Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія світової цивілізації

ПАНОРАМНЕ БАЧЕННЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Книжка Ю. Павленка про історію світової цивілізації, будучи навчальним посібником (тобто працею загаль­новизнаного змісту), є водночас науковим доробком не­ординарною гатунку. Вона охоплює панораму всесвітньої історії за період аж 10 тисяч років. У сучасній літературі подібна широта узагальнення властива лише декільком віщанням, здебільше колективною опрацювання.

Важливе науково-методи чиє значення посібника по­лягає в тому, що він знаменує певний крок у заповненні тієї порожнечі, яка виникла па руїні тоталітарно втлу­маченого державного марксизму радянських часів, який привласнював право на «єдино правильну» картину істо­ричного процесу в його класово-економічному ракурсі. Не заперечуючи самого принципу історичного детермі­нізму, автор, утім, розкрив цінність і соціокультурного, і духовно-етичного, і соціально-економічного, і етноісторичного аналізу, але не з огляду плюралістичного тракту­вання різних підходів до історії, а в контексті багаговаріантності людської діяльносні за взаємодоповнюваності її аспектів. У цьому сенсі кліп а Ю. Павленка є істотним внеском у справу трансформації гуманітарної освіти в сучасній Україні.

Пропонований посібник засвідчує народження нової дисципліни та предмета викладання — соціокультурного розвитку людства в його цивілізаційних та етнонаціональних формах. Унікальність такої дисципліни полягає в тому, що вона конституюється автором як предмет комп­лексної розробки та викладання на базі поєднання фі­лософії історії та культурології з даними конкретних наук: власне історії та історії культури, археології, соціології, релігієзнавства, елементів економіки та навіть синерге­тики як науки про процеси, то самоорганізуються.

Нова дисципліна не є традиційною історією (в ній не розглядаються сценарії та картини конкретних подій, оскільки автора цікавлять типологічні процеси). Не є вона й історією культури чи культурологією (бо автор не зану­рюється у процеси втілення істини, добра, краси в конк­ретних явищах мистецтва чи науки). Водночас виклад розвитку світової цивілізації є більш фактологічним, ніж філософія історії Отже, йдеться саме про нову дисципліну, яка за своєю синтетичністю та евристичним по­тенціалом здатна виступати основою гуманітарної освіти в цілому.

Автор цілком слушно приділяє значну увагу методо­логічним питанням. На противагу універсалізації фор­маційного підходу він розкриває поряд з ним евристичні можливості принципів полілінійності та цивілізаційною дискретності культурно-історичного розвитку людства. Спираючись на ідеї А. Дж. Тойнбі, який довів, що основ­ною клітиною (монадою) історичного розвитку є локаль­на цивілізація, автор обґрунтовує поняття цивілізаційної системи як самодостатньої та відносно автономної іс­торичної реалії надетнічного масштабу.

Важливо, що автор, критикуючи застарілі положення марксистської філософії історії, не відмітає саму ідею об’єктивної історичної закономірності Показовими в цьому плані є оригінальне дослідження «неолітичної революції» як передумови цивілізаційного структурування історії, аналіз технологічного перевороту на межі її за І тис. до н. е. як передумови розвитку традиційних циві­лізацій та промислової революції XVIII ст. як передумови виникнення індустріального суспільства.

Разом із тим автор показав, що тому ж самому госпо­дарському тилові суспільства чи економічному базисові можуть відповідати декілька суспільних форм розвитку. Кочівництву, наприклад, відповідають і первісний лад, і суспільні відносини імперського піну, політеїзм чи світова релігія на зразок ламаїзму.

Ю. Павленко системно подав усі аргументи, що були висунуті сучасною наукою проти схеми п'яти суспільно-економічних формацій, і показав її неадекватність навіть самому марксизмові. Проте він переконливо доводить стадійність розвитку людства як важливий аспект все­світньої історії.

У посібнику обґрунтовано проводиться піка схема стадійної структурації світової історії.

1) стадія первісного суспільства на рівні доісторичних форм розвитку;

2) стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з «неолітичної революції» (поява відтворювальної економіки) і в інтервалі між X та III тис. до н. е. реалізує перехід під родового, общинного до племін­ного рівня соціогенезу, коли виникають протоміста, ство­рюються умови для «міської революції»;

3) стадія ранніх цивілізацій давнини (III — І тис. до н. е.);

4) стадія традиційних цивілізацій (від початку І тис. до н. е. та  «осьового часу»);

5) стадія індустріального суспільства та виникнення макроцивілізації у масштабі планети (в інтервалі між XVI ст. та сучасністю).

