Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

ВІД АВТОРА

Система гуманітарної освіти передбачає набуття студентами цілісних знань про соціокультурний роз­виток людства. Його розуміння має стати своєрідним каркасом гуманітарного знання як такого, оскільки без загального бачення цього процесу неможливим стає й системне усвідомлення окремих феноменів культури. Вивчення історії філософії, релігії, літера­тури чи образотворчого мистецтва потребує того, щоб людина мала уявлення про розвиток та інваріантні характеристики як окремих цивілізаційних систем, так і загальнолюдської цивілізації в цілому. Тому історія світової цивілізації має бути обов’яз­ковою складовою сучасної гуманітарної освіти.

За радянських часів подібні функції намагався виконувати історичний матеріалізм. Сьогодні він, здавалося б, у якості офіційної доктрини вже не виступає, проте альтернативи йому в системі освіти так і не запропоновано. Студенти змушені користу­ватися здебільшого старими підручниками, в яких різні аспекти соціокультурного розвитку людства по­дані з огляду безнадійно застарілої марксистсько-ра­дянської п’ятичленної формаційної схеми (первіс­ність, рабовласництво, феодалізм тощо); більше то­го, нічого кращого за неї не знають й чимало викладачів, які фахово не займалися філософсько-історичною проблематикою.

Офіційний радянський «істмат» уже давно став осторонь реальних проблем культурологічних та су­спільно-історичних наук, але до останніх років ви­значав концептуальний зміст відповідних навчаль­них дисциплін. Жваві дискусії 20-х — початку 30-х років, учасники яких здебільшого щиро прагнули осяг­нути розвиток людства в категоріях Марксового вчен­ня, швидко змінилися догматикою, своєрідним катехі­зисом якої стала праця Й. Статі на «Про діалектичний та історичний матеріалізм». Версія марксизму, яка ут­верджувалася в ній, стала ідейним підґрунтям офіційної радянської гуманітарії. Особливо догматично ця доктрина втілю­валася у підручниках та навчальні« програмах.

Ситуація певною мірою почала змінюватися у 60-х роках, коли перегляд догматизму сталінської доби проходив під гаслом повернен­ня до «автентичного марксизму». А оскільки ідеологічні штампи щодо капіталізму чи соціалізму дослідники чіпати ще не наважу­валися. широка дискусія розгорнулася довкола формаційного поділу добуржуазних суспільств. З огляду на неможливість адекватного ос­мислення давніх та середньовічних суспільств Сходу через парадигму п’ятичленної формаційної схеми окремі дослідники в якості альтер­нативи почали використовувати Марксову концепцію «азійського способу виробництва». Безвідносно до суб’єктивних намірів її при­хильників ця ідея мала високий евристичний потенціал. Вона ви­водила на усвідомлення полілінійності і, через це, альтернативності соціокультурного розвитку людства, а відтак сприяла подоланню у наступні десятиліття суто стадійного бачення історії, притаманного доктринам XVIII — XIX ст. та радянському марксизмові. Паралельно з цим упродовж 70 — 80-х років проходила творча адаптація вітчиз­няними вченими основних досягнень західної науки й філософії, хоча в публікаціях тих часів ці зрушення відбивалися далеко не адекватно.

Сьогодні цілком зрозуміло, що марксизм — яку його класичному варіанті, так і, тим більше, у вульгаризованій офіційній інтерпретації — не здатний відігравати роль базової теорії культурно-історичного процесу. Але й західна філософія також не може запропонувати якоїсь цілісної концепції культурно-історичного руху, оскільки теорії навіть таких видатних мислителів, як М. Вебер, О. Шпенглер, К. Яс­перс, П. Сорокін чи А. Дж. Тойнбі, по-своєму не менш однобічні, ніж погляди К. Маркса. Ще більшою мірою це стосується праць сучасних західних, здебільшого північноамериканських, політологів і соціологів, яким бракує саме культур-історичного бачення розвитку людства.

Відтак завдання полягає не в тому, щоб, відмежовуючись від марксизму, сприйняти якусь альтернативну концепцію, а в тому, щоб вийти на розробку нової цілісної теорії культурно-історичного процесу через синтез здобутків різних філософських і наукових шкіл, теорії, яка могла б функціонувати як теоретико-методологічна осно­ва пізнання на рівні конкретних дисциплін культурологічно-історичного циклу.

