Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія світової цивілізації

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ МАРКСИСТСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ФОРМАЦІЙНОЇ ПАРАДИГМИ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА 

Формаційно-стадійні концепції останніх десятиліть

Починаючи з 60-х, а головно протягом 70 — 80-х років західні філософсько-історичні та особливо власне наукові — етнологічні, історико-археологічні, історико-економічні тощо — розробки починають безпосередньо впливати на осмислення історичного процесу дослідниками в СРСР. Зовнішньо це відбивалося парадоксальним, але цілком зрозумілим за радянських умов чином: у збільшенні чисельності публікацій, присвячених «критиці» відповідних концепцій. Ці публікації справді деякою мірою містили слушні заперечення й обґрунтовані зауваження, але здебільшого, незважаючи на свою підкреслену заідеологізованість, виконували роль ознайомлення радянського читацького загалу зі станом філософсько-наукової думки на Заході.

Безпосередній і неприхований вплив на радянських дослідників, зокрема таких провідних етнологів, археологів та істориків, як Л. С. Васильєв, Л. Є. Куббель, В. М. Массон, А. М. Хазанов, В. О. Шнірельман та ін., мали праці англо-американських учених неоеволюціоністської та постеволюціоністської орієнтації (К. Поланьї з його концепцією реципрокції та редистрибуції, М. Сахлінса, який розкрив структуру і принципи функціонування чіфдома-вождівства, Г. Чайлда, що проаналізував зрушення часів «неолітичної» та «міської» революцій, тощо). Досягнення західної думки з 70-х років органічно входять у тканину радянської науки, про що свідчать численні публікації останніх десятиліть. Ураховуючи ці досягнення та спираючись на власні розробки попередніх років, учені колишнього СРСР протягом 80-х років вийшли на новий рівень осмислення історичного процесу. При цьому якщо одних із них цікавила передусім стадійність розвитку людства, то інші зосереджували основну увагу на полілінійності цього руху.

Дискусія 60-х років довкола формаційної структури історії, продемонструвавши наукову неспроможність традиційної для радянської історіографії п’ятичленної формаційної схеми (що не перешкодило останній протриматися у підручниках та навчальних програмах аж до краху СРСР), не привела до розробки якоїсь цілісної альтернативної концепції, здатної задовольнити більшість наукового співтовариства. Але висловлені під час тієї дискусії думки набули у наступні роки подальшого розвитку і концептуального завершення — не завжди, правда, з урахуванням тих ідейних зрушень, які відбувалися у науці в цілому.

М. Ю. Кобіщанов ще у середині 60-х років сформулював і обґрунтував думку про те, що по відношенню як до первісного стану, так і до капіталізму всі докапіталістичні експлуататорські суспільства демонструють істотну єдність за провідними економічними, соціальними та політичними ознаками. В них переважають дрібне натуральне виробництво та позаекономічні форми відчуження додаткового продукту. Слушно зазначаючи, що рабовласницький уклад у них здебільшого не мав скільки-небудь суттєвого поширення, і навіть стосовно античності роль рабовласництва занадто перебільшується, дослідник запропонував називати всі ці суспільства феодальними, розуміючи феодалізм в радянсько-марксистському дусі — як стадію суспільно-економічного розвитку людства, а не як форму суспільно-політичної організації (традиційний підхід у світовій науці).

На позиціях такого двочленного поділу історії експлуататорських суспільств, першою фазою яких він називає феодалізмом, а другу — капіталізмом, учений тримається всі наступні роки. Але його концепція викликала критичні зауваження — особливо стосовно того, що на величезному історичному шляху від перших іригаційних цивілізацій III тис. до н. є. до виникнення капіталізму необхідно розмежовувати окремі стадії. Тому незабаром М. Ю. Кобіщанов починає розрізняти в рамках великої феодальної формації етапи раннього та розвинутого феодалізму, розуміючи під першим приблизно те, що з 70-х років називали ранньокласовими суспільствами. Але така корекція не ліквідувала інші слабкі місця його побудови. З одного боку, під ту характеристику, яку М. Ю. Кобіщанов дає докапіталістичним експлуататорським суспільствам як феодальним, зовсім не підходять бюрократично-деспотичні держави давньосхідного типу з домінантою державного сектора і великими, основаними на колективній праці великих мас людей господарствами, такі як Шумер, Давній Єгипет, інкське Перу або середньовічна Кампучія, суспільно-економічний устрій якої мало чим відрізнявся від давньомесопотамського. З іншого боку, в таку схему не можуть увійти докапіталістичні, насамперед античні, міста з розвинутою товарно-ринковою економікою, такі, наприклад, як Афіни, Карфаген, Александрія чи Рим, котрі ніяк не можна схарактеризувати як феодальні. Таким чином, концепція М. Ю. Кобіщанова у цілому прийнятою бути не може, хоча порівняно з п’ятичленною схемою вона, без сумніву, демонструє значний крок уперед.

Варто зазначити також, що не без впливу з боку А. Дж. Тойнбі М. Ю. Кобіщанов одним із перших з-поміж радянських учених підійшов до ретельного розгляду цивілізаційної структури історії людства (на матеріалі соціокультурних систем доколоніальної Африки). На «чорному континенті» він розмежовує протоцивілізації (кілька їх згущень південніше Сахари та у Міжозер’ї) та «майже цивілізації» (ашанті, мосі, баммум у Західній Африці), відділяючи їх від власне цивілізацій, яких він налічує близько двадцяти: давньоєгипетська, фінікійсько-карфагенська, давньоеллінська, елліністична, римська, візантійська, або романо-візантійська, ісламська Північної Африки, гарамантська Східної Сахари, керма-кунштська, мероїтська, сабейська, аксумська та ін. Сам по собі цей перелік справляє досить хаотичне враження, але вчений наводить докладну типологію виділених ним африканських протоцивілізацій та цивілізацій за різними критеріями. Так, за формаційними ознаками вони для нього феодальні (на протилежність буржуазній колоніальній системі), за генезою — первинні й вторинні (що виникають на руїнах попередніх цивілізацій, котрі виросли безпосередньо з первісного ґрунту), за місцем в ієрархічній системі — осередкові, регіональні, міжрегіональні; також вони є різними за географічними умовами свого походження (річкові долини, морські узбережжя, нагір’я та оази). Не все у запропонованій схемі однаковою мірою переконує, проте подальшу розробку структури африканської історії можна вести вже на її ґрунті.