Така схема цілком задовільно охоплює усі факти та закономірності, що відомі сучасній науці відносно розвитку людства, і дає плідну підставу для аналізу історії як соціокультурного процесу. Обґрунтування цього є серйоз­ного науковою перевагою посібника.

Не менш істотною вбачається розробка ідеї полілінійності світової історії. В останній, як показується у посібнику, є бічні й навіть безвихідні лінії (наприклад, кочівництво), зупинки розвитку (коли, приміром, з сере­дини І тис. до н. е. аж до XIX ст. застигає розвиток східних суспільств), лінії нереалізованих можливостей (як ци­вілізації поливною землеробства, що до епохи заліза не розкрили своїх потенцій), наскрізні лінії типу «східного» (азійського) та «західного» (європейською) шляхів роз­витку, ситуації випадання з магістрального розвитку історії (як рабство в Греції та Римі чи державний соціа­лізм в СРСР).

Не оминає автор і природні та воєнні катастрофи у світовій історії. Особливо плідним у цьому плані є аналіз «вторинних» цивілізацій та «вторинного» політогенезу, з якими пов’язується розвиток класових структур. Заслуговує на увагу дослідження етносоціального чинника історії. Актуальним в контексті сучасності є розгляд кардиналь­ного для світового історичного процесу перетворення Західнохристиянської цивілізації у Новоєвропейську — Північноатлантичну, а потім у Макрохристиянську цивілізаційну ойкумену XX ст.

Автор поставив грандіозну мету висвітлення панорами світової історії Природно, — і це передбачається його задумом, — що не всі аспект цієї теми опиняються в полі зору дослідника; від деяких із них він абстрагується. І це не слабкість посібника, бо авторська концепція ви­рішальних моментів історії, за усіх інших можливих ва­ріантів її моделювання, залишається базисною.

Істотною є та обставина, що цивілізаційний підхід дає змогу розв’язувати проблеми моделювання історії і в персоналістському аспекті. Про необхідність такого ра­курсу, за якою історія «згортається» в людській осо­бистості, втілюється в долях людей, неодноразово вису­вали питання найвидатніші мислителі, зокрема Й. В. Гьоте та М. О. Бердяєв. Проте як «згорнути» у структурі осо­бистості первісність, рабовласництво, феодалізм чи ка­піталізм? Тут потрібна інша модель, яка, власне, і може бути створена на ґрунті розуміння історії як цивілізаційного процесу. Саме за цією моделлю первісність, епохи «неолітичної революції», ранніх цивілізацій, тра­диційних суспільств та «осьовою часу», середньовіччя й планетарної цивілізації можуть трактуватися в аспекті формування умов людського буття, його хроноструктури та долі, шляхом протистояння конечності життя людини, її потягу до вічності, здатності до героїчної (пасіонарної) дії та динаміки духу, пошуку богоподібності й спасіння, космічності людського призначення.

Первісність у межах верхнього палеоліту може бути схарактеризована як соціальне розкриття людського буття (екзистенції). Йдеться про те, що людина могла відокремитися від тваринного світу лише абсолютним чином, тобто через утвердження всієї сітки координат лю­дяності, хоч і заданої спочатку потенційно. Подальший хід історичного процесу лише актуалізував у певній послідовності ці координати. Тому дослідники й досі вра­жаються печерним живописом Оріньяку, «зачаровані бізони»якого нагадують їм геніальне мистецтво Пікассо. Як показали новітні дослідження печери Ляско у Франції, люди вже 15 тис. років тому використовували технологію опалення залізної руди разом з вуглецевим субстратом (перепаленими кістками), тобто технологію майбутнього залізною віку. Проте робили попи це задля здобуття не металу, а фарби — цієї першої абстракції якісно-предмет­ною світу.

Поява поховального обряду та поширене використан­ня в ньому червоної фарби (для уподібнення Сонцю, вогню, денному світлу, крові як символу життя тощо) засвідчували буття людини на перетині різних світів (зем­ного й небесного, реального та сакрального), котре маніфестує і вся всесвітня історія Водночас відбувається характерне для людської екзистенції приборкання сил природи (насамперед вогню). Проте за первісності історія ще не відрізняється від повсякденності і може розгля­датись як протоісторія з усією потенцією багатьох її перс­пектив.

