Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

Вихід на племінний рівень самоорганізації

Визначивши перехід від пізньопервісного до ранньоцивілізаційного стану як найістотнішу після «неолітичної революції» віху в історії людства в цілому та цивілізаційного процесу зокрема, придивімося уважніше до соціокультурної еволюції на відтинку між ними. Оскільки в науковій літературі для періодизації цієї доби здебільшого використовують археологічну систему «віків», побудовану за техніко-типологійними ознаками, спочатку треба визначити, чи може вона бути придатною для цього.

Як останнім часом добре показав В. М. Левченко, система «трьох віків» (кам’яний — бронзовий — залізний), створена X. Томсеном і Й. Ворсо у другій чверті XIX ст., замислювалася як хронологійна класифікація археологічних знахідок, а не періодизація соціокультурного процесу. Ілюзія періодизації виникла внаслідок переосмислення такої схеми через призму еволюціонізму, що започаткував Г. Мортільє, а з 20-х років XX ст. і радянського марксизму, що було пов’язано з курсом на історичну соціологізацію археології. Вже такий висновок не дає підстав приймати що схему як базову для соціокультурного осмислення розвитку людства, хоча, з іншого боку, не буде нічого дивного в тому, що у певних випадках, на окремих територіях збіг стадій технологічного та суспільного розвитку може простежуватися.

Як прийнято вважати, за новокам’яним періодом, неолітом, ідуть енеоліт — міднокам’яний вік, далі бронзовий (з поділом на ранню, середню та пізню бронзу) та залізний (з окремим виділенням ранньо-залізного) віки. Але така схема, зручна для встановлення відносної хронологи при вивченні археологічних культур на кожній окремій території, погано співвідноситься з потребами соціокультурної періодизації розвитку людства. Більше того, якщо для периферійних зон реалізації цього процесу у давнину (Європа, крім Середземномор’я, Євразійські степи, Сибір, Далекий Схід без історичної території Китаю, Тропічна Африка тощо) ця система ще якоюсь мірою співвідноситься з реаліями розвитку людських колективів на відтинку між переходом до відтворюючих форм господарства та утвердженням ранньодержавних структур з ознаками цивілізованого житія, то саме для осередків випереджаючого розвитку, де перші цивілізації й виникали, вона вбачається абсолютно неприйнятною.

Діапазон співвіднесення археологічних періодів та стадій соціокультурного розвитку для часів після «неолітичної революції» є надзвичайно широким. Цивілізації можуть не лише виникати, а й розвиватися протягом багатьох століть (як майя) на фактично неолітичній технологічній основі, тоді як навіть при тривалому знайомстві з чорною металургією (як то спостерігається у Північній Європі або Тропічній Африці) суспільства можуть протягом століть так і не подолати рубіж утвердження ранньоцивілізаційної системи. Тобто можливими є цивілізації новокам’яного віку та пізньопервісні структури залізного. Подивимось на це уважніше.

Мезоамерика дає приклад виникнення ранньоцивілізацінних систем на неолітичній основі. Це стосується не лише вогких узбережжів Мексиканської затоки, де ми бачимо формування ранньої цивілізації ольмеків та більш ніж тисячолітню історію цивілізації майя, а й Мексиканського плато, перша й найвеличніша цивілізація якою — Теотіхуакан — також обходилася без металів. Поширення кольорової металургії, головно золотарства, у Центральній Мексиці десь із другої половини І тис. н. е. ніяк не відбилося на загальному рівні місцевої цивілізації, і ацтеки, які чудово знали золото і мали його у великій кількості, за багатьма ознаками порівняно не лише з майя і тольтеками, а і з будівничими Теотіхуакана мали архаїчніший вигляд.

Найдавніші цивілізації Старого Світу (Давньоєгипетська, Давньо-месопотамська, Еламська, Хараппська долини Інду) та Перуансько-Болівійського регіону (культури Мочіка, Уарі, Тіауанако та, можливо, Ліма) виникають вже при наявному знайомстві з золотом, міддю та деякими іншими металами, тобто на рівні енеоліту, і незабаром оволодівають бронзоливарною технологією. Але більшість давніх цивілізацій Старого Світу складається вже за доби бронзи, причому як на периферії перших цивілізаційних осередків (хуррити, хетти, ханаанеї тощо), так і без прямих контактів з уже існуючими цивілізаціями, але при знайомстві з виробництвом бронзи через своїх сусідів (як то було з формуванням Шан-Іньської цивілізації Північного Китаю).