Таким чином, розуміння історії М. Ю. Кобіщановим передбачає тричленний поділ історії: на первісність, стадію докапіталістичних експлуататорських суспільств (невдало позначену як феодалізм), яка своєю чергою розділяється на ранню та зрілу фази, та капіталізм, або, точніше, нетрадиційні суспільні форми нового та новітнього часів. У межах такої періодизації дослідник розглядає численні, зокрема африканські, цивілізації різних типів і форм, що синхронно та діахронію пов’язані між собою. Цей підхід принципово наближає нас до осмислення історичної конкретики, але його слабким місцем є відсутність чіткого розмежування на концептуально-поняттєвому рівні дійсно великих цивілізацій у традиційному розумінні цього слова (як Давньоєгипетська, Мусульманська тощо) та окремих етно-соціальних організмів, що перейшли від первісного стану до цивілізованого (як, скажімо, гараманти). Крім цього, загальноісторичним поглядам М. Ю. Кобіщанова бракує чіткого усвідомлення типологійної відмінності основних шляхів розвитку людства, яка вже привертає увагу дослідників 80-х років.

Дещо інший альтернативний традиційній п'ятичленній схемі варіант формаційного поділу історії розробив протягом 70-х — першої половини 80-х років В. П. Ілюшечкін, спираючись спочатку головно на матеріали давнього та середньовічного Китаю. Рішуче виступаючи проти підміни автентично-марксистського соціально-економічного аналізу так званим «еталонним» підходом, переконливо доводячи неправомірність змішування традиційних епох та суспільних формацій, учений в черговий раз, але значно ретельніше й глибше, ніж його попередники, спростовує традиційну для радянського марксизму п’ятичленну схему. Стадійність соціально-економічного поступу він розглядає на підставі послідовності розвитку продуктивних сил та відповідних їм типів виробничих відносин і доводить, що стародавні та середньовічні експлуататорські суспільства важко розрізняти за цим критерієм, особливо якщо враховувати не лише історичний шлях Західної Європи, а й інші регіони — Китай. Індію, Передню Азію тощо.

В. П. Ілюшечкін вважає, що докапіталістичні експлуататорські суспільства слід відносити до однієї формації, яку він називає формацією станово-класових суспільств. Їй, на його думку, притаманні натуральний тип економіки та рентова форма відчуження додаткового продукту, яка може виступати у вигляді чотирьох форм експлуатації: докапіталістичної орендної, рабства, кріпацтва та колонату. На рівні політичної надбудови їй може відповідати як централізована держава, так і держава феодального тину, що ґрунтується на системі васально-сюзеренних відносин. При цьому він переконливо показує, що зіставляти рабовласництво й феодалізм як однопорядкові величини взагалі неможливо, оскільки перше стосується відносин економічних, а друге — політичних.

Послідовно проводячи технологічний (технічний) критерій виділення щаблів розвитку продуктивних сил, розрізняючи на цій підставі стадійно взаємопов’язані типи виробництва, відчуження і привласнення прибуткового продукту, абстрагуючись від первісності, де експлуататорських відносин не було, і мимохідь згадуючи про майбутній комунізм, де вони мають зникнути, дослідник докладно розглядає три послідовні соціально-економічні стадії розвитку, вважаючи їх шаблями поступу людства як такого і пов’язуючи їх з певними типами цивілізації.

Перша форма експлуататорських суспільств відповідає становій формі соціальності. На цьому рівні перших цивілізацій відносин, які б ґрунтувалися на наявності чи відсутності приватної власності на засоби виробництва, немає, що дає підстави В. П. Ілюшечкіну взагалі заперечувати їх належність до класових суспільств. Представники пануючої верстви водночас є носіями владних функцій, і в межах ранньодержавних структур вони відчужують у населення додатковий продукт у вигляді ренти-податку. Відповідна фаза розвитку духовної культури демонструє панування міфотворчості, політеїстичних форм релігії, виникнення писемності тощо. У цілому ж В. П. Ілюшечкін розглядає станові суспільства як перехідні між первісними та станово-класовими, відтак не завжди зрозуміло, чи виділяє він їх у фазу, рівномасштабну з таксономічного огляду останнім, чи ні.

Щабель станово-класових суспільств учений пов’язує з вищим розвитком технології виробництва, зокрема з перевагою металевих знарядь праці та поширенням докапіталістичної приватновласницької ренти в її особистісній (рабській та оброково-невільницькій), особистісно-земельній (кріпацькій) та земельній (орендаторській) формах. Відповідний щабель розвитку суспільної свідомості характеризується виникненням і пануванням монотеїстичних релігій, релігійно-політичної ідеології, подальшим розвитком мистецтва й літератури та накопиченням початкових наукових знань. Класовий (у станово-класовій формі) характер відповідних цивілізацій засвідчується наявністю приватновласницьких форм експлуатації. Але водночас В. П. Ілюшечкін немовби не помічає того факту, що і на цій стадії, принаймні на Сході, в якості основного експлуататора продовжує виступати здебільшого військово-бюрократична держава, що періодично може розпадатися на невеликі володіння феодального типу (як то на величезному фактичному матеріалі тепер продемонстровано Л. С. Васильєвим, але зазначалося багатьма дослідниками і у 60-ті роки, і значно раніше). Тому якщо бути послідовним і називати, як вважас за доцільне В. П. Ілюшечкін, класовими лише ті суспільства, де домінує приватновласницька експлуатація, то тоді під сумнівом опиниться класова, навіть станово-класова належність і багатьох централізованих середньовічних держав Сходу, однаково Близького чи Далекого.

