Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

ВУЗЛОВІ МОМЕНТИ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Утвердження ранньоцивілізаційних систем («міська революція»)

Осмислюючи розвиток людства протягом останніх 10 — 12 тис. років — від кінця льодовикового періоду, переходу від плейстоцену до голоцену та початку «неолітичної революції» — як цілісний цивілізаційно-ноосферний процес, який реалізовувався паралельно, у найзагальніших рисах подібно у кількох регіонах, маємо перейти до виділення його якісних етапів та вузлових, переломних моментів. Найдоцільнішим для цього вбачається розмежування часів формування передумов, а потім і основ цивілізованого життя та власне історії окремих цивілізацій та цивілізаційних ойкумен, яка в останні століття набуває вигляду історії загальнолюдської макроцивілізації. Вододілом між цими великими періодами є перехід від пізньопервісних протоцивілізацій до власне ранньоцивілізаційних систем, точніше виникнення останніх.

Якщо перші цивілізації, Давньоєгипетська і Давньомесопотамська (Шумеро-Аккадська), виникають на межі IV — III тис. до н. е., і протягом кількох наступних століть до ранньоцивілізаційного рівня підтягується населення Еламу, Північної Месопотамії, Східної Анатолії, Сирії, Фінікії та Ханаану, через що на Близькому Сході між Лівійською пустелею та Іранським нагір’ям утворюється єдина ранньоцивілізаційна зона, то весь цивілізаційно-ноосферний процес можемо поділити на дві частини приблизно однакової хронологійної тривалості — у межах ІХ — IV тис. до н. е. та ІII тис. до н. е. — II тис. н. е., сподіваючись, що він продовжиться і в наступному тисячолітті. При такому підході центральним стає осмислення акту виникнення перших цивілізацій, або, висловлюючись традиційною термінологією, переходу від пізньої первісності («варварства») до цивілізації.

Проблемі переходу від первісності до цивілізації присвячена величезна література, в якій міститься докладний історіографічний та критичний аналіз основних концепцій із цього приводу. Тому, не зупиняючись на історії питання, відразу перейдемо до розгляду суті проблеми.

Пов’язана з переходом від пізньої первісності до цивілізації трансформація самих основ соціокультурного життя проходила під знаком єдності інтеграційно-диференційних тенденцій та мала системний характер, тобто так чи інакше проявлялася в усіх сферах людської життєдіяльності. Інтеграційні процеси були пов’язані з чисельним та територіальним зростанням нових, ранньодержавних соціальних організмів порівняно з племенами-вождівствами попередньої доби (на ґрунті яких вони й виникали), з консолідацією людських мас у процесі виробництва та циркуляції продукції, у військово-політичних та ритуально-культових акціях, в обміні інформацією, зокрема корисним досвідом тощо. Тобто утворювалися більші за обсягом, вищі за рівнем самовпорядкування, густіші за інтенсивністю інформаційних зв’язків та потужніші за характером енерговикористання соціуми. Внаслідок цього раніше аморфні сукупності племен перетворюються на структуровані поліцентричні системи номових міст-держав (майя, давньодинастична Нижня Месопотамія) зі своїми економічними, політичними та культово-релігійними, взагалі культурними домінантами (гегемонії Кіша чи Урука, загадьношумерські святилища в Ереду та Ніппурі тощо). Така структура, яка може досить швидко (як у Давньому Єгипті чи Давньому Китаї) перетворитися в єдину, ієрархійно високоструктуровану, пірамідальну, і складає окрему ранню цивілізацію, в межах якої, як і на рівні соціальних організмів, що її складають, спостерігається диференціація взаємопов’язаних сфер життєдіяльності — принципово виша, ніж у пізньопервісному племені-вождівстві.

Будь-який соціальний організм являє собою насамперед певну структуру соціокультурних відносин, яка об’єднує людей у життєздатне, відкрите для обміну енергією та інформацією з навколишнім — природним й історичним — середовищем ціле. В якості основних субсистем такої системи виділяються: 1) економічна, пов’язана з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ; 2) соціально-політична, яка регулює суспільні відносини та забезпечує функціонування механізмів влади та управління; 3) культурно-інформаційна, що створює умови для нагромадження, трансформації та передання сукупного суспільного досвіду, формує систему поведінки представників відповідної спільноти та механізми їх самоідентифікації з останньою (через що й розкривається феномен етнічності).

При цьому характер економічної, соціально-політичної та культурно-інформаційної діяльності, з одного боку, прямо пов’язаний з кількістю та густотою населення відповідного соціуму, а з другого — безпосередньо відбивається у конкретній територіально-поселенській структурі суспільства. Остання вписана у відповідний ландшафт і визначає контури окремої, відносно автономної екологічної системи. що виникла внаслідок штучного перетворення природного довкілля цілеспрямованою економічною (лани, копальні тощо), соціально-політичною (фортеці, вежі тощо) та культурною (храмові комплекси, штучно оформлені сакралізовані природні об’єкти тощо) діяльністю. Ця діяльність безпосередньо пов’язана з демографічними показниками, господарською орієнтацією, системою комунікацій та духовними цінностями відповідного суспільства.