Нарешті, за залізною віку на рівень цивілізації виходять ті периферійні відносно центрів випереджаючою розвитку своїх регіонів суспільства, які головно через господарсько-екологічні умови не змогли здійснити це раніше. Переважно це стосується полярної смуги Євразії — від Західної Європи до Далекого Сходу — та тропічно-екваторіального поясу Старого Світу — від Західного Судану та узбережжя Гвінейської затоки до Південно-Східної Азії з Філіппінами, Явою та о. Балі.

Таким чином, про відповідність між археологічними періодами та стадіями соціокультурного розвитку, принаймні після «неолітичної революції», мова в цілому йти не може. Зв’язок між ними стане зрозумілішим, коли ми розглянемо шляхи розвитку людства пізньо-первісно-ранньокласових часів, але про це нижче.

Утім проблема виділення якісних стадій у процесі розвитку між двома чайлдівськими «революціями» — «неолітичною» та «міською» — залишається. Спробуємо розв’язати її через виявлення того моменту (чи моментів) упродовж означеною періоду, коли спостерігаються системні трансформації всіх сфер життєдіяльності чи принаймні більшості з них. За такого підходу увагу привертає передусім той момент, який у періодизації М. О. Бутінова відповідає переходові від родової общини до гетерогенної, а у схемі В. Ф. Генінга набуває характеру зміни формації родового суспільства формацією племінного ладу. У загальних рисах він збігається з розмежуванням М. Фрайдом стадій ранжованих та стратифікованих додержавних структур та з тим періодом, з якого, за Е. Сервісом, ми простежуємо початок структури вождівства-чіфдома — надобщинної політичної влади з адміністративно-економічними функціями та практикою успадкування привілейованих статусів. Усе це з різних боків характеризує перехід від общинного до племінного рівня соціокультурної самоорганізації, пов’язаний з формуванням інституту племені як органу надобщинної влади та управління. Тобто якісний злам в історії первісного суспільства на відтинку між «неолітичною революцією» та переходом до цивілізації може бути пов’язаний з якісним підвищенням рівня самоорганізації, а відтак і енергетичного та інформаційного споживання, за умов формування племінних (надобщинних і надродових) структур. Таким чином, проблема переходу від общинного до племінного рівня самоорганізації та пов’язаних із ним зрушень економічного, культурного, етнічного, демографічного, екологічного та іншого плану набуває принципового значення.

«Неолітична революція» проходила під знаком утворення у придатних для того екологічних нішах безлічі невеликих пов’язаних між собою родових общин ранніх землеробів та тваринників. Осілість та доцільно організована сільськогосподарська праця сприяли швидкому зростанню населення, що вело до сегментації первинних родових общин; при подальшому ж розселенні купки вихідців зі споріднених сусідніх родових общин могли селитися разом, створюючи гетерогенні общини. Внаслідок неодноразових переселень та змішань цих представників різних родових ліній у межах більш-менш компактних у рельєфно-ландшафтному плані районів виникали скупчення тісно пов’язаних між собою в господарсько-суспільно-культурному відношенні общин, члени яких належали до певної, але досить обмеженої множини родів.

Наприклад, уявимо собі басейн невеликої річки з кількома притоками, охоплений з двох-трьох боків мало придатними для життя ранніх землеробів зонами — вкритими лісами гірськими масивами чи сухими плато. Колись там з'явилося кілька груп родичів, скажімо п’ять, від яких в умовах швидкого приросту населення пішло п’ять родів, які поступово розгалужувалися на окремі кланові лінії — лініджі.

Зростання чисельності люду зумовлює заснування нових поселень-общин на периферії початково обжитої зони, що повторюється неодноразово. Внаслідок складається система з певної кількості поселень-общин, в усіх чи, принаймні, в більшості яких ми маємо компактні кланові групи чоловіків із двох або більше родів. Навіть у випадку, коли одна або кілька общин так і залишаються монородовими, то і в них, за законами родової екзогамії (категоричній забороні шлюбів між кревними родичами), завжди будуть присутні в якості шлюбних партнерів (як правило, жінок, але за умов матрілокальної системи шлюбів — і чоловіків) вихідці з інших родів. Складається система, коли община А має чоловіків — представників родів 1, 3, 5; община Б — 1, 2, 4, 5; община В — 2, 3, 4; община Г — 1, 5; община Д — 2, 3, 5 тощо.