Капіталістичне суспільство, котре В. П. Ілюшечкін вважає власне класовим, відрізняється від попереднього принципово вищим рівнем виробництва завдяки використанню машинних технологій, експлуатацією найманої праці приватними власниками засобів виробництва та відсутністю станового поділу — тобто у цілком традиційному марксистському дусі. Цьому відповідає значно розвинутіша, ніж раніше, культура з досконалою наукою, але при збереженні значної ролі релігії. Така характеристика класичного буржуазного суспільства, може, й не викликає принципових заперечень, крім одного, але досить істотного. Для Б. П. Ілюшечкіна капіталізм однозначно пов'язаний з машинною технікою та високорозвинутою промисловістю. Але, як було відомо і К. Марксу, і М. Веберу, не капіталістичний лад утверджується на ґрунті машинних технологій, а, навпаки, промисловий переворот став можливим саме за умов перемоги капіталістичної системи в Англії, тоді як мануфактурне виробництво ранньобуржуазної Європи за своїм технічним рівнем нічим не перевершувало аналогічні форми виробництва пізньосередньовічного Сходу. Тобто технологічний критерій періодизації не може вважатися самодостатнім, і на приблизно одному технічному рівні можуть перебувати не лише докапіталістичні суспільства різних соціально-економічних форм, а й навіть традиційні станово-класові суспільства та суспільства ранньобуржуазні, до епохи промислового перевороту.

Ці протиріччя з’являються в побудові В. П. Ілюшечкіна саме тому, що при розгляді всесвітньої історії, виділяючи її окремі стадії, він не помічає окремі шляхи, лінії розвитку людства. Насамперед це стосується відмінності суспільств східного й західного типів. У більшості країн традиційного Сходу не лише на рівні станових (ранньокласових), а й за часів станово-класових суспільств переважала державна експлуатація дрібних (об’єднаних в селянські общини) домогосподарств, тоді як на Заході починаючи вже з античних часів провідною була саме експлуатація на приватновласницькій основі, експлуатація людини людиною, що відповідало іншим, порівняно зі східними, формам культури, зокрема в аспекті ставлення до людини.

Варто зазначити також, що В. П. Ілюшечкін, як і М. Ю. Кобіщанов, добре усвідомлює цивілізаційно-дискретний характер розвитку людства протягом останніх тисячоліть. Але ця проблема відіграє в його працях другорядну роль, заздалегідь підпорядковану стадійній класифікації цивілізаційних одиниць.

Періодизаційна концепція В. П. Ілюшечкіна у другій половині 80-х років мала широкий резонанс. Під час її обговорення наголошувалося, що не всі ідеї автора можуть бути прийняті, але після неї «вже не можна робити вигляд, що концепція рабовласництва та феодалізму є класичним втіленням історичного матеріалізму» (Р. М. Нуреєв). Інший рецензент підкреслив, що «деструктивна роль концепції В. П. Ілюшечкіна була великою та продуктивною», але зауважив, що при розгляді категорії «продуктивні сили» дослідник перебільшив роль технічного аспекту в порівнянні з людиною (Л. Б. Алаєв). Гідна уваги й думка тих критиків, які, підтримуючи тезу про те, що «всі докапіталістичні класові суспільства варто розглядати як такі, що належать до однієї формації», разом із тим зазначають: у сучасних дослідженнях вже неможливо не звертати уваги на нелінійний, багатовимірний характер розвитку продуктивних сил докапіталістичних суспільств та вірогідний характер детермінації виробничих відносин рівнем та характером розвитку продуктивних сил (А. В. Коротаєв, Я. І. Кузьмінов).

Таким чином, найістотнішим недоліком концепції В. П. Ілюшечкіна с абсолютизація технічно-виробничого критерію періодизації історії — подібно до того як ми це спостерігали у побудовах таких американських авторів, неоеволюціоністського спрямування, як Л. Уайт чи У. Ростоу. Далі слід зазначити брак розуміння полілінійності історичного руху, зокрема типологійної відмінності між західними та східними цивілізаціями. Але В. П. Ілюшечкін, відкидаючи застарілий поділ історії на рабовласницько-давню та феодально-середньовічну формації, висуває питання про істотні стадійні зрушення при переході, за його термінологією, від станового достаново-класового суспільства, який у Китаї завершився у третій чверті І тис. до н. е., після чого в історії цієї держави почалася нова смуга, що тяглася до другої половини ХІХ ст.

Цікаво, що майже цим самим часом (а саме серединою І тис. до н. е.) позначає кардинальну трансформацію китайського суспільства (після якої воно майже не змінювалося до початку XX ст.) і Л. С. Васильєв, чий підхід до історії принципово відрізняється від погляду В. П. Ілюшечкіна. Обидва дослідники вбачають зв'язок між змінами у суспільному житті й культурі та остаточним переходом до використання залізних знарядь праці. Крім цього, не менш істотним виглядає те, що трансформація, про яку йдеться, відповідає тому, що К. Ясперс назвав «осьовим часом». Аналогічні зрушення, і майже у той самий час, відбувалися і на протилежному боці Азії — в країнах Близького Сходу, як то випливає з праць Г. О. Мелікішвілі.

У 60 — 70-х роках Г. О. Мелікішвілі був близький до думки про те, що магістральним шляхом розвитку данньосхідних суспільств був азійський спосіб виробництва, котрий він розглядав як «протофеодальний» лад, що органічно переходить потім у «східний феодалізм». Рабовласництво в якості провідного економічного укладу є винятковим явищем, притаманним лише окремим середземноморським суспільствам (Фінікія, Греція, Карфаген, Рим). Воно врешті-решт заводить відповідні суспільства у глухий кут, і вони змушені повертатися до магістрального шляху історії, тобто до феодалізму. Ця схема, як бачимо, подібна до поглядів М. Ю. Кобіщанова та частково В. П. Ілюшечкіна, але на відміну від останніх вона містить продуктивну ідею про полілінійність розвитку давніх суспільств.

