Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

ЧАСТИНА ДРУГА

СТАДІЇ, ШЛЯХИ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СПЕЦИФІКА СОЦІО-КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ 

МЕТОДОЛОГІЙНІ ПІДХОДИ ДО ОСМИСЛЕННЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО РУХУ 

Альтернативність історії: шляхи до розв’язання проблеми

У розгляді історичного процесу детермінізм та індетермінізм традиційно протистояли один одному. Ця контраверза фактично була закладена вже біблійним світобаченням, якому однаковою мірою притаманні як віра в божественну напередвизначеність історичного руху, так і думка про свободу волі особи. З секуляризацією свідомості на порозі нового часу релігійний провіденціалізм набуває вигляду раціоналістичного детермінізму. Передусім це відбувається у сфері природознавства, але незабаром переходить і на історію, шо бачимо у Г. В. Ф. Гегеля та меншою мірою у К. Маркса та О. Конта. Але починаючи з Ф. Ніцше уявлення про значення в історії вольової особи та роль випадку починають виходити на передній план. І якщо О. Шпенглер ще майже не рахується з ними, то вже для А. Дж. Тойнбі, особливо в останній період його творчості, вони, особливо теза про персональну свободу волі, свободу вибору та особисту відповідальність, стають фундаментальними положеннями. Тим більше це стосується філософів персоналістського та екзистенціалістського напрямів, зокрема М. О. Бердяева га К. Ясперса, не кажучи вже про Ж.-П. Сартра та особливо А. Камю з його філософією «людини-бунтівника». Безглуздо заплющувати очі на подекуди величезну роль конкретної особи в історії. Не чіпаючи діячів XX ст., пристрасті довкола яких і досі не вгамувалися, назвемо хоча б дві віддалені від нас багатьма століттями персони: Чингіс-хана та Магомета.

Важко заперечувати, що саме особа Чингіс-хана стала стрижнем формування всієї структури кочових племен Монголії, консолідація яких зумовила можливість завоювання протягом кількох десятиліть майже всієї Азії та Східної Європи. На початку XIII ст. монголи мали практично той самий рівень розвитку, що й їхні попередники-номади у євразійських степах за півтора — два тисячоліття до того, але лише в цей час, за умов збігу історичних випадковостей та особистих якостей Чингіс-хана та його найближчого оточення, об’єднані племена Монголії стали фактично господарями Старого Світу.

Ще показовішим є приклад із Магометом. Рівень розвитку об’єднаних ним кочових племен Аравії майже не відрізнявся від того, яким був за тисячу років до нього, а досить могутні держави тут існували вже у II тис. до н. е. — Сабейське царство в Йємені тощо. Тобто теоретично вже з того часу існувала об’єктивна можливість об’єднання Аравії. Але значення пророка Аллаха полягає не стільки в тому, що він здійснив останнє (подібно до того як Чингіс-хан об’єднав монгольські племена), скільки в заснуванні нової релігійно-суспільної системи, яка виявилася на диво ефективною і поширилася (як через завоювання, так і завдяки добровільному сприйняттю) від Атлантики й Тропічної Африки до Середнього Поволжя та Індонезії.

І без Магомета хтось міг об’єднати арабів і здійснити завоювання Близького й Переднього Сходу. Але без духовної основи доля цих завоювань через одне — два століття була б такою самою, як і доля монгольських завоювань. До того ж не було ніякої історичної необхідності в тому, щоб саме в Аравії виникла нова світова релігія; принаймні такої необхідності було не більше, ніж для виникнення однієї з світових релігій на теренах Монголії. Як кочовики Великого степу врешті-решт перейняли від осілих землеробів на сході буддизм, а на заході іслам, так само й араби сприйняли б із Близького Сходу одну з форм місцевого християнства, скоріше за все несторіанство чи монофізитство. І в тому, що все відбулося зовсім не так. величезна, очевидно вирішальна, роль належить саме особі Магомета.

Таким чином, особистість з її свободою та випадок є найістотнішими чинниками історичного руху, визнання яких водночас зовсім не відміняє значення певних об'єктивних закономірностей і тенденцій. Чим більший масштаб ми беремо, тим останні проглядаються виразніше. Велика французька революція та наполеонівські війни чи, так само, перемога більшовиків у Росії або прихід до влади нацистів у Німеччині значною мірою можуть бути пояснені збігом обставин та діями окремих людей. Але такі глобальні зрушення, як перехід від мисливства і збиральництва до відтворюючої системи господарства та подальше формування перших цивілізацій, мають розглядатися саме як об’єктивні закономірності історії. Останнє підтверджується хоча б тим, шо, як свого часу зазначали Л. Г. Морган та Ф. Енгельс, а потім на археологічному матеріалі обґрунтував Р. Адамс, відповідні процеси відбувалися незалежно один від одного і в загальних рисах подібно на Близькому Сході та в Америці.

