Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

Хронологійні межі цивілізаційного процесу і «неолітична революція» як його вихідний момент

Спробуємо тепер окинути історію людства з синергетичного огляду, уявивши її як процес самоорганізації на основі зростання та структурного самовпорядкування матеріальних елементів, енергії та інформації, що були та є у розпорядженні людства. Але поставивши питання таким чином, ми відразу стикаємося з комплексом методологійних проблем, серед яких найважливішою є така: чи можна розглядати людство як єдину систему протягом усієї його історії? Якщо так, то виправданим буде подивитися на історію з огляду синергетики. Якщо ж ні, то така метода не може вважатися доцільною.

При розгляді історії окремих народів та цивілізацій багато хто з авторитетних мислителів (від Платона й Арістотеля через Ібн-Халдуна, Дж. Віко, Г. Спенсера до М. Я. Данилевського, К. М. Леонтьєва, раннього А. Дж. Тойнбі та Л. М. Гумільова) моделював їх як окремі системи, здатні до саморозвитку, який рано чи пізно призводить до кризи й загибелі. Такий підхід не лише не викликає принципових заперечень, а й вартий всілякої підтримки. Але чи маємо підстави розглядати як певнумакросистему окремі народи й цивілізації в їх сукупності? Спираючись на розробки А. Дж. Тойнбі та інших дослідників, стосовно останніх століть, принаймні з початку нового часу, на це запитання можна дати цілком позитивну відповідь, яка щодо XX ст. з його світовими війнами, світовими кризами, світовими банками тощо взагалі не підлягає сумніву.

Значно складніше дійти одностайної згоди щодо визнання функціональної єдності людства за часів традиційних та ранніх цивілізацій. Зрозуміло, що до доби Великих географічних відкриттів людство не характеризувалося впорядкованою структурно-функціональною єдністю. Життя проходило переважно в межах окремих цивілізацій та цивілізаційних субойкумен, контакти між якими здебільшого відігравали другорядне значення порівняно з подіями в межах таких блоків. Але не варто забувати, що не пізніше межі ер усі цивілізації Старого Світу являли собою певний ланцюг, комунікативною віссю якого був Великий шовковий шлях. Він пов’язував не лише цивілізовані суспільства Середземноморсько-Передньоазійського регіону, Індостану та Далекого Сходу, контакти між якими зав’язувалися у Середній Азії, а й безпосередньо виходив на номадів зони євразійських степів, вів своїми периферійними трасами на Амур і в Забайкалля, до Уралу й Скандинавії, в Африку тощо. А паралельно з ним діяла і система морських комунікацій: від Японії та Кореї, вздовж узбережжя Китаю та Південно-Східної Азії до басейну Індійського океану з усім його африканським берегом, звідки через Червоне море здійснювався постійний зв’язок із Середземномор’ям. Варто додати, що в середньовіччі, а частково й значно раніше, у процес світових комунікацій спорадично включалися й етнічні групи Тропічної Африки, Австралії, Сибіру і Крайньої Півночі, Океанії та обох Америк.

Тобто так чи інакше практично всі групи людства, за винятком украй нечисленних етносів, абсолютно ізольованих від іншого світу (як, скажімо, тасманійці), перебували в опосередкованих зв’язках. Якщо, наприклад, задовго до європейців індонезійці регулярно відвідували північне узбережжя Австралії, вели з аборигенами обмін і навіть за винагороду використовували їхню працю, то аборигени через ланцюжки зв’язків, прямо та особливо опосередковано, в межах так званої первісної етномовної безперервності контактували з усіма іншими протоетнічними угрупуваннями Австралії. Те ж саме можна сказати про Америку та зону Арктики, тим більше про Африку й Океанію. За винятком дуже обмеженої кількості справжніх ізолятів опосередковані зв’язки так інакше пронизували все людство. Інша справа, що густота таких зв’язків коливалася у величезному діапазоні — від безпосереднього спілкування значних людських мас у великих торгових містах до контактів спорадичних і майже випадкових десь на межі зони саван та джунглів басейну Конго, Андської області та Амазонії або Далекого Сходу та північно-західного узбережжя Північної Америки.

Питання, таким чином, полягає не в тому, чи було людство за часів існування ранніх та традиційних цивілізацій пов’язане системою прямих та опосередкованих зв’язків, а зводиться лише до того, наскільки ці зв’язки були інтенсивними, де і якою мірою вони відігравали реальну роль у розвитку людських спільнот, а де практично ніяк не позначалися на житті відповідних соціумів і були майже непомітними. При такому підході стає зрозумілим, що реальними системами, що самоорганізовувалися й саморозвивалися, були окремі цивілізації, пізніше — цивілізаційні ойкумени, навколо яких формувалася широка зовнішня периферія, котру в етнографічній літературі з огляду на інтенсивність взаємозв’язків із цивілізаційними центрами поділяють на близьку і віддалену. Цивілізаційні осередки з моменту свого виникнення підтягують до себе периферійні групи населення, поширюючи концентричні кола впливів. які, виходячи з різних цивілізацій, часто-густо перехрещуються (єгипетські та шумерські у Сирії та Палестині, індійські та китайські в Тібеті й Південно-Східній Азії тощо).

Інакше кажучи, в якості реальних функціональних систем, що самоорганізуються і саморозвиваються, маємо окремі цивілізації (пізніше — цивілізаційні субойкумени) з їхньою близькою та віддаленою периферією. Але разом із тим через лінії прямого чи ланцюжки опосередкованого контактування, через спільні периферійні зони людство у давнину та, тим більше, в середні віки становило певну поліцентричну, досить аморфну, але все ж таки реальну структуру, так би мовити, передсистемного типу, або макросистему, що формується.

Таку характеристику стану людства досить легко поширити й на кілька тисячоліть, що передували виникненню перших цивілізаційних осередків, принаймні до доби початку «неолітичної революції» на Близькому Сході, тобто до того часу, коли там було здійснено рішучий крок до переорієнтації системи господарства на засадах землеробства й тваринництва. Це відбулося 10 — 12 тис. років тому за умов глобальних екологічних зрушень планетарного масштабу, пов’язаних із закінченням останнього зледеніння. Таким чином, «неолітична революція» принципово пов’язується з такою подією в історії біосфери Землі, як перехід від плейстоцену до голоцену. Саме з цього часу ми спостерігаємо формування кількох центрів випереджаючого розвитку людства, які починають відігравати вирішальну роль в його історії. З одного боку, вони безпосередньо впливають на навколишні менш розвинуті соціуми, формують свою зовнішню периферію і стягують її навколо себе в економічному, суспільному та культурно-інформаційному плані. З іншого боку, саме в цих осередках нового життя спостерігається прискорений приріст населення, яке з них розтікається по всіх тих екологічних зонах, де можливо було вести землеробсько-скотарське господарство у його різних, адаптованих до місцевих умов формах.

При цьому важливо наголосити, що ці процеси вели до поширення на планеті штучних екосистем, створених цілеспрямованою перетворюючою діяльністю людей. Річкові заплави ставали городами й полями, степи і плато — пасовиськами, починалося осушення боліт, зрошення сухих ґрунтів тощо. Все це сприяло збільшенню енерговикористання та інформаційному збагаченню людства (насамперед у центрах його випереджуючого розвитку) і вело до утвердження перших цивілізацій, у тому числі їх передньоазійсько-східно-середземноморського вузла, «нитки» якого виходили з одного близькосхідного центру випереджаючого розвитку протонеолітично-неолітичної доби.

