Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

Неоеволюціонізм 

Крах прогресистського еволюціонізму у 1914-му та наступних роках міг лише на якийсь час відвернути від тієї наукової проблематики, яка зумовила поширення еволюціоністських переконань у другій половині XIX ст. Альтернативні еволюціонізмові етнологічно-культурологічні течії першої третини XX ст., як-то концепція культурних кіл, міграціонізм, дифузіонізм чи функціоналізм, не могли замінити еволюціоністський підхід до осмислення історії людства, хоча набагато краще розв’язували численні конкретні питання історії культури окремих груп етносів, історичних періодів чи територій.

Те, що людство пройшло певні великі стадії розвитку від часів свого виникнення до появи індустріальної цивілізації, постійно підтверджувалося археологічними дослідженнями, які протягом першої половини XX ст. розгорнулися практично по всій Земній кулі. Тому не дивно, що відродження еволюціонізму, точніше формування неоеволюціоністського бачення історії людства, розпочав саме археолог  — Г. В. Чайлд (1892 — 1957), який на початку 20-х років сприймає ідеї морганівського еволюціонізму через посередництво енгельсівської праці про походження сім’ї, приватної власності й держави.

Гіпотезу про послідовну зміну привласнюючого господарства відтворюючим, з усіма пов’язаними з цим зрушеннями в культурі, суспільних відносинах, демографічному потенціалі та розселенні носіїв ефективніших господарсько-культурних типів, він зміг переконливо обґрунтувати на численних археологічних матеріалах. Еволюція людства — від перших гомінідів через добу привласнюючої економіки (дикунство), так звану неолітичну революцію (перехід від мисливства й збиральництва до землеробства й скотарства), через стадію відтворюючої економіки та палеометалургії до цивілізації, перехід до якої був ознаменований урбаністичною ревоюцією (появою перших міст як осередків цивілізованого життя) — була нарешті системно й фактологічно доведена.

У передвоєнні роки прагнення висвітлити широку панораму еволюції людської культури було притаманне у Великій Британії не лише Г. Чайлдові. Іншим прикладом цього може бути праця Дж. Ліндсея, у передмові до якої автор зазначав, що він чимало уваги «приділяє питанням генези, бо без з’ясування джерел ми приречені рухатися у тумані навмання», а потім указує на творчий поштовх, яким він завдячує Г. Чайлдові. Втім неоеволюціонізм Дж. Ліндсея є продуктом саме XX ст., і в ньому ми бачимо намагання поєднати загальні принципи еволюціонізму з новітніми вченнями, зокрема концепцією архетипів К. Юнга. Визнаючи, що глибинні схеми, або архетипи, надають різним культурним проявам значущості та пов’язаності, англійський дослідник ставить собі за мету показати їх появу й розвиток, тобто висвітлити юнгівську проблематику з еволюціоністського огляду. Цікаво, що в ті ж роки юнгівську концепцію намагався використати у своєму філософсько-історичному вченні А. Дж. Тойнбі, який, до речі, при розгляді питання про генезу найдавніших цивілізацій також спирався на Г. Чайлда.

У середині XX ст. неоеволюціонізм стає впливовою ідейною течією і у США, що було підготовлене величезною популярністю у Північній Америці праць Г. Спенсера, без оволодіння якими неможливо було проявити будь-яку активність у сфері розумової праці. У першій третині XX ст. позитивістські ідеї еволюціоністського прогресизму пропагував професор Пенсильванського університету Е. П. Чейні, і хоча вони й критикувалися філософами прагматистської школи (В. Джемсом, Ф. Дж. Теггартом), котрі вважали ідею прогресу оцінковою, тобто ненауковою, aлe все ж таки корисною, еволюціоністський стиль мислення не зазнав у Північній Америці такої дискредитації, як у Європі.