Роздуми кінця 70-х — початку 80-х років привели до того, що цей видатний грузинський учений вніс у свою попередню схему суттєві корективи. Передусім на широкому матеріалі історії близькосхідно-передньоазійських суспільств він довів, що принципові зрушення в їхньому суспільно-економічному й політичному житті належать не до ефемерної межі між «давниною» та «середньовіччям», з якою традиційно пов’язують так званий перехід від «рабовласництва» до «феодалізму», а відбуваються значно раніше — протягом другої половини II ніс. до н. е. — першої половини І тис. до н. е., завершуючись у середині останнього. Далі ж, від початку Ахеменідського періоду до нового часу їхній суспільний лад уже не зазнавав принципових змін.

Тобто до середини І ніс. до н. е. в межах близькосхідно-передньоазійських суспільств завершуються трансформаційні процеси, а далі суспільно-політичний лад, що утвердився в цьому регіоні з утворенням перської імперії Ахеменідів, уже принципово не змінювався за доби елліністичних монархій, парфійських Аршакідів, перських Сасанідів, як і за синхронного двом останнім періодам панування римлян та візантійців (ромеїв) у східносередземноморських областях, а також за середньовічних мусульманських династій — арабських, перських, тюркських і монгольських за своїм походженням — аж до кризи Османської імперії та краху Сефевідського Ірану. Такий висновок цілком відповідає концепціям Л. С. Васильєва та В. П. Ілюшечкіна щодо історії Китаю, де глобальні зрушення завершуються майже в той самий час, і надалі, незважаючи на періодичні кризи та іноземні завоювання, за династій Хань, Суй, Тан, Сун, Юань, Мін, Цин не тільки суспільно-політичний лад, а й органічно пов’язані з ним світоглядні конструкції та менталітет протягом двох останніх тисячоліть змінилися дуже мало. У Західній Азії та Північній Африці духовні зрушення були, без сумніву, за цей час значнішими, але як небезпідставно зазначав ще В. С. Соловйов, у світі ісламу відроджуються сили давніх цивілізацій Близького Сходу. Якщо до цього додати, що подібну картину спостерігаємо в той самий час і в Індії (держава Нанда, імперія Маур’їв), то видно не лише стадійний перехід від архаїчно-експлуататорських ранньокласових суспільств попередньої доби до таких, що стали традиційними з цієї доби до нового часу для всього Сходу, суспільних (станово-класових, за В. П. Ілюшечкіним) систем, а й його принципову відповідність тій глобальній трансформації духовної культури людства, яку, слідом за К. Ясперсом, називають тепер «осьовим часом».

Таким чином, віднайдена дослідниками 80-х років якісна межа у суспільно-економічному й політичному розвиткові східних суспільств (а це не меншою мірою, хоча і в іншому аспекті, стосується і Давньої Греції, де до середини І тис. до н. е. завершилася так звана «архаїчна революція») відповідає ясперсівському «осьовому часові», що випадковим бути не може. Запам’ятаймо це і повернімося до розгляду концепції Г. О. Мелікішвілі.

Вже на початку 70-х років грузинський дослідник наголошував, що на найвищому рівні абстрагування історичний процес слід поділяти на три основних ступені, які він характеризував як первісне безкласове суспільство, класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство. Виходячи з цього (і абстрагуючись від першого й другого типів суспільства), Г. О. Мелікішвілі зазначає, що стадіями класового суспільства мають бути етапи ранньокласового, розвинутого класового та пізньокласового суспільства. З них перший та останній мають по суті перехідний характер і визначаються рисами, що споріднюють їх з безкласовим суспільством: як, наприклад, зберігання (або у пізньокласовому суспільстві набуття) основною масою безпосередніх виробників особистої свободи та ін. Для розвинутого класового суспільства, навпаки, характерним є максимальне віддалення від цих умов, зокрема втрата безпосередніми виробниками як власних засобів виробництва, так і особистої свободи. Із цього випливає, що пізньокласовими суспільствами вчений вважає ті, які в радянській історіографії традиційно звуться капіталістичними (буржуазними), ранньокласовими — суспільства, котрі так і називаються більшістю дослідників останніх десятиліть, але які В. П. Ілюшечкін характеризує як станові, а розвинутими класовими — ті експлуататорські суспільства давнини й середньовіччя, що в системі В. П. Ілюшечкіна мають назву станово-класових, а в працях Л. С. Васильєва фігурують як «традиційні».

Утім Г. О. Мелікшівілі чудово розуміє недостатність одних лише стадійно-періодизаційних схем для виходу на розгляд конкретних історичних матеріалів та адекватного осягнення історичного процесу в цілому. Тому він вводить ідею шляхів розвитку, пов’язуючи їх з характером домінуючих форм власності та експлуатації, які визначають те, у чиїх руках знаходяться важелі суспільного життя. Коли приватновласницькі відносини набувають відносно незначного розвитку, а домінуючою виступає політично провідна верства суспільства, за таких умов плюс наявність міцної централізованої влади маємо «азійський» тип суспільства, а за відсутності останньої «розвиток спрямовується в річище феодалізму західноєвропейського типу». Якщо ж приватновласницькі відносини переважають, то в одному випадку маємо експлуатацію людей, які не є членами відповідних громадських колективів (античне рабовласництво), або збідніли і втратили власність, але зберегли особисту свободу (капіталізм).

Оскільки з перемогою капіталізму, за Г. О. Мелікішвілі, починається стадія пізньокласового суспільства, основною проблемою стає співвідношення між «азійським способом виробництва», який він називає також «східнофеодальним», рабовласницьким або полісно-рабовласницьким ладом, та «західнофеодальною» системою, через подолання якої і утверджується буржуазний лад. Але чіткого розв'язання цієї проблеми вчений не дає. Залишається незрозумілим, як саме (тим більше в контексті цілком слушно сформульованих магістральних шляхів розвитку людства) одні способи виробництва переходять в інші. Чому, скажімо, в Західній Європі натомість антично-рабовласницького суспільства з розвиненими приватновласницькими відносинами приходить феодальне, чому останнє змінюється буржуазним тощо. Іншими словами, концепція Г. О. Мелікішвілі, поєднуючи стадійний та полілінійний підходи до розгляду історичного процесу, пропонує логічну (в межах марксистської парадигми) періодизацію розвитку людства та пояснює шлях еволюції східних суспільств. Але феномен Заходу в її контексті залишається нез’ясованим.

