Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українські землі у складі Речі Посполитої (1569-1647)

1569 р. — Люблінська унія (остаточне об’єднання Литви і Польщі в одну державу — Річ Посполиту). Литва зберігала автономію в межах етнічних литовських земель та Білорусі, а українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, перейшли під владу Польщі. З них було створено Волинське, Брацлавське та Київське воєводства. У 1619 р. Польща також захопила у Московськогоцарства Чернігівщину, з якої було створено Чернігівське воєводство.

Наслідки Люблінської унії для України: позитивом було об’єднання більшості українських земель в межах однієї (хоча і чужої) держави та ознайомлення із здобутками західноєвропейської цивілізації через посередництво польської культури, інтеграція до європейського цивілізаційного простору; негативні наслідки — політика полонізації та окатоличення охопила нові українські території і набула ще більшого розмаху, посилився економічний визиск та закріпачення, українські феодали досить швидко зрадили власну націю задля збереження свого становища і полонізувались та окатоличились.

Це загрожувало українцям повною асиміляцією. Проте сформувалася сила, що стала на захист української нації та звільнила її з-під польського панування. Нею стало козацтво.

Причини виникнення козацтва. Кожен, хто йшов у козаки, мав свої причини, до яких належали: втеча від кріпацтва, прагнення збагачення, намагання самореалізуватись, пошуки пригод. Козацтво сталоєдиною силою, яка могла захистити Україну від поневолення іншими державами. Зауважимо, що і в інших поневолених народів Європи у XV-XVII ст. сформувалися військові організації, подібні до українського козацтва: гайдуки — у болгар, ускоки — у сербів, граничари — у хорватів та угорців; певною мірою — таборити у Чехії та гези — у Голландії. Але особливістю українського козацтва була його практично повна незалежність від будь-якої держави, тривале існування та масовий характер.

Теорії походження козацтва: від черкесів (за однієї з версій, татари переселили в Україну частину черкесів з Північного Кавказу для несення прикордонної служби); чорноклобуцька (чорні клобуки — це печеніги та половці, які перебували на службі в руських князів, а після припинення існування Київської Русі почали вести незалежне життя); від бродників та берладників (бродники та берладники — це слов’янське населення причорноморських степів ще за часів Київської Русі); від болоховців (болоховцями називали групи людей, які жили на прикордонних зі степом землях Русі і з приходом татар визнали їх владу, натомість не визнавали влади князів і мали самоврядування, назва болоховців походить від одного із центрів цього руху — міста Болохов), від давньоруських дружинників; уходницька (внаслідок втечі людей від польського гноблення) та ін.

Вперше термін “козак” згадується в італійсько-половецькому словнику 1301 р. та чеських хроніках XIV ст. Проте власне українські козаки вперше згадуються у джерелах кінця XV ст.: в 1489 р. у“Польській хроніці” Бєльських, у привілеї князя Олександра місту Києву 1499 р. та інших документах.

Особою, яка об’єднала українських козаків і створила чітку військову організацію, був Дмитро Вишневецький (Байда) — український князь, черкаський та канівський староста. У 1554-1555 рр. він заснував Запорозьку Січ. У 1556-1561 рр. брав участь у походах на Крим. У 1563 р. взяв участь у боротьбі за молдавській престол, але був підступно схоплений і виданий туркам, які його стратили. Проте козацтво продовжувало розвиватися та чисельно зростало.

З метою контролю за українським козацтвом польська влада намагалася підпорядкувати його собі, взявши на службу, але відсутність коштів змусила обмежитися взяттям лише невеликої частини козаків. До того ж поляки намагались штучно стримати зростання чисельності українського козацтва, яке могло стати загрозою для самої Польщі. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда-Августа коронний гетьман Язловецький взяв на військову службу 300 козаків. Остаточно цей крок було узаконено у 1578 р. польським королем Стефаном Баторієм. Було створено козацький підрозділ у 600 осіб для несення прикордонної служби. Ці козаки були включені до спеціального списку — реєстру, звідси їх назва — реєстрові. Реєстрові козаки підкорялись лише своїм командирам, не залежали від місцевої адміністрації, не сплачували податків і отримували від держави плату й амуніцію. Їм дозволялося вільно жити у містах України й вести торгівлю. Їхнім центром було м. Трахтемирів, в якому зберігались зброя, боєприпаси та містився шпиталь реєстровців.

Запровадження реєстру призвело до поділу українського козацтва на привілейовану частину — реєстровців та решту козаків — низових. Назва останніх пов’язана з тим, що їхнім центром була розташована в нижній течії Дніпра Запорозька Січ (їх також називали запорозькими).

З другої половини XVI ст. козацтво перетворюється на помітну силу в Україні і стає на захист інтересів українського народу, організуючи народні маси на збройну боротьбу з поневолювачами.

Перше козацьке повстання відбулось у 1591—1593 рр. під проводом Кшиштофа Косинського. Воно охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину і Поділля. 1 лютого 1593 р. повстанців розбили під П’яткою на Житомирщині. Косинський зібрав нове військо і знов рушив на Україну, але під час переговорів у Черкасах його підступно вбили.