Відродження еволюціоністських підходів до історії давніх культур у Великій Британії 30-х років сприяло формуванню неоеволюціоністського напряму і в наукових колах США. Особливу роль у цьому відіграти праці видатного культуролога й філософа Л. Уайта (1890 — 1975), який відновив у правах самий термін «еволюція» і був першим, хто здійснив спробу пов’язати розвиток культури людства зі зростанням енергетичних витрат і необхідністю оволодіння дедалі більшою кількістю енергії. Цією необхідністю пояснює він руйнування суспільств, організованих за кревно-родовими принципами, та наступний перехід до ранньодержавних форм, які й виникають для задоволення нових потреб суспільства в умовах поглиблення розподілу праці, появи нових галузей виробництва та нових вимог до обміну й перерозподілу продукції. Таким чином, технологічний, навіть технічний поступ стає вирішальним чинником еволюції культури й суспільства — цей підхід розробляється стосовно історії давніх культур і до нашого часу. Тому цілком зрозуміло, що Л. Уайт був прихильником (з відповідними рівневі тогочасної науки кореляціями) морганівськоі еволюційної схеми розвитку людства, чим сприяв відродженню в Америці інтересу до творчої спадщини Л. Г. Моргана в цілому.

Значним кроком уперед була неоеволюціоністська концепція Дж. Стюарда, викладена у його праці «Теорія культурних змін» із характерним підзаголовком «Методологія полілінійних еволюцій». Принципово новою для позитивістсько-еволюціоністської свідомості тут виступає ідея поліваріантності історичного розвитку, яка доповнює загальну еволюціоністську ідею стадійного поступу. Протиставляючи свій підхід поглядам як класиків еволюціонізму — Л. Г. Моргана та Е. Б. Тейлора,так і їхніх послідовників, зокрема Г. Чайлда та Л. Уайта, Дж. Стюард зазначає: якщо ці автори прагнули осягнути культурний розвиток людства у поняттях загальних стадій, то його мета — віднайти причини культурних змін.

Дж. Стюард констатує, що можливими є три варіанти історичної інтерпретації соціокультурного процесу. Це або однолінійна еволюція, як її розуміли Л. Г. Морган та Е. Б. Тейлор, тобто спільний стадійний шлях розвитку всіх народів, або культурний релятивізм американського культуролога Ф. Боаса та його школи, котрий практично заперечує будь-яку спільність між великими культурними утворами (як у Німеччині це робили Л. Фробеніус та О. Шпенглер), або ж, нарешті, концепція полілінійної еволюції, якої й дотримується сам Дж. Стюард. Виходячи з базового положення спенсерівського еволюціонізму про те, що розвиток є за своєю суттю адаптацією до зовнішніх умов, він розглядає полілінійність розвитку через призму взаємин суспільства й довкілля. Вчений розуміє, що на одній стадії розвитку технології за різних умов зовнішнього середовища люди обирають різні форми господарювання, з якими пов’язані й різні форми суспільної самоорганізації, системи поселень, густота населення тощо. В межах кожного з таких типів технолого-екологічних систем відбуваються свої еволюційні процеси, що визначає полілінійність загальної еволюції. Але ця полілінійність відбувається за умов проходження всім людством спільних стадій розвитку технологій (що відбивається в археологічній періодизації) та соціо-культурної інтеграції: від сім’ї через локальні групи до племінних систем і далі до державності.

Отож, усвідомивши методологійну обмеженість стадійно-еволюціоністського підходу, Дж. Стюард не пішов шляхом його заперечення (як Ф. Боас у США та Л. Фробеніус у Німеччині), а обрав стратегію його доповнення ідеєю поліваріантності розвитку. Але при реалізації цієї продуктивної думки він опинився у полоні розмаїття господарських форм, відомих за етнографічними та археологічними даними та пов’язаних із нескінченним багатством ландшафтів Земної кулі. Тому його «культурна екологія», як він сам визначав сенс своєї концепції, не змогла дати чіткого уявлення про шляхи розвитку людства, тим більше що з варіативністю розвитку на стадії цивілізації лінії еволюції первісних культур майже не співвідносяться.

Філософсько-культурологічним розробкам Л. Уайта і Дж. Стюарда відповідають пошуки американських етологів 60-х років, зокрема М. Сахлінса та М. Фріда. Перший на полінезійських матеріалах вивів концепцію чіфдома (вождівства) як племінної, функціонуючої на ґрунті чіткої структури розподілу функцій між людьми системи, що виростає з погано структурованої, «стадноплемінної», за його термінологією, маси ранньопервісних колективів і далі розвивається у державу. Подібною виглядає і схема стадій суспільного розвитку М. Фріда, який на додержавній, тобто первісній, стадії виділяє егалітарні, ранжовані та стратифіковані суспільства. Егалітарні характеризуються практично повною рівністю своїх членів, ранжовані — тим, що постійні лідери з визначеним статусом уже існують, але у споживанні рівність зберігається, тоді як стратифіковані суспільства відрізняються від попередніх тим, що статусна нерівність уже пов’язана з нерівністю в обсязі та якості споживання, що передує виникненню соціальної стратифікації цивілізованої доби.