При переході від одного якісного стану до іншого логічно передбачити, що в усіх трьох субсистемах, а також у кількості та густоті населення, характері його розселення й концентрації, так само як і у взаєминах соціуму та довкілля, мають відбутися принципові чи принаймні істотні зміни. Чим вони будуть вагомішими та багатограннішими, тим більше підстав виділяти такий момент історичного процесу в якості переломного.

Якщо ми під таким оглядом подивимося на часи «неолітичної революції», то побачимо, що кардинальні зміни відбулися (зрозуміло, не миттєво, а протягом досить тривалого часу) в усіх зазначених сферах. В економіці натомість привласнюючого господарства прийшло відтворююче, що змінило систему засобів виробництва, форми власності, характер розподілу і споживання. У соціально-політичній царині зміни полягали у виникненні генеалогічного роду та власне родової організації (з родовою власністю на землю); незабаром же виникають старші й молодші родові лінії, представники яких мають різні суспільні позиції та владні повноваження, формуються зародки інституціалізованого управління тощо. Трансформація культурно-інформаційної системи позначилася як відмиранням архаїчних релігійно-культових форм (тотемізму) та появою нових (аграрні та скотарські, часто-густо еротично забарвлені культи, культ предків тощо), так і суттєвою зміною обсягу та якості інформації, зорієнтованої вже не на мобільні форми мисливства та збиральництва, а на осілий землеробсько-тваринницький побут. Відповідно до останньою формується система стаціонарних поселень, у кілька разів збільшується приріст населення та зростає його густота, внаслідок чого з центрів випереджаючого розвитку на периферію плинуть колонізаційно-міграційні потоки. Все це принципово змінює етнічну структуру людства і формує осередки пов’язаних між собою штучних екосистем навколо неолітичних поселень, радіуси яких довшають зі збільшенням населення та все густіше перехрещуються. Як бачимо, принципові системні зміни відбуваються в усіх сферах людської життєдіяльності, що й дає підстави вважати цей момент ключовим в усій історії людства.

Подивимось тепер, наскільки рівномасштабні таким зрушенням зміни відбулися при переході до ранньоцивілізаційних систем. Якщо починати з економіки, то тут ми спостерігаємо стадійні зміни в межах послідовного процесу. Сільськогосподарське виробництво завдяки накопиченню знань, раціональним організаційним заходам та вдосконаленню знарядь праці (останнє далеко не завжди) досягає такого рівня, що не лише задовольняє збільшений приріст населення, а й забезпечує харчами численні групи людей, безпосередньо не пов’язаних із землеробством та скотарством (правлячий аристократичний прошарок, чиновники, військові, служителі культу, ремісники, прислуга тощо). З іншого боку, остаточно завершується відділення ремісничого виробництва (та орієнтованої на нього сфери видобутку та первинної переробки сировини) від сільськогосподарського, з подальшим розгалуженням у кожному з цих блоків. Така диференціація органічно передбачає якісне вдосконалення системи редистрибуції, яка спорадично доповнюється індивідуальним натуральним обміном. Колективна влада-власність перетворюється на владу-власність верхівки. Накопичення таких тенденцій спостерігаємо протягом усієї пізньопервісної доби, але на стадії утворення перших цивілізацій вони демонструють якісне оновлення, наслідки якого розкриваються в історії кожної з перших цивілізацій упродовж кількох наступних століть.

Такого ж масштабу зрушення бачимо і в суспільно-політичній субсистемі. Суспільство остаточно розпадається на окремі стани, пов’язані з виконанням певних функцій у системі загального розподілу прані: як на тих, хто керує, й тих, ким керують, так і всередині кожної з цих груп за конкретним родом діяльності (адміністратори, військові, жерці — землероби, скотарі, ремісники, прислуга). При цьому панівний прошарок згуртовується у правлячу верхівку ранньо-державної структури, яка завершує на цьому етапі своє формування, тоді як службовці-виконавці консолідуються в ієрархічно побудований адміністративно-жрецько-військовий апарат, силами якого верхи здійснюють організацію та контроль життєдіяльності підвладного їм соціуму. Внаслідок цього суспільство остаточно набуває вигляду ступінчастої піраміди, на кожній з платформ якої спостерігається чітка кореляція між соціальним (дуже часто успадкованим) статусом, владними повноваженнями, рівнем інформованої та рівнем споживання. Приватних власників на засоби виробництва ще не існує, але відповідно до свого соціального статусу, на своєму рівні контролю над суспільними ресурсами кожний з представників владних структур забезпечує себе й свою родину відповідною кількістю матеріальних благ та послуг належної якості. Така практика зберігається тривалий час, хоча згодом у ній відбуваються певні структурні зміни.