Слід зазначити, що ідея полілінійності розвитку докапіталістичних суспільств, яку в радянську історіографію ввели й послідовно проводили противники п’ятичленної формаційної схеми (О. І. Тюменєв, Е. О. Берзім, Л. С. Васильєв, Г. О. Мелікішвілі. Л. О. Сєдов, Й. О. Стучевський та ін.), знаходила відгук і у працях окремих прихильників останньої, зокрема такого видатного сходознавця, як І. М. Дьяконов, та близьких до нього вчених: М. А. Дандамаєва, В. М. Массона і В. О. Якобсона. Особливо показовим є творчий шлях І. М. Дьяконова, який від обережного визнання рабовласницькими всіх давніх суспільств урешті-решт перейшов до розробки альтернативної щодо п’ятичленної формаційної схеми періодизації історії людства.

Протягом 60 — 70-х років І. М. Дьяконов у цілому стояв на позиціях визнання давньосхідних суспільств рабовласницькими і піддавав критиці тих дослідників, які доводили, що давньосхідна соціально-економічна система більше подібна до середньовічно-кріпацької, ніж до антично-рабовласницької. Але водночас у його дослідженнях, спеціально присвячених структурі близькосхідних суспільств III — II тис. до н. е., чимдалі рішучіше прокладала собі дорогу думка про принципову відмінність їхньої соціально-економічної системи від того, що традиційно називали «класичним рабовласництвом». Тому він не наважується називати залежних здебільшого від держави сільськогосподарських робітників близькосхідних деспотій рабами і вживає стосовно них термін «робітники рабського типу», підкреслюючі при цьому наявність поряд із державним або державно-храмовим (де такі робітники і працювали) міцного приватно-общинного сектора, в якому були і власне раби, головно рабині, але їх кількість не була значною.

Із цього випливала глибока відмінність між близькосхідними суспільствами ІІІ — середини II тис. до н. е. (і не лише месопотамськими, а й східносередземноморськими, принципово до них подібними) та соціальними системами, які утвердилися в Західній Азії протягом новоассирійсько-нововавилонської доби та остаточно реалізували себе за часів Ахеменідів. Але куди більш виразно вони відрізнялися від того, що було притаманне античним полісам. Іншими словами, І. М. Дьяконов поступово приходив до концептуально сформульованого ним та його однодумцями на початку 80-х років розділення давніх (рабовласницьких, за його термінологією) суспільств на суспільства ранньої давнини (ранньорабовласницькі) III — ІІ тис. до н. е. та суспільства доби розквіту давнини (розвинуті рабовласницькі) І тис. до н. е. з періодом їхнього занепаду у першій половині І тис. н. е. Залишалося лише незрозумілим, на якій підставі слід зараховувати суспільства ранньої давнини до рабовласницької формації, якщо рабовласницький уклад в їхньому житті не відігравав майже ніякої ролі, а суспільні відносини відповідали тій моделі, яку інші дослідники називали «азійським способом виробництва». Але суттєвим убачається те, що і дьяконівська періодизація історії позначила ту межу, що відповідає ясперсівському «осьовому часові».

Не задовольняючись лише стадійним підходом. І. М. Дьяконов та його співробітники на початку 80-х років виходять на розробку полілінійності розвитку давніх суспільств. Маються на увазі власне суспільства Передньоазійсько-Східносередземноморського регіону. Про Китай, Індію, кочівницькі суспільства степів Євразії, тим більше про цивілізації доколумбової Америки мова не йде, відтак ця концепція претендувати на універсалізм не може. Але, виходячи з фактичного матеріалу, вона досить цікава і по-своєму обґрунтована.

Ця концепція передбачає на стадії суспільств ранньої давнини (в межах названого регіону) три основних шляхи розвитку: шумерський, коли співіснують державний та общинно-приватний сектори; єгипетський, за умов якого безроздільно панує державшій сектор; та східносередземноморський (Ахейська Греція, Хеттське царство, Мітанні тощо), суспільства котрого не ґрунтуються на широкомасштабній іригації заплав великих річок, а в політичному сенсі являють собою об'єднання, що утримуються суто військовою силою (тип «військових держав», за Г. О. Мелікішвілі). Внаслідок бурхливих подій кінця II — початку І тис. до н. е. частина останніх виходить (хоча й не пояснюється, чому саме) на новий, полісно-античний, шлях, при якому стрімко розвивається рабовласництво, а державный сектор економіки фактично зникає. «У величезній більшості решти країн общинно-приватний сектор зберігається лише у містах, тоді як майже все сільське населення опиняється внаслідок завоювань у межах царського земельного фонду». І далі передбачається окремий, порівняно з розглянутими, шлях розвитку для Індії та Китаю.

З багатьма із цих емпіричних спостережень можна погодитися, але навряд чи доцільно розчиняти досить абстрактне теоретичне поняття шляху розвитку (споріднене з веберівським уявленням про «ідеальний тип») у цивілізаційній конкретиці. Якщо свій шлях розвитку мали і Месопотамія, і Єгипет, і периферійні, досить близькі між собою ранньокласові об’єднання Егеїди, Анатолії та Сирії, і Давня Греція, і Індія, і Китай (а відтак логічно припустити, і Мезоамерика, і Андський цивілізаційний регіон тощо), то поняття «шлях розвитку» майже ототожнюється з конкретним історичним розвитком кожної більш-менш значної цивілізації. Тобто ми фактично маємо справу із специфікою розвитку окремих цивілізацій, але усвідомленого цивілізаційного підходу у І. М. Дьяконова та його співробітників ми не знаходимо. Тому і всю побудову важко визнати теоретично завершеною.