Передумови цивілізаційного процесу виникають у наявній формі з епохою «неолітичної революції», що зна­менувала появу аграрною виробництва, перетворення природного середовища на економічний простір поля, пасовища, садиби, промислу. Кинувши зерно у зоране поле, людина екологічно прив’язала себе до землі не тільки як природного, а й соціального явища. Виник феномен осілості, коли оселею стала не лише хата, а й територія роду, племені, етносу. Природні процеси, що були втягнені в людське життя, стають дедалі більше соціоприродними — предметом домобудівництва сере­довища як «рідної землі», що потім стає Батьківщиною, святим довкіллям буття. Не випадково навіть у Старому Завіті, що з’являеться значно пізніше, зберігається став­лення до середовища не як до природи самої но собі, а як до ойкуменістичиого феномена — землі. Одним із най­поширеніших слів у старозавітному словнику було eres (ґрунт, земля, земельна ділянка, країна, область). З актуалізацією домобудівництва середовища історія починає виступати як ойкуменістичний процес, що збагачує людську екзистенцію — цю основу історії.

Наступним періодом, чи шаром, збагачення історич­ного буття людини стає вже соціальна актуалізація не тільки життєвого простору (ойкумени), а й часу людсько­го існування. Це пов’язане з виникненням цивілізації вза­галі та річкових цивілізацій зокрема. Останні, створивши іригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримання, перетворили сезонні ритми природи на предмет господарювання та державною врахування. Час стає економічно та соціально значущим і виділяється в особливий регулятивний чинник, який відбивається на життєдіяльності людей. Виникає календар як матриця буттєвих подій. У соціальній сфері з’являється, як наголо­шує Ю. Павленко, генетичний рід, тобто суспільні від­носини родичів не лише за їхнім місцем у родинній мо­заїці наявного співіснування (як брата, свекра, невістки тощо), а по «вертикалі», тобто за предками, в часі. З розвитком держави це явище перетворюється на ре­єстрацію поколінь, на соціальну генеалогію (насамперед царів), а потім — на генеалогію адамітів (як про це свідчить Старий Завіт). Відповідно з’являються хроно­логічні тексти, царські написи про своїх предків і навіть (у II тис. до н. е.) історико-літературні твори.

З початком актуалізації феномена часу в культурній царині розвивається така форма опредметнення та розпредметнення соціальної пам’яті про минуле, як письмо та письменство. Водночас відбувається ритуалізація часу в державно-ідеологічній сфері через офіційне санкціювання релігійних свят. Останні виступають як найсприятли­віший час для спілкування з богом. Більше того, сам бог (на зразок Осіріса) розглядається як утілення часової дра­матургії вмирання та воскресіння природи. Причому, втілюючи час, бог визначає життя людини як шлях від народження до смерті. Так поряд з архаїчним освоєнням часу через ритми природи народжується поняття про «таблиці доль». Доля і є найдавнішою у витворах пись­менства конкретизацією часу.

Уявлення про долю фіксується вже в Єгипті періоду Раннього царства (III тис. до н. е.). Про це свідчить найстаріший текст Давнього Єгипту — «Повчання для Когемні», в якому трапляється термін «Шаї» у значенні «доля», тобто напередвизначеного життєвою шляху конк­ретної людини, що є здійсненням божого наказу. В Месо­потамії верховний бог Мардук володіє «таблицями доль», яким підкоряються і люди, і боги.

Як «господар Шаї» бог (чи фараон у ролі бога) може змінювати долю людей у напрямі скорочення чи, нав­паки, подовження життя, подолання смерті. У нечіткому, аморфному вигляді таке подолання і було раннім анало­гом вічності. З появою ідеї подолання конечності буття, боротьби зі смертю і починається власне історія як цивілізаційний процес. Вона сама виявляється альтер­нативою смерті, мірою здійснення та збереження значних людських діянь Тому не випадково, що початок цивілізаційних процесів в історії збігається з формуванням та функціюванням міфів і переказів про подолання смерті, боротьби за безсмертя.

Показовим у цьому плані є «Сказання про Гільгамеша», в аккадському варіанті якого герой шукає квітку безсмертя, але після того як змій викрадає її, упев­нюється, що безсмертя полягає в ділах людей. Що ж до Стародавнього Єгипту, то вся культура та ідеологія цієї цивілізації були просякнуті волею до безсмертя, символом якого виступала мумія. З II тис. до н. е. в рамках релігії Осіріса виникає ідея особистого безсмертя як відплати за моральну поведінку людини. Про пов'язаність «початку часів» із пошуком вічності (щоправда, в її наївному варіанті) свідчить давньоіндійська «Махабхарата», в якій боги добувають шляхом збаламучення молочного океану напій безсмертя — амріту.

Отже, історія як цивілізаційний процес набуває ви­гляду хроноструктури шляху долі та подолання конечності людського життя через масштабні діяння. І хоч така ха­рактеристика історії зберігається й надалі, новим кроком виступає актуалізація соціальних структур людської ініціативи, в тому числі політичного аспекту історії. Тут ідеться про період на зламі II та І тис. до н. е., коли освоюється технологія виготовлення та використання заліза, що стало поштовхом для важливих змін у соціаль­ному житті.