Таким чином, проблема полягає у мірі поєднання принципів закономірного руху історії з роллю випадковості та індивідуальної свободи окремих людей. Необхідність ввести суб’єктивний фактор у системне розуміння суспільства певною мірою усвідомлювалася і К. Марксом, і Г. Спенсером, як і багатьома вченими XX ст. На прикладі теоретичних конструкцій, в яких роль окремої особи принципово елімінувалася (скажімо, у К. Ренфрю), особливо яскраво видно, що без усвідомлення фактора активності суб’єкта як кінцевої основи історичного руху в цілому осмислення останнього принципово неможливе.

Істотним кроком в оновленні принципів системного підходу на основі його, так би мовити, «історизації» та врахування випадковості була розробка І. Пригожиним та його співробітниками синергетичної концепції самоорганізації систем як таких — будь то явища неживої природи, організми чи людські спільноти. Згідно з нею і людина, і природа підпорядковуються загальним синергетичним закономірностям і можуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу самовпорядкування.

Якісну відмінність між двома науковими парадигмами — класичного новоєвропейського раціоналізму та синергетики — добре схарактеризував О. Тоффлер у передмові до праці І. Пригожина та І. Стенгерса «Лад із хаосу». Класична наука малювала картину світу, в якій будь-яка подія обов’язково визначалася початковими умовами, а відтак місця для випадковості не знаходилося. Нова картина світу, яку пропонують представники пригожинської Брюссельської школи, відкидає принцип однозначної запрограмованості розвитку системи початковими умовами і надає випадковості величезного значення. В якості необхідного компонента вона містить уявлення про альтернативність та багатоваріантність розвитку світу і виходить із того, що природні та соціальні системи перебувають у постійному взаємозв’язку з іншими. Вони є відкритими системами, далекими від урівноваженості, а відтак у певні періоди здатними до зрушень у той чи інший бік.

Основою для розробки синергетичного підходу стали проблемі! сучасної фізики, зокрема пов’язані з прикладенням методів фізики елементарних частинок до вивчення закономірностей становлення Всесвіту. Вихід було знайдено через використання ідей нелінійної динаміки та термодинаміки неврівноважених систем при відповідному осмисленні ймовірності як об’єктивної можливості.

Під час розробки термодинаміки неврівноважених систем стала очевидною когерентність відповідних структур. Вона полягає в тому, що ці структури поводять себе як єдине ціле, тобто структуруються так, немовби кожна молекула макроструктури була інформована про стан системи в цілому. Через це окремі флуктуації замість згасання можуть наростати, і система еволюціонує через самоорганізацію і самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації. Таким чином, моделі «порядку через флуктуації» відкривають перед нами несталий світ, у якому малі причини породжують великі наслідки. Цей світ ані довільний, ані хаотичний.

Проте еволюція систем через їх самовпорядкування не є стабільною. Відкриті системи саме завдяки своїй відкритості та, як наслідок, термодинамічній неврівноваженості періодично потрапляють у смугу нестабільності, коли флуктуації, які відбуваються постійно, різко наростають, і за умов послаблення функціональних взаємозв’язків у межах системи об’єктивно розкриваються різноспрямовані можливості її подальшого руху.

Такий момент дістає назву «точки біфуркації». Саме в ній, за різкого зростання нестійкості системи, флуктуації різко наростають, що загрожує руйнуванням усієї старої структури. Цей момент по суті є станом кризи системи, коли відбувається вибір нею у «полі можливостей» шляхів подальшого розвитку — у діапазоні від виходу на вищий рівень складності та впорядкованості до деградації та загибелі. Причому в точці біфуркації навіть дуже незначна за своїми масштабами флуктуація за умов її накладання на інші явища може викликати величезну хвилю змін. Як зазначають І. Пригожин та І. Стенгерс, у точці біфуркації принципово неможливо передбачити. в який стан перейде система. Випадковість підштовхує те, що залишилося від системи, на новий шлях розвитку, а після того як шлях (один із багатьох можливих) обрано, знову в силу вступає детермінізм — і так до наступної точки біфуркації.

Отже, еволюція будь-якої системи, згідно з принципами синергетики, містить як детерміністичні, так і стохастичні ознаки і характеризується чергуванням періодів стабільності, коли еволюція пояснюється у детерміністичних категоріях, та нестійких смут поблизу точок біфуркації, де перед системою відкривається можливість вибору одного з кількох варіантів подальшого руху. Тобто з точки біфуркації еволюція може піти по різних напрямках, і те, до якого вибору схилиться система, може залежативід малопомітних на перший погляд факторів та збігу обставин. Випадковість, що здійснилася, актуалізуючи одну з можливостей, котра реалізується як дійсність, відкриває для системи нові можливості і робить весь процес її руху у відповідному напрямку незворотним.

Як будь-який продуктивний підхід, синергетика має своїх попередників. Насамперед слід згадати Г. В. Лейбніца, головно його не надруковані за життя розробки щодо однаково можливих речей, які, втім, не однаково «співможливі». Серед мислителів ближчого до нас часу варто назвати Й. С. Шкловського та С. Лема, які ще у 60-х роках писали про альтернативні можливості розвитку цивілізацій, зокрема про ймовірність реалізації як технологічних, так і нетехнологічних ліній їхньої еволюції. Зокрема, Й. С. Шкловський наводив приклад Китаю доби Тан, коли гуманітарні цінності, що панували у свідомості правлячої освіченої частини населення, передбачали орієнтацію на вишукані художньо-естетичні речі, а не на вдосконалення технології війни чи виробництва.