Найслабшим місцем концепції І. М. Дьяконова вбачається його прагнення (всупереч власним зауваженням про відмінність шляхів розвитку) показати внутрішню тотожність античного та сучасного йому передньоазійського суспільств. При тому що основною формою експлуатації в останньому було гноблення державою залежних селян, зовсім не зрозуміло, як цьому — стадійно чи типологійно — може відповідати класична антична рабовласницька система. Це протиріччя зазнало справедливої критики.

Більш вдалою є розробка полілінійності розвитку ранньокласових суспільств, запропонована на межі 70 — 80-х років археологом В. М. Массоном. По-перше, він методологічно чітко розділив типи ранньокласових суспільств та окремі цивілізації як конкретно-історичні утворення, а, по-друге, визначив критерій типології — тип землеробства, скориставшись традиційною для радянських етнографів типологією господарсько-культурних форм.

В. М. Массон виділяє три типи ранньокласових цивілізацій. Перший — це цивілізації поливного землеробства, які своєю чергою поділяються на два підтипи: цивілізації іригаційного землеробства заплав великих річок (Шумер, Єгипет, Хараппська цивілізація долини Інду, Шан-Іньський Китай), котрі він зараховує до шумерського шляху розвитку; та цивілізації поливного землеробства на базі обмежених водних ресурсів (Мала Азія, Сирія, Північна Месопотамія II тис. до н. е., цивілізація Мочіка на узбережжі Перу), що належать до анатолійського шляху розвитку. Другим типом він вважає цивілізації тропічного підсічного землеробства (майя), а третім — цивілізації неполивного середземноморського землеробства (Крито-Мікенська).

Така типологія може викликати певні нарікання з приводу того, що побудована виключно за господарсько-агротехнічним критерієм, але це певною мірою виправдовується тим, що спрямована вона саме на осмислення ранньокласових суспільств, відомих за матеріалами археологічних розкопок (зокрема південнотуркменської цивілізації межі III — II тис. до н. е. — Намазги та Алтин-Депе), коли безпосередні дані стосуються саме форми господарства, а соціальну структуру, тим більше політичні форми чи духовну культуру, треба досить гіпотетично реконструйовувати. Інша справа, що така схема далеко не універсальна. Якщо навіть абстрагуватися від кочівницьких суспільств, ранньокласова природа яких достатньою мірою обґрунтована, і обмежуватися лише цивілізаціями часів енеоліту-бронзи, за її межами опиняються такі ранньоцивілізаційні системи, як ті, що розвивалися у Центральній Мексиці (Теотіхуака, тольтеки, ацтеки) та на Андському плато (Тіауанако, інки), про які вчений чомусь забув. Крім того, схема В. М. Массона дає лише типологію суспільств — без з’ясування того, куди і чому відповідні шляхи розвитку можуть привести. І вже зовсім не зрозуміло, на якій підставі В. М. Массон уже за «перебудовних» часів визначає всі ці цивілізації як рабовласницькі.

Показовим був вихід останнім часом підсумкової праці І. М. Дьяконова «Шляхи історії». У вступі до неї автор категорично відмовляється від п’ятичленної схеми, в тому числі віл уявлень про рабовласницьку та феодальну формації. Учений визнає, що рабська праця майже ніде й ніколи, за винятком, можливо, лише короткого часу в окремих античних суспільствах, не відігравала провідної ролі, тоді як поняття «феодалізм» нерозривно пов'язане з категорією «феод», тобто зі специфічними реаліями середньовічної Західної Європи. Відтак робиться висновок, що феодалізм — це система організації західного середньовічного панівного класу, зовсім не притаманна більшості середньовічних суспільств за межами Західної Європи. Тому називати будь-яке середньовічне суспільство феодальним безглуздо, і «навряд чи цей термін заслуговує на увічнення».

Така критика застарілих понять цілком подібна до тієї, яку ми вже бачили у працях В. П. Ілюшечкіна та інших авторів. Але вона варта особливої уваги саме тому, що від концепції рабовласництва і феодалізму як окремих формацій відмовляється останній видатний учений, який захищав її протягом усього свого наукового шляху. Так само тридцятьма роками раніше від створеної ним самим рабовласницько-феодальної щодо історії Сходу схеми відмовився і В. В. Струве. Отож після виходу книги І. М. Дьяконова думку про наявність в історії рабовласництва та феодалізму як стадій розвитку людства можна вважати остаточно подоланою.

Утім концепцію восьми фаз історичного розвитку, яку пропонує у своїй книзі І. М. Дьяконов, навіть віддаючи належне ерудиції та спостережливості цього досвідченого вченого, важко визнати вдалою. Демонстративно відмежовуючись від марксизму, І. М. Дьяконов фактично пропонує багатощаблеву стадійно-типологійну побудову в дусі стадійно-еволюційних схем А.-Р. Тюрго та Ж.-А. Кондорсе, але з сумнівом щодо ідеї прогресу та похмурими передчуттями стосовно можливого майбутнього. Він виділяє такі фази розвитку людства: первісну, первіснообщинну, ранньої давнини, імперської давнини, середньовіччя, стабільно-абсолютистського постсередньовіччя, капіталістичну та посткапіталістичну. Спостережливі характеристики кожної з них, без сумніву, варті уваги. Але єдиного критерію такого поділу історії ми не бачимо. Більше того, складається враження, що в основі цієї побудови лежать традиційні епохи — первісність, давнина, середньовіччя та новий (з так званим новітнім) час, які просто розділені на дві частини кожна. За такого підходу справді доленосні злами історії (скажімо, «осьовий час») затушовуються і стають поряд із менш значними подіями.

Іншим недоліком праці с відсутність полілінійного бачення історичного руху, зведення його до «природного процесу», по суті моноспрямованого. «Шляхів історії» у книзі ми якраз і не бачимо, крім лише того, що (як і у французьких просвітників) на кожну стадію спочатку виходять розвинутіші народи, а потім до них підтягуються всі інші. Значна увага, і небезпідставно, приділяється технічним зрушенням, але принципового розрізнення східного й західного типів суспільства з їхніми власними моделями еволюції немає. Більше того, відхиляючи цивілізаційний підхід А. Дж. Тойнбі, І. М. Дьяконов не помічає належним чином соціокультурної дискретності історичного процесу.