Застосування залізних знарядь дало змогу сформу­ватися автономним господарствам та сприяло виділенню особи з роду. 3 цього моменту розвиток людської інди­відуальності стає осьовою тенденцією історії. Як показує Ю. Павленко, у II тис. до н. е. (з часів Хаммурапі) у певних регіонах відбувається відокремлення влади від власності, яке позначає розвиток приватної ініціативи.

З епохою заліза збігається й перехід від ранніх циві­лізацій до традиційних східних суспільств і, отже, до кла­сових структур в їхніх зрілих формах. Відповідно набирає силу десакралізація влади, яка хоч і зберігає релігійне санкціювання, але дедалі більше трактується як феномен людського контексту. Політика відокремлюється від релі­гійного культу як відносно самостійний чинник, як стра­тегія людської волі та хитрощів. А етнос починає діяти як політична сила — народ. Отже, формується політичний аспект світової історії.

У цьому ракурсі на рубежі II та І тис. до н. е. типовим для історичного процесу стає формування військових дер­жав та світових імперій (типу Нововавилонського, Новоассирійського та Мідійського царств). Імперські політичні структури висуваються на передній план історії. Виникає героїчний епос, що оспівує епоху «вовків та сокир», ус­лавлює героїв як суб'єктів історії. Історичний процес на­буває пасіонарних форм, чому відповідає усвідомлення про його залежність не тільки від бога, а й від діянь етносів та героїв, що стали подібними до богів. Почи­нається так звана «героїчна епоха» — характеристика історії країн та народів, яка застосовується надалі й до інших фаз історичного розвитку різної хронологічної визначеності.

Оскільки тут ідеться про висунення на передній план історії тих чи інших її особливостей, які існували й раніше в потенційній чи недиференційованій формі й лише актуалізувалися в певний період та розвивалися шляхом нашарування на інші фази історичного процесу, то в цьому розумінні значну частину І тис. до н. е. можна характеризувати як розкриття динаміки духу, тобто виді­лення духовної історії людства у відносно самостійний компонент. Період VIII — III ст. до н. е. К. Ясперс ви­значив як «осьовий час». Саме цей період і дістав у посібнику Ю. Павленка ґрунтовну системну розробку.

В «осьовий час» виникають духовні передумови історії людства: Гомерів епос, індійська «Махабхарата», буддизм, даосизм та конфуціанство, йога, зороастризм, антична філософія, Старий Завіт, релігія абстрактного бога (монотеїзм) та інші значні духовні явища. На цій базі й формується власне «внутрішня історія» людства, тобто його здатність до самомоделювання власного розвитку.

Як специфічне подовження цих процесів, але на іншій соціальній базі, історія в період середньовіччя починає розглядатись як складова так званої «священної історії» та трактуватися в контексті спасіння й відплати. На перший план висувається проблема вічності; тобто цінністю ого­лошується лише те, що зберігається в історії, тяжіє до божої особи як гаранта безперечності, абсолютності, незнищенності. Навіть поза релігійного забарвлення, в кон­тексті сучасності таке розуміння історії з погляду вічності (тобто того інваріантного змісту, який не минає, а зали­шається архетипним) не втрачає актуальності. Воно ха­рактеризує прояв так званої метаісторії, історії як подвигу збереження справжніх цінностей, а не їх зміни.

З метаісторією асоціюється провіденційна, запрогра­мована Богом (чи у XX ст. — комуністичною утопією) історія, яка твориться за «священними» текстами вищого одкровення та проекту. Тим самим історії надається ритуально відчуваний смисл — спасіння людини на шляхах, спроектованих жертвою Христа (чи певного класу), та майбутня відплата їй за соціальну несправедливість (на небесах чи в комуністичній далечині).

І нарешті, в інтервалі від нового часу до наших днів виникає планетарна історія, що синтезує ноосферу, ін­формаційні зв’язки суспільства й техносферу сучасної цивілізації. Вона розкриває місце людини у Всесвіті як репрезентанта вищих творчих можливостей Універсуму. Тим самим опрацьовується космічний контекст розвитку людських сутністю сил, а сама історія на відміну від буденності постає в персоналістичному аспекті як хроно-структура людської долі, пасіонарний процес розвитку людської особистості та здійснення її покликання.

Такі думки безпосередньо випливають із праці Ю. Пав­ленка. А це значить, що у цьому посібнику криються можливості, розкриття яких потребує певної уяви. І якщо читач буде сполучати її з ретельним опрацюванням ма­теріалу, то перед ним постане світова історія в її не­традиційних, по-новому висвітлених вимірах.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка