язана з темою цивілізаційної дискретності історії. Але витоки західного і східного шляхів розвитку людства занурюють нас у глибини первісності.