Цій меті підпорядкована структура запропонованого навчального посібника. Він складається з двох частин. У першій подається огляд основних концепцій соціокультурного процесу з найдавніших часів до наших днів. Поряд із класичними філософсько-історичними кон­цепціями XVIII — XIX ст. значна увага приділяється науково-теоретичним побудовам дослідників другої половині XX ст. Останні виразно репрезентовані двома основними течіями. Одна з них пов’язана переважно з іменами радянських і пострадянських учених, які протягом свого творчого життя йшли до формування власного бачення історії, відштовхуючись від марксизму, творчо переосмис­люючи і тією чи іншою мірою долаючи його. Друга маркує зде­більшого англо-американську позитивістську традицію неоеволюціонізму, в межах якої працює більшість західних культур-антропологів, котрі поєднують її з структуралістським, функціоналістськими та численними іншими підходами. Не обійдена увагою й світова традиція релігійної філософії історії.

Розгляд основних концепцій соціокультурного розвитку людства підводить до висновку про те, що адекватне осмислення останнього сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному шаблі еволюції, як правило, існує два чи більше типів со­ціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенден­ціями й напрямками подальшого руху. Тому стадійний підхід про­світницької та гегелівської філософії історії, марксизму та еволю­ціонізму має бути доповнений баченням полілінійності шляхів розвитку людства, серед яких найуніверсальнішим є розмежування західної та східної моделей еволюції. Але навіть визначивши стадію та шлях розвитку певного соціуму, ми ще дуже далекі від його розуміння як цілісної, здатної до саморозвитку соціокультурної системи. Тому необхідно ввести, спираючись головно на розробки М. Вебера, О. Шпенглера та А. Дж. Тойнбі, так би мовити, «цивілізаційний вимір».

З урахуванням принципів стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності соціокультурного розвитку людства у другій частині посібника здійснюється спроба обґрунтувати й викласти загальне розуміння культур-історичної еволюції, головно — цивілізаційного процесу. Останній включає не лише добу існування і взаємодії окремих цивілізацій — від їх виникнення до формування сучасної глобальної макроцивілізаційної системи, — а й тривалий період генезису основ ранніх цивілізацій — починаючи з неолі­тичних часів переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарювати. Саме з цього періоду спостерігаємо й витоки двох, західного і східного, шляхів цивілізаційного розвитку людства, як і підвалини подальшої цивілізаційної специфіки окремих регіонів світу.

Головна увага при розгляді цивілізаційного процесу приділена стадійному відтинкові між виникненням найдавніших цивілізацій і формуванням світової макроцивілізаїцйної системи внаслідок пере­моги капіталізму і промислового перевороту в Західній Європі та Північній Америці. В якості найзначнішого, епохального зрушення тут визначається перехід від ранньоцивілізаційних систем до так званих традиційних регіональних цивілізацій, здебільшого пов’я­заних із певними світовими релігіями. Такий тривалий перехідний період співвідноситься з висвітленою К. Ясперсом добою «осьового часу». Це поняття приймається, але йому надається значно ширше тлумачення, ніж те, яке вкладав у нього німецький філософ. Під­мічені ним кардинальні зміни в розвиткові духовної культури людст­ва відповідать не менш суттєвим зрушенням у соціально-еко­номічній та політичній сферах. Тому «осьовий час» убачається добою системної трансформації основ цивілізаційних систем доіндустріального типу.

Доба індустріального суспільства, що розпочалася на межі XVIII — XIX ст., характеризується глобального інтеграцією людства, внаслідок якої протягом останніх двох століть складається всесвітня макронивілізаційна система. Історія останньої, власне кажучи, лише розпочинається, і важко сподіватися на те, що сьогодні ми здатні скільки-небудь об’єктивно оцінити й схарактеризувати її. Тому соціокультурний розвиток людства у столітті, що минуло, залишається за межами нашого розгляду.Прозе сам процес формування світової макроцивілізаційної системи, у загальних рисах завершений на початок XX ст., в цілому може бути осмислений. Відтак питання про причини завоювання Новоєвропейською цивілізацією світового лідерства та інтеграції довкола неї інших регіональних цивілізацій, що трансформувалися, реагуючи на «виклик» з її боку, знайшло висвітлення в підручнику.

Це видання книжки цілком відтворює перше, яке побачило світ 1996 року й було спробою систематизації уявлень про соціокультурний розвиток людства, які були б суголоснішими історичним реаліям. За цей час авторська позиція щодо відповідного кола проб­лем принципово не змінилася. Між тим велася робота у напрямі більш глибокого осмислення цивілізаційних процесів упродовж XX століття. З її результатами читач може ознайомитися за моногра­фією М. Ю. Пахомова, С. Б. Кримською та Ю. В. Павленка «Пуги и перепутья современной цивилизации» (Київ, 1998).

Вважаю своїм обов'язком висловити глибоку подяку К. П. Бунятян, Л. С. Васильєву, С. Б. Кримському, Ю. М. Пахомову та О. І. Пого­рілому, плідне спілкування з якими у різні роки сприяло формуван­ню авторського бачення обраної проблематики.