Отже, викликаний згаданими екологічними зрушеннями планетарного масштабу перехід до ранніх форм замлеробсько-тваринницької економіки, органічно пов’язаний з відповідними змінами у соціальній та культурно-інформаційній сферах, зі зростанням чисельності та густоти населення, з формуванням принципово нового характеру взаємодії людини і довкілля тощо, може вважатися початковим моментом, своєрідною стартовою позицією самоорганізації людства з розвитком у напрямку до єдиного загальнолюдського структурованого цілого, загальні контури якого окреслюються протягом XX ст.

Іншими словами, розпочатий на Близькому Сході 10 тис. років тому процес самовпорядкування та інтеграції (через зростання диференціації функцій, рівнів самоорганізації, використання енергії та накопичення інформації), процес, який у найширшому значенні можна назвати цивілізаційним, пройшовши низку стадій, у наш час привів до структурно-функціональної єдності глибоко диференційованого за безліччю параметрів людства як всесвітньої макроцивілізаційної загальнолюдської системи. Якщо ж його розглядати в ракурсі взаємин людства й довкілля, цей процес є не чим іншим, як першим кроком до створення ноосфери Землі. Тобто цивілізаційний процес загальнолюдської самоорганізації є прологом до формування ноосфери Землі як явища вже космічного рівня. Бачимо, так би мовити, органічну єдність соціокультурної та планетарно-космічної еволюції, єдність, яка так виразно розкрита В. І. Вернадським і П. Тейяр де Шарденом (не торкаючись у цьому зв’язку всієї історико-філософської традиції з найдавніших часів до Г. В. Ф. Гегеля, Ф. В. Шеллінга або Г. Спенсера та А. Бергсона, нe кажучи вже про теософію й антропософію). У загальнофілософському плані таке розуміння відповідає тенденції вітчизняної думки (починаючи від Г. С. Сковороди) й до відчуття кінцевої єдності людського, природно-космічного та глибинно-буттєвого, що має сакральний вимір та символічні проекції.

Зафіксувавши таким чином вузловий момент початку цивілізаційної самоінтеграції як єдиного, функціонально впорядкованого планетарно-історичного процесу, подивимось на попередню історію людства — людства доби плейстоцену за геологічною та доби палеоліту за археологічною періодизаційними схемами. Чи побачимо там виявлені тенденції до самоорганізації та енергетично-інформаційного самозбагачення — процесів, що складали зміст буття відповідних соціумів? А якщо ні, то в чому тоді можемо вбачати сенс історії людства протягом багатьох десятків тисяч років — від появи у Східній Африці десь 150 — 200 тис. років тому першої популяції представників виду Homo sapiens до зазначених глобальних зрушень на межі плейстоцену та голоцену?

Час тривалістю приблизно у 100 — 150 тис. років людство, що тільки виникло, використало на заселення придатних для життя просторів Земної кулі — спочатку в межах Старого Світу, а дещо пізніше Австралії та Америки. Наявність величезних неосвоєних площ визначала екстенсивний характер цього процесу. В пошуках багатих на харчові ресурси земель окремі невеличкі кревноспоріднені групи мисливців та збирачів розходилися по необжитих просторах, розпорошувалися по поверхні Землі. Цілком ізольоване існування кожної такої купки було б абсолютно неможливим з будь-якого огляду, але певна кількість їх, пов’язаних між собою через шлюбно-родинні взаємини, відносини дарообміну, руху інформації тощо, могли утворювати певне життєздатне формування в межах якогось компактного району. Такі філіації ранньопервісного людства могли виникати внаслідок того, що невеликі групи їхніх предків потрапляли в якісь придатні до життя незнайомі місця, відриваючись, а подекуди й утрачаючи зв’язок зі спільнотою, з якої вони вийшли.