Як родичі, ці люди не мають права доводити можливі суперечки до кровопролиття. Більше того, вони зобов’язані допомагати одне одному, розраховуючи на те ж саме за інших обставин. Вони постійно обмінюються дарунками, інформацією, мають спільні вірування і культові місця, спілкуються на одному діалекті тощо. Завдяки цьому вони становлять певну етнічну групу — компактнішу, коли її територія більш-менш чітко відділена від інших замешканих зон природними бар’єрами, або досить аморфну, коли такі бар’єри неістотні, і представники такого роду етнічних груп (так би мовити, передплемен) досить інтенсивно контактують на межах свого розселення.

За таких умов, при наявності як спільних проблем, що потребують розв'язання, так і культурно-інформаційних передумов для такого розв’язання в загальних інтересах, починають спрацьовувати інтеграційно-диференційні механізми, вже на міжобщинному та міжродовому рівнях. З одного боку, більш-менш регулярно, у зв’язку зі святами, ритуалами або якимись екстраординарними подіями починають збиратися кланово-родові лідери, «старійшини», і прагнуть дійти згоди чи навіть домовитися про спільні скоординовані дії. З іншого боку, таке узгодження дій здебільшого передбачає виконання окремими групами людей різних функцій, які мають тенденцію закріплюватися за ними.

Це відбувається у вигляді територіальної виробничої спеціалізації (десь кращі умови для вирощування окремих сортів культурних рослин, десь для гончарства, десь для рибальства тощо) з подальшим перерозподілом надлишків на міжобщинному рівні, чому відповідає посилення спеціалізації, особливо у вигляді статевовікового розподілу праці, і на рівні окремих общин. За необхідності представники окремих груп споріднених общин можуть діяти й спільно, — скажімо, юнаки та дорослі чоловіки при збройних конфліктах із сусідами, старці — при виконанні ритуалів тощо.

Для ефективного виконання таких завдань одних лише дорадчих зборів общинно-родових старійшин стає недостатньо, і незабаром на міжобщинному рівні з’являється персона вождя, якого на певний час (здебільшого за умов гострої воєнної небезпеки) наділяють владними повноваженнями на міжобщинному, власне — вже на племінному рівні. Ще раніше періодична поява такого лідера може зумовлюватися культовими потребами — організацією і керуванням збором і принесенням жертв, виконанням колективних обрядових дій тощо. Але посада вождя закріплюється та інституціалізується насамперед тоді, коли він починає виконувати повсякденні адміністративно-господарські функції: організовувати процеси виробництва та перерозподілу на міжобщинному рівні, контролювати спільні запаси, а незабаром і розпоряджатися ними. Іншими словами, коли він починає дедалі виразніше персоніфікувати свій соціум і реалізовувати право влади-власності від його імені, але також і з метою зміцнення власних керівних позицій, які незабаром стають спадкоємними. За представниками окремих кланів закріплюються певні статуси. Виникає аристократія, котра організовує і керує, репрезентує плем’я перед сакральними силами, володіє престижними цінностями тощо і різко відрізняється від основної маси общинників-простолюдинів. Складається стратифіковане плем’я-вождівство на чолі з часто-густо сакралізованим лідером — вождем.

Отже, можемо назвати кілька взаємопов’язаних факторів, що стимулювали формування надобщинної структури племені-вождівства. Передусім це неухильне зростання чисельності та густоти населення, органічно пов’язане з підвищенням інтенсивності енергообміну суспільства з навколишнім середовищем та розширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, що самоорганізується. Це загальне положення конкретизується — відповідно до реалій тих або інших суспільств — через такі пункти: 1) необхідність організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширення своєї території; 2) потреба регуляції відносин між общинами й родами, що складають відповідну структуру; 3) координація, кооперація і спеціалізація трудової діяльності з метою максимально ефективного використання ресурсів довкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація і проведення ритуальних свят та інших урочистостей, що посилює інтенсивність обігу інформації та сприяє етнічній консолідації.

Розгляньмо тепер ті системні зміни, які відбуваються за часів формування племен-вождівств. Найяскравішими вони виступають саме у суспільно-політичному плані. Тут ми спостерігаємо створення владно-управлінських структур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державна організація. З розмежуванням організаційно-інтелектуальних та виробничо-виконавських функцій у межах племені-вождівства за певними родовими структурами закріплюються високі соціальні статуси, тобто відбувається перехід від статевовікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів з її подальшою тенденцією переростання у становий поділ. Якщо раніше людина відповідно до своєї статі проходила упродовж життя всі соціальні статуси, виконуючи згідно з віком ті чи інші функції, то тепер окремі види діяльності жорстко пов’язуються з походженням особи, хоча й тут, зрозуміло, були певні варіації та винятки.