Все це не дає змоги прийняти останню історичну концепцію І. М. Дьяконова як теоретико-методологічний ґрунт осмислення історії людства. Вона зайвий раз демонструє, що сьогодні теорія історичного процесу вже немислима без принципів полілінійності та цивілізаційної дискретності розвитку.

Дещо осторонь від обговорення проблем типології та розвитку докапіталістичних експлуататорських суспільств велася робота з осмислення стадій первісного суспільства. У цій сфері майже до кінця 80-х років панували два підходи, які умовно можна назвати політекономічно-схоластичним та етнографічно-порівняльним. Прикладом першого, якщо не йти далі згаданого десятиліття, може слугувати характеристика первісності такими авторами, як О. М. Румянцев або Ю. М. Рогінський. Гіпертрофуючи традиційне радянське уявлення про «колективізм» первісного суспільства і легко будуючи відповідні схеми в категоріях марксистської політекономії, вони у кращому випадку переказують відомі думки Ф. Енгельса щодо обраного предмета, не обтяжуючи себе не лише згадками про досягнення західної етнології останніх десятиліть, а й навіть посиланнями на розробки радянських етнографів. Хоча подекуди вони некритично сприймають погано обґрунтовані схеми останніх, висунуті ще у 50-ті роки.

Вищої оцінки заслуговують спроби таких відомих етнографів, як А. І. Першиць, Ю. І. Семенов та М. О. Бутінов, запропонувати періодизаційні схеми розвитку первісного суспільства, які б відповідали накопиченому наукою фактичному матеріалові. Обираючи один із критеріїв (форми власності, характер розподілу праці або тип общини), вони відповідно до нього типологізували етнографічно відомі первісні суспільства, а потім робили висновок, що згідно з цими стадіями мали розвиватися й ті первісні суспільства, які відомі за археологічними рештками. Це, по суті, типова еволюціоністська метода в дусі Л. Г. Моргана та Е. Б. Тейлора. Вона дає змогу діставати певні уявлення про можливі форми первісних суспільств, але, ігноруючи можливість існування на одному рівні розвитку продуктивних сил дуже різних за своїми суспільними відносинами, культурою тощо утворів, не може вважатися на сьогоднішній день задовільною. Безумовним її недоліком є відсутність розуміння полілінійності розвитку, хоча у М. О. Бутінова виходи на відповідну проблематику вже відчуваються.

Крім того, така періодизація не могла задовольнити археологів, оскільки, як слушно зазначає К. П. Бунятян, в основу запропонованих схем покладені явища та інститути, котрі навіть приблизно не відомі вченому, який займається історико-археологічними дослідженнями; більше того, вони є складними об’єктами для реконструкції. За матеріальними залишками археологові треба реконструювати виробничі відносини, форми власності, характер розподілу праці, тип общини та інші феномени — на відміну від етнографа, який вивчає ці явища в дійсності. Тому інструментом пізнання в археології має виступати періодизація, ґрунтована на інших критеріях.

Зважаючи на це, дослідниця пропонує будувати періодизацію історії первісного суспільства на основі розвитку продуктивних сил, ураховуючи наявність певної кореляції між останніми та різними сферами людського буття (суспільною організацією, духовною культурою тощо). Саме характер продуктивних сил (у вигляді знарядь праці, решток господарської діяльності тощо) найадекватніше віддзеркалюється в археологічному матеріалі. Виходячи з цього К . П. Бунятян вважає (услід за традицією, що йде від А. Фергюссона) найістотнішим вододілом первісної історії «неолітичну революцію» — перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства. І далі, торкаючись проблем періодизації суспільств привласнюючого типу господарювання, вона обґрунтовує трищаблевий події: палеоліт як доба колективного полювання; мезоліт — його індивідуалізація через поширення лука та стріл; і. нарешті, неолітичні рибальські суспільства, синхронні тим неолітичним соціумам, які перейшли до ранніх форм землеробства та тваринництва.

Той факт, що «неолітична революція» викликала зміни в усіх сферах життя, шо врешті-решт і привело до появи перших цивілізацій, сумніву не піддається. Але проблема полягає в тому, що, як на великому фактичному матеріалі показано В. О. Шнірельманом, такі суттєві показники, як форми суспільної самоорганізації, рівень соціальної стратифікації, ступінь розвитку релігійно-міфологічних уявлень, осілість, демографічні параметри тощо, у так званих вищих рибалок та мисливців на морського звіра часто не нижчі, а то й вищі за показники ранніх землеробів і тваринників. В окремих випадках, за умов налагодження торговельних зв’язків із цивілізованими суспільствами, спостерігаємо навіть вихід окремих рибальсько-мисливських суспільств на майже передкласовий рівень розвитку, хоча така можливість реалізується саме завдяки контактам із розвинутішими сусідами. Соціокультурного та демографічного рівня мотичних землеробів досягають навіть збирачі саго.

Із цього, робить висновок В. О. Шнірельман, випливає, що суспільний розвиток доцільно пов’язувати не з окремими формами господарства, а з їхньою ефективністю. Ось чому недоцільно в усіх випадках беззастережно протиставляти (як єдине ціле) суспільства мисливців, рибалок і збирачів та суспільства землеробів і скотарів. І ті, й інші давали приклади різноманітних суспільних структур, при тому що окремі групи, які за господарськими показниками належали до першого типу суспільств, у соціокультурному плані перебували на рівні представників другого.

Отож протягом неолітичної доби у світовому масштабі спостерігаємо дві паралельні лінії розвитку, коли в одних регіонах зі сприятливими умовами для спеціалізації на рибальстві, мисливстві, а у виняткових випадках і збиральництві, лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей, а в інших, де люди перейшли до ранніх форм землеробства та тваринництва, формуються основи лінії розпитку відтворюючого господарства. За рівнем продуктивності праці та економічної ефективності, основними соціальними, культурними, демографічними тощо показниками ті й інші стадійно рівні. Але якщо для одних це максимум і, врешті-решт, глухий кут. то для других — лише початок того шляху, який незабаром приводить до цивілізації.