Докладніше ідея визначеного у певних межах спектра напрямків можливого розвитку того чи іншого соціуму розроблена С. Лемом. Прагнучи теоретично пояснити добре відомий етнологам факт наявності вельми відмінних форм соціокультурної самоорганізації на ґрунті ідентичного «базису», польський письменник дійшов висновку, що останній лише задає кордони певного «конфігураційного простору станів», у межах якого специфічний стан конкретної культури визначається грою стихій з імовірнісними наслідками (з-поміж яких у кожному випадку реалізується лише один із можливих). Стадія розвитку детермінує певний спектр можливих станів, але в якому випадку яка саме можливість і якою мірою реалізується — все це визначається грою випадковостей, а відтак заздалегідь передбаченим бути не може. На перший план виступає людська свобода.

Свобода під цим оглядом видається не «необхідністю, що усвідомлюється», а скоріше проявом певної здатності до самоорганізації, певного механізму саморегуляції культурно-історичного руху. Найбільше це відповідає відомому твердженню А. Дж. Тойнбі про те, що «закон і свобода в історії виявляються тотожними — в тому розумінні, що людська свобода — це закон Господній». Тобто свобода є внутрішнім змістом самовпорядкування Всесвіту, тим більше людських соціумів та людства як такого.

Таким чином, історія — не потік подій, однозначно детермінованих розвитком способу виробництва, а рух, заданий імовірнісною логікою становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні. А цей висновок, як слушно зазначає В. Л. Храмова, викликає потребу категоріальної переорієнтації наукового мислення у сфері суспільно-історичних наук. Історія, в якій діють не лише об’єктивні фактори, а й людська свобода вибору, не може бути осмислена в межах категоріальної структури, що містить лише категорії причини, наслідку та необхідності і стверджує необхідно-одновизначений характер причинно-наслідкового зв’язку. Більш адекватно вона реконструюється на основі універсальної для наукового мислення XX ст. категоріальної структури, яка об’єднує категорії необхідності, випадковості, ймовірності, можливості та дійсності, структури, що становить загальнокультурну парадигму нашого часу.

Слід зазначити, що останніми роками саме такий, так би мовити, поліваріантно-ймовірнісний підхід до осмислення ключових моментів (точок біфуркації) минулого починає заявляти про себе в історичній літературі дедалі впевненіше. Наприклад, В. Б. Кобрин переконливо доводить, що у Московському царстві другої половини XVI ст. вибір між двома шляхами розвитку (символічно пов’язаний з альтернативою «Вибраної ради» та опричнини), зумовлений уже накопиченими країною тенденціями, вирішальною мірою був визначений самою особою Івана IV. У такому ж ракурсі цей автор розглядає Смутний час початку XVII ст. як добу втрачених, нереалізованих можливостей. Під тим же оглядом С. В. Мироненко аналізує добу правління Олександра І, а, скажімо, К. Ф. Шацилло — політичні перипетії часів царювання Миколи II.

Саме в аспекті поліваріантного бачення історії як спектра можливостей, які потенційно присутні у кризовій ситуації і з яких лише одна актуалізується і визначає суспільний розвиток до наступної кризи, нами були проаналізовані події в Україні 1917 — 1919 рр. Дослідження показало, що об’єктивні умови того часу давали значні шанси Україні утвердитися в якості незалежної, спочатку помірковано-авторитарної, а згодом цілком демократичної держави (як то було здійснено, скажімо, у Фінляндії та певною мірою у прибалтійських країнах та в Польщі між двома світовими війнами). У цей час Україна мала територію та ресурси, які потенційно цілком забезпечували можливості її не тільки самостійного розвитку, а Й протистояння ворожим зовнішнім силам. Отже, основну причину поразки необхідно шукати у сфері «людського фактора», в суспільній свідомості та діяльності провідних політичних сил.

Під кутом поліваріантно-ймовірнісного бачення історії Л. С. Васильєв оцінює не лише феномен «античної мутації», про що йшлося вище, та вибір шляхів розвитку постколоніальними країнами, а й моделі еволюції Давнього Китаю до його перетворення в єдину централізовано-бюрократичну імперію. Цікаво, що останнім часом саме через парадигму альтернативності історичних можливостей намічені принципово нові підходи до осмислення виникнення капіталізму як специфічно західноєвропейського явища, що відіграло вирішальну роль у подальшому розвитку людства.

Факт наявності альтернативних моделей в історичному розвитку сьогодні вже не викликає сумнівів, але його дослідження лише розпочалося. Розгляд цієї актуальної теми виходить далеко за межі нашої проблематики, але при розгляді історичного процесу поліваріантність останнього необхідно буде враховувати.