Не важко помітити, що схеми М. Сахлінса та М. Фріда легко поєднуються, оскільки стратифікований тил суспільства відповідає вождівству, егалітарний — ранньопервісним аморфним суспільним структурам, а ранжований демонструє перехід між цими стадіями, які також повністю відповідають фергюссонівсько-морганівським «дикунству» та «варварству», за яким іде «цивілізація».

У працях американських неоеволюціоністів 60 — 70-х років, орієнтованих на етнологію (Т. Карнейро, М. Сахлінс, М. Фрід) чи на археологію (Р. Адамс, К. Фланнері, В. Сандерс, Б. Прайс, як і сучасні британські неоеволюціоністи, продовжувачі лінії Г. Чайлда — К. Ренфрю та Дж. Мелларт), провідне місце займає проблема механізмів переходів від привласнюючого господарства до відтворюючого (від дикунства до варварства, за класичною термінологією) та від пізньопервісних землеробсько-скотарських племен-вождівств до цивілізації та державності. Тобто у центрі уваги опиняється проблема «неолітичної» і «міської» революцій, як їх визначив Г. Чайлд. Не зупиняючись на цьому питанні, зазначимо те нове, що, порівняно з класичним еволюціонізмом, подибуємо в їхніх працях. Це, по-перше, намагання функціонально пов’язати розвиток культури певного суспільства з системою його господарської адаптації до конкретних екологічних умов, через що й пояснити унікальність відповідної цивілізації, що формується, — Месопотамії та Мезоамерики у Р. Адамса, самої Мезоамерики у К. Фланнері. М. Кое, В. Сандерса та Б. Прайса, Егеїди у К. Ренфрю тощо.

По-друге, це прагнення цих, як і інших, авторів при врахуванні регіональної специфіки визначити певні етапи та спільні риси еволюційного процесу, зокрема, як у Р. Адамса, знайти спільне у розвитку розірваних у просторі й часі давніх культур Близького Сходу і Мексики, подібно до того як спільні риси у культурному процесі Старого і Нового світів у свій час шукав Л. Г. Морган.

По-третє, спроби використати для пояснення функціонування відповідних соціокультурних спільнот принципів системного підходу, зокрема прийомів пояснення, запозичених із кібернетичного моделювання, як то спостерігаємо особливо у К. Флакнері та К. Ренфрю. Соціокультурні спільноти подаються як системи, що складаються з підсистем, пов’язаних за принципом зворотного зв’язку, що самоорганізуються та саморегулюються. Такий підхід справді дає широкі можливості пояснення різних аспектів і процесів, що мали місце в культурах, які досліджуються, але його вадою є те, що про людину як головне джерело всього соціокультурного розвитку згадані дослідники якось забувають.

Все це (так само як навіть використання К. Ренфрю аналогій із розвитком біологічних систем для пояснення соціокультурних процесів) виразно засвідчує спадкоємний ідейний зв’язок англо-американської культурологічної думки останніх десятиліть із традиціями позитивістського еволюціонізму другої половині ХIX ст., передусім із духом філософії Г. Спенсера. І те, що сучасні етнологи Великої Британії та США згадують про нього не так вже й часто, лише підкреслює, якою мірою сформульоване ним світобачення виступає підґрунтям англомовної гуманітарії XX ст., збагаченої набутками функціоналізму 20-х років Б. Малиновського та Р. Редкліф-Брауна. Отож історія людства виглядає як поступ структурно-функціональних систем, що взаємодіють із довкіллям та між собою і здатні до самоорганізації та саморозвитку. Та ось чому саме вони здатні до останнього, залишається нез'ясованим.

Масштабним узагальненням такого роду досліджень, цілком у неоеволюціоністській парадигмі, виступає праця Е. Р. Сервіса «Виникнення держави і цивілізації», в якій спростовується марксистсько-ленінська теза про те, що оснований на приватній власності класовий події суспільства породжує державу як апарат класового примусу. На думку американського дослідника, витоки політичного правління містяться у площині організації та керування системою виробництва, що постійно ускладнюється, розгалужується і вимагає цілеспрямованої діяльності племінних вождів, а потім ранньодержавної адміністрації. Виконання таких функцій, які в тенденції стають спадкоємними, породжує аристократію, котра, зрозуміло, має свої станові інтереси. Отже, у давніх цивілізаціях панівний клас виступає саме як ранньодержавна аристократія та пов’язана з нею бюрократія, котрі й використовують своє керівне становище у суспільстві для високого рівня споживання, але приватної власності на засоби виробництва ще не мають.