Очевидно, в межах таких окремих, майже чи повністю відірваних від решти тогочасного людства угрупувань, які незабаром набували вигляду популяцій, і відбувалося формування расових та підрасових типів та перших діалектно-мовних спільнот, складалися свої культурні традиції тощо. Такі спільноти утворювали певні слабоструктуровані децентралізовані системи з мінімальним рівнем самоорганізації, які все ж таки демонстрували окремі поля інформаційних зв’язків. За можливості екстенсивного (за рахунок ресурсів сусідніх, ще не опанованих територій) розв’язання життєвих проблем традиційними засобами такі автономні самодостатні системи протягом десятків тисяч років могли існувати без принципового збільшення рівнів самоорганізації, енергоспоживання та власної інформаційної насиченості. Невеликий за умов мобільного мисливсько-збиральницького побуту приріст населення компенсувався освоєнням сусідніх територій. Системи розширювали свій обсяг, із них могли виокремлюватися філіації, але принципових структурних змін в їхніх межах не відбувалося.

На цьому етапі не спостерігалося й формування принципово нових, порівняно з попередніми часами, екосистем. Людина ще не перетворювала навколишній світ, а лише брала (часто-густо досить хижацькими методами) те, що вважала потрібним для себе. Люди були фактично повністю включені у природні біоценози, становлячи вищу ланку останніх, і якщо якось і впливали на них, то лише руйнівницьки, деструктивно, виснажуючи ресурси довкілля. Ці негативні наслідки людської життєдіяльності почали даватися взнаки лише наприкінці верхньопалеолітичної доби, коли чисельність людства зросла до того рівня, що практично всі його популяційно-господарсько-культурні ареали попередніх часів у межах Старого Світу зімкнулися, увійшовши у стан прямого чи опосередкованого зв’язку, а їхнім периферійним групам залишилося заселяти Австралію та Америку.

Безумовно, і ранньопервісне людство було неоднорідним. У різних екологічних зонах переважали ті чи інші (хоча й у межах мисливсько-збиральницького комплексу) системи життєзабезпечення, норми суспільних зв’язків, культурні форми тощо. За таких умов уже були досягнені визначні культурні результати, серед яких найвиразнішим (із того, що нам відомо) є печерний живопис верхньопалеолітичних мисливців Південної Франції та Північної Іспанії. Але екстенсивність мисливсько-збиральницького господарства, мінімальна густота населення (яке не могло збільшуватися з огляду на наявні промислові ресурси), невеликий кількісний склад кревноспоріднених общин, невисока інтенсивність обміну інформації між ними тощо не створювали умов для подальшого розвитку. Привласнююча культурно-господарська система об'єктивно вичерпала свої продуктивні можливості вже наприкінці верхньопалеолітичної доби. І хоча перехід до високоспеціалізованого неводо-човнового рибальства у відповідних районах забезпечив за часів неоліту новий істотний крок уперед, подальший самостійний розвиток на цьому ґрунті виявився остаточно неможливим.

Отже, потенційні можливості самоорганізації та енергетично-інформаційного самозабезпечення людства за доби привласнюючого господарства були вкрай обмеженими і на межі плейстоцену й голоцену майже вичерпаними. Умов для підвищення рівня самоорганізації мисливсько-збиральницьке господарство не давало. Але воно було здатне забезпечити опанування людством майже всіх придатних для існування місцевостей, внаслідок чого Земна куля вкрилася взаємопов’язаними ланцюжками ранньопервісних общин. Це дало потенційну можливість подальшої інтеграції та самоорганізації людства за умов здійснення тієї глобальної культурно-господарської трансформації, яка розпочалася на Близькому Сході приблизно 10 тис. років тому через переорієнтацію на систему землеробсько-скотарської діяльності.

Викладене дає підстави стверджувати, то культурна трансформація, пов'язана з переходом від привласнюючої до відтворюючої системи життєдіяльності, може вважатися своєрідним вододілом всієї історії соціокультурного розвитку людства. З цього моменту ми спостерігаємо єдиний послідовний процес самоорганізації та самоінтеграції людства, який можна називати і цивілізаційним, і ноосферним. При такому розумінні поняття «цивілізаційний процес» охоплює не лише добу цивілізації, а й часи формування ранньоцивілізаційних систем — від самої «неолітичної революції».