Якщо на історичний процес дивитися в цілому, особливо під оглядом формування передумов для виходу на принципово нові рівні розвитку (зокрема до цивілізації), періодизація К. П. Бунятян видається цілком слушною, і неолітичний час ми можемо розглядати як перехідний період, коли попередні форми досягають своєї максимальної реалізації і вичерпують можливості подальшої еволюції, а принципово нові форми лише виникають і роблять перші кроки.

У С. Лема є цікава думка про те, що кожну культуру (точніше було б сказати — кожну соціокультурну систему) можна розглядати подвійно: в аспекті фактично досягнутої нею ефективності та в аспекті потенціальної здатності до подальшого розвитку. Якщо підходити до періодизації суспільства з позицій першого аспекту, то вінці рибалки-мисливці і ранні землероби-тваринники будуть розміщені на одному щаблі, як не вважає В. О. Шнірельман. Якщо ж подивитися на проблему в другому аспекті, слід визнати правомірність К. П. Бунятян. Убачається, що перша позиція доцільніша, коли ми безпосередньо вивчаємо конкретні культури тієї доби у їх співвідношенні та взаємозв’язках етнографічно (рибальські й землеробські етноси Нової Гвінеї та Меланезії, оленярські та мисливсько-промислові Далекої Півночі тощо) або археологічно (рибалки та перші землероби натуфійської культури Палестини, Перу тощо). Друга ж повністю виправдовує себе при погляді на розвиток людства в цілому, коли кожне явище цікаве не лише само по собі, а головно у зв’язку з тими наслідками, які воно викликає.

Враховуючи це, можна краще оцінити внесок у проблему стадійності розвитку первісного суспільства (а відтак і людства в цілому) підсумкової праці В. Ф. Генінга, що була надрукована у вигляді трьох статей. Подібно до того як то було у пізнього К. Маркса або, якщо брати останні роки, у Г. О. Мелікішвілі, вчений подає найширший масштаб періодизації історії людства, називаючи в якості глобальних суперформацій три: первісність як добу безкласового суспільства; вторинну, антагоністично-класову; та наступну за нею, яку він, за марксистською традицією, називає комуністичною. Дві останні суперформації не є предметом розгляду дослідника, і він цілком зосереджується на первісній добі як на окремій цілісності. Тому й виправдано, що неоліт у нього набуває статусу не просто перехідного періоду між стадіями привласнюючого й відтворюючого господарства, а розглядається як окрема стадія розвитку первісного людства.

Основним критерієм виділення стадій розвитку первісності В. Ф. Генінг, як В. П. Ілюшечкін стосовно пізніших часів або деякі американські неоеволюціоністи до всієї історії людства, обирає технологічний. Але на відміну від інших археологів він не зводить його до матеріалу виготовлення (камінь, бронза тощо) або типів (мікроліти — мезоліт, шліфовані знаряддя — неоліт тощо) знарядь праці, а реконструює технологічні системи виробничої діяльності. В результаті у нього виходить, що на першому етапі розвитку первісності маємо дволанкову дію, на другому — технологічний ланцюг, а на третьому — технологічну схему. Перший ступінь у цілому збігається з палеолітом і мезолітом традиційної періодизації, другий — із неолітом, третій — із палеометалічним періодом (енеоліт, бронзовий та ранньозалізний віки там, де за цих умов ще не відбувався перехід до цивілізації).

Відповідно до реконструйованого таким чином виробничого процесу та рівня розвитку продуктивних сил В. Ф. Генінг виділяє три (в межах єдиної первісної суперформації) соціальні формації первісності, конкретизуючи їхній зміст через такі поняття, як епоха кревноспорідненої общини, епоха родового суспільства та епоха племінного ладу, розуміючи плем’я передусім у суспільно-політичному аспекті — як орган влади й управління. Кожному з цих періодів дається ґрунтовна системна характеристика, яка вбачається особливо вдалою й завершеною (з певним браком, утім, аналізу форм духовної культури) стосовно ранньопервісної та пізньопервісної стадій. Між усіма трьома стадіями вводяться перехідні періоди.

Декілька слів щодо останнього. Якщо ідея першого перехідного періоду, пов’язаного з тим, що внаслідок кліматичних зрушень та дії антропогенного фактора на межі плейстоцену та голоцену система колективного полювання на великих стадних ссавців зазнає глобальної кризи і людство починає шукати інші форми життєзабезпечення, виходячи на спеціалізоване рибальство та ранні форми землеробства й тваринництва, сумнівів не викликає, то виділений дослідником другий перехідний період — період кризи неолітичних форм господарювання — не виглядає достатньо обґрунтованим. Він відбиває реалії кризи саме господарсько-соціокультурної системи вищих рибалок-мисливців, але неолітичні землеробсько-тваринницькі суспільства розвиваються протягом неоліту — енеоліту послідовно й бурхливо, опановуючи майже всі придатні для ведення відповідного комплексного господарства місцини ойкумени. На відміну від вищих рибалок та мисливців на морського звіра їм притаманна не вузька спеціалізація, а, навпаки, прагнення поєднати різні (у відповідності до екологічних умов та власних знань) форми господарювання, що й забезпечило їхні широкі адаптативні можливості.

Таким чином, визнаючи працю В. Ф. Генінга вищим на сьогоднішній день здобутком в осмисленні розвитку первісного суспільства на власне теоретичному рівні, можемо зазначити, що її удосконалення має піти шляхом приділення уваги ідеї полілінійності розвитку людства. До того ж виділена вченим друга суспільна формація первісності — неолітична доба родового ладу — за багатьма ознаками може розглядатися і як довготривала смуга переходу від ранньої до пізньої первісності, як період, коли лінія привласнюючого господарства демонструє свої вищі можливості, але вже виникає й нова, землеробсько-скотарська, соціокультурна система, подальше розкриття потенцій якої і виводить на формування перших цивілізацій.