Як пише Е. Р. Сервіс, в усіх давніх цивілізаціях, як і в усіх відомих історії вождівствах і первинних державах, створення і поширення влади бюрократії є також створенням панівного класу та аристократії. Таким чином, розшарування відбувається головно на два класи — тих, хто керує, і тих, ким керують, то випливає з функцій, які виконують ці люди у суспільній системі, і не залежить від наявності чи відсутності приватної власності на засоби виробництва. Особливого значення для пояснення цього механізму американський дослідник надає редистрибуції — централізованому перерозподілові благ і послуг, який здійснюється державним апаратом.

Цілком у неоеволюціоністському дусі втримані й побудови американськими дослідниками стадій економічного поступу людства. У 50-х роках найзначнішими серед них були К. Поланьї та У. Ростоу. Якщо перший займався переважно економічною антропологією, то другий був чи не найвідомішим теоретиком формування та розвитку індустріального суспільства XX ст.

У своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» К. Полипы, узагальнюючи результати своїх попередніх праць та висновки інших дослідників починаючи від Б. Малиновського, переконливо обґрунтував тезу про те, що економіка і взагалі господарське життя докапіталістичних суспільств будуються на принципово іншому ґрунті, ніж той, на якому здіймається ринкове буржуазне суспільство. Сутність розбіжностей полягає у тому, що економічні відносини у давніх суспільствах не становлять автономну, тим більше ту. що детермінує всі інші, сферу діяльності, а занурені в соціокультурні взаємини між людьми, складаючи з ними єдине ціле. За таких умов економічна мотивація не є провиною й самодостатньою. У центрі системи цінностей — прагнення не стільки матеріальних благ як таких, скільки авторитету й соціального престижу, котрі забезпечують провідне місце людини у суспільному житті і, як один із наслідків цього, високий рівень споживання.

Для характеристики функціонування економічних механізмів таких суспільств К. Поланьї вводить поняття реципроктивної та редистрибутивної систем. Принцип реципрокції означає, що в умовах дії генерального закону еквівалентного обміну у ранньопервісному суспільстві кожний намагається внести у спільне надбання общини максимум, із тим щоб отримати також максимум, але вже у вигляді шани та соціальних привілеїв. Перехід до осілості та відтворюючого господарства пов’язаний з утвердженням принципу редистрибуції, за яким общинний, а потім і племінний лідер, що персоніфікує свій соціум як такий, здійснює верховний контроль над ресурсами колективу та організовує розподіл продуктів у його межах, залишаючи дедалі більший відсоток для себе та інших представників правлячої верхівки. З переходом до ранньодержавних форм ця тенденція поглиблюється. Принципово нову модель пропонує лише приватновласницька ринкова економіка, що перемагає на Заході з переходом від середньовіччя до нового часу.

Таким чином, за К. Поланьї, в історії економіки виділяються три основних періоди, кожному з яких притаманний свій провідний тип розподілу матеріальних благ. На стадії первісної економіки домінує система реципрокції, на стадії пізньопервісних вождівств та ранніх цивілізацій — редистрибуції (хоча реципрокція також діє), і, нарешті, з переходом до нового часу на Заході перемагає ринковий механізм, хоча його елементи добре відомі і в попередніх цивілізаціях.

Ще виразніше просякнута неоеволюціоністським духом теорія стадій У. Ростоу, з якою він виступив па початку 50-х років. За його переконанням, людство прямує від нужденного життя первісності до суспільства «масового споживання» індустріальної доби. Не приділяючи особливої уваги раннім стадіям економічного розвитку людства, які він вважає застійними, зі слаборозвинутим рівнем споживання та називає «традиційними». У. Ростоу зазначає, що справжнє економічне зростання починається з XVII ст. За стадією «передумов» межі XVII — XVIII ст. ідуть стадії «підйому», «наближення до зрілості» і, нарешті, високоіндустріалізована стадія «масового споживання». Зрозуміло, що в цю схему, як і в періодизацію К. Поланьї, погано вписувався радянсько-китайський соціалізм. Американські вчені зараховували цей тип суспільства до попередніх традиційно-деспотичних, але визнавали його певну причетність до індустріальної стадії через наявність великого промислового виробництва, яке, на відміну від розвинутих країн Заходу, спрямоване не на задоволення споживацького попиту, а на державні, насамперед військові, потреби.