Виразними зрушеннями характеризується і культурна сфера. З-поміж них найзначнішим є трансформація системи накопичення, обробки, зберігання і трансляції інформації у зв'язку з винайденням писемності. Втім спроби символічної фіксації узагальненої інформації, зокрема магічного значення, спостерігаються ще з неолітичних часів, і хоча ієрогліфіка та клинопис демонструють на цьому шляху справжній стрибок, орнаментально-магічний символізм та піктографія відбивають попередню стадію розгортання цього процесу. Відбуваються й інші зміни. Культурно-інформаційна субсистема стає станово ранжованою. Верхи створюють власну су6культуру, яка за багатьма показниками виявляється принципово відмінною від традиційно-народної, близької до свого попереднього, пізньопервісного стану. Культурні новації майже повністю локалізуються на рівні суспільної верхівки (писемність, орієнтовані на потреби знаті комфорт і розваги, використання престижних цінностей — багатий одяг, діадеми, скіпетри, трони тощо для маркування високих статусних позицій тощо) і зосереджуються в місцях постійного перебування її представників (палаци, адміністративні установи, храми, міста в цілому). До цього слід додати такі притаманні раннім цивілізаціям (хоча дуже своєрідні в кожній із них) культурні зрушення, як розвиток математичних та природничо-технологічних знань, оформлення міфо-теологічних космогонічних концепцій, розвиток нових мистецьких і літературних жанрів та багато іншого.

За таких умов темпи приросту населення якісно не зростають, оскільки якість життя народних мас порівняно з пізньопервісною добою в цілому не покращується, але виразно фіксуються демографічні зміни іншого гатунку. Представники пануючої верхівки, контролюючи суспільні ресурси й забезпечуючи собі високий рівень споживання, оточують себе значною кількістю жінок (головна та інші дружини, наложниці різних рангів, прислужниці тощо), діти яких найчастіше вже не повертаються до виробничої діяльності, а обіймають певні посади або виконують численні, не завжди потрібні для самовідтворення системи функції у невиробничих галузях.

Тобто простежується виразна тенденція збільшення людей у невиробничій сфері при збереженні рівня самовідтворення мас рядових працівників або навіть за його певного, інколи стрімкого падіння (як у Дворіччі часів правління III династії Ура). Ще виразнішою є тенденція утворення відносно ендогамних груп у межах окремих соціальних станів, із певним (хоча далеко не завжди зреалізованим) переростанням у кастовий поділ.

Принциповою вбачається і якісна трансформація територіально-поселенської структури при переході від первісності до цивілізації. Центральним моментом у цьому процесі є формування міських центрів ранньодержавних об'єднань. Такі перші столиці стають осередками усього нового, що з’являється на цьому переломному в історії людства етапі, фокусуючи контрасти й суперечності нової доби.

Оскільки матеріальною основою всіх характерних проявів ранніх цивілізацій є додатковий продукт, який в основній своїй масі стягуються у ранні міста, О. Г. Большаковим та В. О. Якобсоном була розроблена концепція такого міста як пункту концентрації і трансформації додаткового продукту, яка знімає протиріччя між його трактуванням насамперед як економічного чи політичного центру.

Оскільки у доіндустріальних цивілізаціях основна маса додаткового продукту здебільшого (за винятком хіба що античних та середньовічних західних міст-держав) опиняється в руках державних функціонерів, які мають реальну владу-власність на матеріальні та трудові ресурси відповідного соціального організму, столиці водночас виступають і політичними, і економічними центрами ранньодержавного об’єднання. З цього випливає, що центри військово-політичної влади пізньопервісної доби, часто прив’язані до найавторитетніших місцевих святилищ, стають пунктами концентрації, трансформації, розподілу і споживання головної маси суспільного додаткового продукту та завдяки цьому перетворюються на ранні міста з усіма характерними для них економічними, соціально-політичними та культурно-інформаційними функціями.

У семіотичному плані таке раннє місто можна уявити як найпотужніший контейнер і транслятор культурної інформації, свого роду «текст», який кодує мовою організації матеріально-просторового середовища колективні уявлення про космічний порядок. З точки зору семантики місто — це медіатор, навіть комплекс медіаторів, місце «контакту» громади віруючих та її сакрального патрона, своєрідний центр космосу соціального організму.

Місто виступає і в якості центру інстуціалізованого управління суспільством, не кажучи вже про те, що саме тут зосереджуються правляча верхівка та зайняті її обслуговуванням та охороною суспільні групи. Тут, зрозуміло, концентруються ремісниче виробництво, товарообмінні операції з сусідами тощо, але не карто забувати, що раннє місто — це насамперед фокусна точка, вузол усіх основних відносин і контактів, на яких і тримається відповідний ранньоцивілізаційний соціальний організм як самовпорядкована матеріально-енергетично-інформаційна система.

Територіально-поселенська структура соціальних осередків перших цивілізацій, зрозуміло, не вичерпується ранньоміським столичним центром. Крім нього, існують невеликі містечка, сільські поселення, окремі фортеці, храмові комплекси, прив’язані до місцевих ресурсів виробничі осередки (рудні, каменоломні тощо). Все це визначає характер окремої, відносно автономної екологічної системи, в основі якої лежить взаємодія соціального організму як цілісності з довкіллям, яке зазнає перетворень з його боку. З переходом до цивілізації, із зростанням енергетично-інформаційної потужності людство посилює тиск на природу.