Фактичним продовженням повстання Косинського було повстання 1594—1596 рр. — під проводом Северина Наливайка. Воно охопило більшу частину українських земель, що перебували у складі Речі Посполитої. Наприкінці 1595 р. повстанці вступили у Білорусь, проте відірваність від основних баз, непідготовленість до зимової кампанії змусили їх почати відступ на Україну. Біля урочища Солониці (поблизу м. Лубни на Полтавщині) повстанців оточили і 6 червня 1596 р. вони капітулювали.

Козацтво було послаблене цією поразкою і тимчасово припинило боротьбу проти Польщі. Це обумовилось також розгортанням боротьби українського козацтва проти турецько-татарської експансії, яка особливо посилилась на початку XVII ст. і вимагала зосередження всіх сил. У цій боротьбі відзначилися кошові запорожців кінця XVI — початку XVII ст. Самійло Кішка і особливо Петро Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний (1560 або 1570—1622) — український православний шляхтич з Волині. Випускник Острозької академії. Був обраний кошовим у 1605 або 1610 р. Здійснив близько 15 морських походів на Крим і Туреччину. У 1607 р. здобув Очаків та Перекоп, у 1616 р. — Кафу, а також вперше здійснив напади на турецькі міста у Малій Азії — Синоп, Трапезунд і Стамбул. Брав участь у війні Польщі з Москвою (1612-1618). У 1621 р. врятував Східну Європу від турецької навали, розбивши 200-тисячну турецько-татарську армію у Хотинській битві. У цій битві сам Сагайдачний був тяжкопоранений і навесні 1622 р. помер (похований у Києво-Братському монастирі). Після його смерті на Січі знову перемогли прибічники боротьби з Польщею.

У 1625 р. відбулось чергове козацьке повстання, яке очолив новий запорозький кошовий Марко Жмайло. Причина: посилення соціально-економічного визиску України. Привід: на Україну направлено гетьмана Станіслава Конецпольського для проведення політики “твердої руки”. Хід: після кількох невдалих сутичок з переважаючими польськими силами козаки обрали кошовим поміркованого Дорошенка, котрий розпочав переговори з поляками і домігся збільшення реєстру до 6 тис. Козаки припинили боротьбу проти польського гноблення і знову зосередились на боротьбі з татарами. Проте загибель Дорошенка під час невдалого походу на Крим призвела до зміни настроїв та влади на Січі, а отже — і до чергового повстання.

У 1630—1631 рр. нове повстання очолив досвідчений козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило). Тарас Федорович ретельно підготувався до повстання, зокрема направив в Україну свою агентуру, отримував інформацію про переміщення польської армії і, йдучи слідом за нею, вичікував зручного моменту для нападу. 25 травня 1630 р. козаки вночі напали на польський табір і знищили все польське військо. Козаки також вдало витримали облогу свого табору під Переяславом, але через суперечки між різними козацькими угрупованнями їм не вдалося домогтись переваги на переговорах. Хоча реєстр збільшили до 8 тис. і всім учасникам повстання дарувалась амністія, однак окремі виступи тривали до літа 1631 р.

Щоб перекрити шлях втікачам з України на Січ, поляки доручили французькому військовому інженеру Боплану збудувати фортецю на Дніпрі вище Запорозької Січі. Ця фортеця — Кодак — була збудована до 1635 р. за останнім словом фортифікаційного мистецтва і вважалась неприступною. У 1635 р. козацький ватажок Іван Сулима захопив і зруйнував Кодак, але ця подія не переросла у загальне повстання, оскільки реєстрові козаки, побоюючись помсти поляків, підступно схопили Сулиму і видали його полякам, а останні стратили його у Варшаві.

Проте вже через рік, у 1637 р. в Україні вибухнуло нове велике повстання проти польського гноблення, яке тривало до 1638 р. Приводом до нього стала чистка реєстру. Це повстання очолив полковник реєстровців Павло Михнович Павлюк (Бут). Спочатку повстанцям щастило, але 16 грудня 1637 р. під Кумейками (біля Канева) їх оточили основні польські сили. Повстанцям вдалось вирватись, але їх знов оточили під Боровицею. Було укладено мир, який поляки одразу ж порушили, схопили Павлюка і в лютому 1638 р. стратили у Варшаві. Як наслідок — повстання розгорілося з новою силою. Його очолив новий кошовий Яків (Яцько) Острянин (Остряниця). Крім того, активно діяли загони таких повстанських керівників, як Дмитро Гуня, Скидан, Путивлець та ін. Проте після перших успіхів повстанці знову зазнали важких поразок під Лубнами, Жовнином і Старцем у червні-серпні 1638 р. До кінця 1638 р. повстання було остаточно придушене. Частина козаків перейшла на московську територію, чим започаткувала українську колонізацію Слобожанщини.

У Речі Посполитій настав період спокою, який тривав до 1648 р. і дістав назву “золотого віку”. Козацький реєстр було зменшено до 1200 осіб, всі керівні посади серед реєстровців посіли поляки, на Січі було розміщено польський гарнізон. Посилилось закріпачення та окатоличення українського населення. Усе це призвело до чергового зростання невдоволення польським пануванням, яке вилилось у нове широкомасштабне повстання, що перетворилося на справжню національно-визвольну війну і закінчилось звільненням частини України від польського гноблення та підірвало саму Річ Посполиту.