На таких, за суттю неоеволюціоністсько-позитивістських, засадах у розвинутих, особливо англомовних, країнах Заходу у 50 — 60-ті роки утверджується концепція індустріального суспільства, значною мірою альтернативна марксистському розумінню капіталізму як суспільно-економічної формації. Термін «індустріальне суспільство», як зазначалося, трапляється вже у К.-А. Сен-Сімона, але в якості однієї з центральних категорій суспільствознавства його широко вводить О. Конт. Крім контівських ідей, важливим елементом в теорії індустріального суспільства стає складова, що йде від А. де Токвіля, для якого головним у переході від традиційного до модерного суспільства був процес демократизації, що передбачав стирання спадкоємних станових відмінностей та знищення станових привілеїв та ієрархії, утвердження рівних громадянських прав та загальної рівності перед законом. Сьогодні, писав він у середині ХIХ ст., нації вже не можуть відмовитися від рівності, але від них залежить, приведе вона їх до рабства чи свободи, просвіти чи варварства, добробуту чи злиднів.

Поєднання уявлень про стадійну природу індустріального та громадянсько-демократичного суспільства стає змістовим ядром концепції індустріального суспільства, яке протиставляється традиційним, аграрним, деспотичним стадійно, та (це дещо порушує стрункість стадійно-еволюційної побудови) суспільствам соціалістичним — синхронно. Для подолання вказаної теоретичної складності була введена гіпотеза про конвергентний розвиток капіталізму і комунізму, якої, крім Дж. Гелбрейта те інших авторитетів, дотримувався і У. Ростоу. Він проголосив концепцію «єдиного індустріального суспільства», структура якого не залежить від форм власності та суспільних відносин, а визначається лише рівнем індустріалізації країни. При такому розумінні капіталізм і соціалізм стають лише варіантами індустріального суспільства, які мають дедалі більше наближатися один до одного. Як із цього приводу зазначав Дж. Гелбрейт, конвергенція — це двобічний процес; він зумовлений передусім еволюцією західних суспільств, які набувають деяких рис схожості з соціалістичними, які досягли рівня індустріалізації розвинутих країн Заходу.

Провідним теоретиком індустріального суспільства і автором відповідної концепції всесвітньої історії виступає і французький соціальний філософ Р. Арон. Для нього, як і для У. Ростоу, головним в історичному процесі є протиставлення традиційного аграрного суспільства, де панували натуральне господарство та становий поділ, суспільству індустріальному, з товарно-ринковим виробництвом та ліберально-демократичною політичною системою. Головним критерієм їх розбіжності виступає, таким чином, синтез економічних та суспільно-політичних моментів, тоді як перехід від першої, доіндустріальної, стадії до другої пояснюється передусім технічними нововведеннями у виробництві у поєднанні з науковими відкриттями та суспільно-політичними зрушеннями доби промислового перевороту.

Як і У. Ростоу, Р. Арон не міг не бачити індустріального характеру сучасного йому суспільства СРСР, а відтак змушений був розглядати індустріальне суспільство у двох формах: «добрій» — західній — та «поганій» — комуністичній. А це веде до подальшого парадоксу: на одній технологічній основі індустріального суспільства принципово можливими є принаймні дві протилежні соціально-економічні структури.