Суттєві зміни спостерігаємо і в економічній сфері. Формування племінних структур стало принциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю та її ресурси. Якщо до цього провідною формою власності була общинно-родова, і цю власність реалізовував рід в особі його найавторитетніших членів з урахуванням загальної позиції (практично тотожної традиції) всіх сородичів, то тепер вишим носієм цієї влади-власності (і не однієї общини, а кількох, навіть багатьох) стають вождь та його клан, які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють і використовують ресурси на місцевому рівні. Влада-власність фактично перестає бути колективною і стає корпоративною, що набуває нових виразних ознак із переходом до ранньодержавних форм суспільної самоорганізації.

У системі розподілу матеріальних благ та послуг цьому цілком відповідає утвердження системи редистрибуції в якості універсального механізму. На общинно-родовому рівні редистрибутивні функції виконувалися лідерами-старійшинами в межах відносно невеликих соціумів публічно, при тому що рівень причетності до розподілу залежав не від походження, а від належності до певної соціально-вікової групи. На рівні ж міжобщинних взаємин цілком переважали реципроктивні взаємини еквівалентного обміну речами й послугами. Із виникненням вождівства утворюється загальноплемінна редистрибутивна система, яка поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів та послуг між общинами, при зосередженні певних надлишків у руках представників аристократичних кланів на чолі з вождем. Останнє робить цей процес уже не публічним, контрольованим з боку всього населення, а, так би мовити, конфіденційним. Рядовим членам племені залишається тільки вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування підвалин експлуататорських відносин, які з моменту переходу до цивілізації конституюються у вигляді ранньокласових.

Принципові зрушення фіксуються і у власне виробничій сфері. З виникненням племен-чіфдомів створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих общин, котрі входять до складу племені. Редистрибуція як централізований товарообмін стимулює посилення територіально-виробничої спеціалізації, що охоплює як харчову сферу, так і галузі нехарчового виробництва. Це ж сприяє зародженню та розширенню ремісничої діяльності, зокрема переходу до спеціалізованого (з відповідним стаціонарним устаткуванням) гончарства та металургії, якщо остання вже відома. З’являються фахівці-майстри, продукція яких розрахована на задоволення потреб усього племені, особливо його верхівки. Це ж стосується розробки мінеральних покладів, деревини тощо.

Кардинальні зміни спостерігаються й у культурно-інформаційній сфері. Обсяг знань у кожній галузі принципово збільшується, вони стають спеціальними, а відтак ними не може володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як то було раніше. Знанням, особливо ритуально-культовим, що набувають неабиякої складності, треба вчишся з дитинства. Вони, як і статуси, передаються спадкоємно і принципово закриті для представників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організації суспільно-господарського життя. А професійність своєю чергою прискорює накопичення досягнень у відповідних галузях: будівництві громадсько-культових споруд, виготовленні певних категорій виробів, початках астрономії, математики, медицини та ін. При постійному спілкуванні фахівців у межах племені обмін досвідом та інформацією стає інтенсивнішим. Ускладнена система знань потребує своєї символічно-графічної фіксації, що веде до виникнення піктографії. Наступним досягненням на цьому шляху була вже поява писемності. Паралельно з цим формується власна субкультура родоплемінної аристократії.

Усі ці системні зрушення демографічного, соціально-політичного, економічного та культурно-інформаційного плану не могли не відбитися на трансформації територіально-поселенської структури та на взаємодії між суспільством та довкіллям. Із-поміж общинних поселень, об'єднаних у певне плем'я, рано чи пізно виділяється центральне поселення, яке відповідає або найвпливовішому святилищу, або мешканню клану вождя, або найпотужнішій військово чи економічно общині, або, найчастіше, сукупності деяких із цих ознак. Таке поселення починає виконувати окремі протоміські функції та розвивається швидше, ніж інші, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. В межах племені виникають окремі економічні райони зі своєю спеціалізацією, що збільшує варіативність взаємин людини й довкілля. З часом все це набуває більш структурованого вигляду та охоплює більшу територію.

Таким чином, маємо всі підстави вважати час виникнення племінних інститутів переломним моментом на шляху від «неолітичної революції» до цивілізації.