Таке визнання логічно підводить позитивістських теоретиків індустріального суспільства до думки про поліваріантність розвитку людства, тим більше що сам Р. Арон, аналізуючи розуміння історії К. Марксом, майже доходить до формулювання цієї тези. Якщо азійський спосіб виробництва не був притаманний західним суспільствам, які пройшли фази античної (рабовласницької), феодальної те буржуазної формацій, то він, відповідно, складає основу принципово іншої моделі суспільства і споріднений з радянським соціалізмом у тому, що в обох випадках бюрократичний клас, який виступає колективним власником засобів виробництва, експлуатує через державні інститути все суспільство у цілому. Але ідею поліваріантності у загальне бачення історичного процесу Р. Арон, як і У. Ростоу, не вводить, і відтак його концепція індустріального суспільства не долає зазначеного протиріччя. Не приділяє він, подібно до свого американського однодумця, особливої уваги доіндустріальним суспільствам, що також не сприяє усвідомленню ним полілінійності історичного розвитку. До того ж якщо У. Ростоу відповідно до англо-американської традиції при розгляді стадій поступу людства робить акцент на технічній сфері і безпосередньо пов'язаному з нею виробництву, то Р. Арон, спираючись на могутню французьку соціологічну школу (від О. Конта до Е. Дюркгейма), зосереджується головно на суспільно-політичних відносинах. Утім технологічний розвиток однаковою мірою кладеться в основу періодизації історії обома дослідниками, так само як за двісті років до них робили А.-Р. Тюрго та А. Фергюссон. Питання про те, яким чином технологічний поступ співвідноситься зі змінами у мистецтві, моралі, духовній культурі в цілому, ними на перший план не висувається, хоча Р. Арон наголошував, що стадія індустріального суспільства передбачає деідеологізацію масової свідомості. Те, що концепція індустріального суспільства сама виступає у ролі ідеології «суспільства масового споживання», він якось не помічає.

Усвідомлення значення науково-технічної революції, комп'ютеризації. введення автоматично керованих систем у виробництві тощо в якості «другої промислової революції», яка відкриває перед розвинутим індустріальним суспільством нові обрії, привело до формулювання у 70-ті роки концепції постіндустріального суспільства, яке часто розуміється як суспільство інформаційне. Постіндустріальне інформаційне суспільство — це вже загальносвітова соціально-економічно-культурна система, де, зрозуміло, найрозвинутіші західні країни (з Японією) посідають провідне місце.

Таким чином, постіндустріальна стадія розглядається як продовження тенденцій розвитку індустріального суспільства, з яким може бути об’єднана при його зіставленні з суспільствами доіндустріальними, де, зрозуміло, виділяються свої стадії. Унаслідок цього історія людства подається (якщо узагальнити відповідні розробки 50 — 90-х років) як стадійний односпрямований поступ, в основі якого лежить прогрес розуму, науки, техніки, а відтак і економіки — підхід, який за своїм теоретико-методологічним рівнем цілком відповідає прогресистським філософсько-історичним побудовам другої половини XVIII ст. — А.-Р. Тюрго, Ж.-А. Кондорсе та А. Фергюссона.

Але однією з істотних відмінностей західних дослідників позитивістсько-неоеволюціоністської спрямованості від їхніх великих попередників є те, що вони не ставлять перед собою глобальних завдань осмислення історичного розвитку людства протягом усього часу його існування, у взаємозв’язку основних сфер людського буття. Розділяючи історію людства та його соціокультури их форм по межі між доіндустріальною та індустріальною (з постіндустріальною) стадіями, одні з них зосереджуються на розгляді виключно доіндустріальних суспільств (Г. Чайлд, Дж. Стюард, Е. Сервіс тощо), тоді як інші — індустріальних та постіндустріальних (У. Ростоу, Р. Арон, З. Бжезінський та ін.).

Серед небагатьох винятків із цієї загальної тенденції можемо назвати відомого французького культуролога й етнолога А. Леруа-Гурана, який намагається виявити загальну еволюцію людства від виникнення Homo sapiens до сучасності, подаючи цей поступ у єдності взаємопов’язаних технічних, соціальних і культурних (у вузькому розумінні) аспектів. У цілому його уявлення про стадійність розвитку відповідає загальній тенденції західної науки другої половини XX ст., але він приділяє порівняно більше уваги проблемі полілінійності розвитку, і не лише у XX ст., коли поряд із капіталістичними державами паралельно розвивалися соціалістичні, а й протягом усієї доіндустріальної доби, коли починаючи з неолітичних часів існували і скотарські, й землеробські суспільства, що постійно взаємодіяли між собою. У цьому він значною мірою розвивав думки, наявні вже у П. Тейяр де Шардена.

Отож бачимо, що стара прогресистсько-еволюціоністська ідея стадійного односпрямованого поступу людства вимагала певної кореляції через розробку концепції полілінійності розвитку, що теоретично обґрунтував Дж. Стюард і до чого тією чи іншою мірою приходили А. Леруа-Гуран та інші дослідники.