Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 3. Україна в другій половині XIV — першій половині XVII ст.

Захоплення українських земель іноземними державами у XIV-XVI ст.

Захоплення українських земель Польщею. Відсутність законного наступника і розпад Галицько-Волинської держави поновили боротьбу за неї Польщі, Литви та Угорщини. У 1349 р. поляки захопили Галич. Натомість Волинь лишилась за Литвою. До 1366 р. Польща також захопила Західну Волинь, а у 1434 р. — Західне Поділля.

Політика Польщі щодо України не вирізнялась толерантністю. Поляки мали досить розвинену культуру, а тому не потребували будь-яких запозичень. До того ж вони були римо-католиками, а українці — православними. Відповідно вони розпочали репресії проти української культури і Православної Церкви. Ця політика дістала назву політики полонізації та окатоличення. На українські землі масово переселялись поляки.

У 1434 р. в Галичині було повністю ліквідовано рештки автономії, впроваджено суд та діловодство польською мовою, посилилось окатоличення. Всі державні посади могли обіймати лише римо-католики, тобто — переважно поляки.

Захоплення українських земель Угорщиною. У 1370-1385 рр. українські землі, що їх захопила Польща, згідно з династичною угодою, потрапили під владу Угорщини, а з 1385 р. остаточно перейшли до Польщі. За Угорщиною лишилось тільки Закарпаття (ним угорці володіли з невеликими перервами з другої половини XI ст.). Тут проводилось окатоличення та мадяризація населення, що полегшувалось через нечисленність українців Закарпаття порівняно з населенням Угорщини і географічною відрізаністю Закарпаття від решти етнічних українських земель. Як наслідок, почалась консервація культурних і соціальних відносин, оформився особливий етнографічний тип — так звані русини.

Молдавське князівство, яке виникло у 1359 р., підпорядкувало собі населену українцями Буковину. Оскільки молдавани також сповідували православ’я, то українці принаймні не зазнавали під їх владою релігійних утисків. До того ж до середини XVII ст. офіційною мовою в Молдавському князівстві була давньоруська. Проте з XVI ст. Молдавія потрапила під владу Османської імперії, що посилило її економічну та культурну відсталість і відрізаність від решти Європи.

Південна Україна. Після монголо-татарської навали причорноморські степи та Крим увійшли до складу Золотої Орди. Це призвело до їх спустошення та перетворення в зону кочового скотарства татарських орд. Лише Південний Крим продовжував поступальний економічний розвиток, оскільки він перебував під владою Візантійської імперії. Але в XIII ст. візантійці були витіснені звідси генуезцями, які перетворили Південний Крим на свою колонію, створили тут ряд міст (Кафа, Воспоро, Чембало, Тана та ін.), які виступали головними осередками ремесла і торгівлі та пов’язували даний регіон із Західною Європою. Наприкінці XV ст. Османська імперія захопила Південний Крим та чорноморське узбережжя між Дніпром і Дунаєм. Це спричинило насильницьку ісламізацію населення, на ці землі переселялись турки та інші народи.

Південна Україна та степовий Крим після розпаду Золотої Орди увійшли до складу Кримського ханства. Воно існувало з 1440-х років до 1783 р. і перетворилось на джерело постійної загрози для України. Кримські татари здійснювали напади на українські землі починаючи з 1482 р., коли було спустошено чимало українських міст, зокрема і Київ. Татари здійснювали пограбування України та забирали в полон місцеве населення. Безперервність татарських навал призвела до спустошення значних територій у Центральній Україні і до поступового відходу з них основної маси населення. У 1478 р. Кримське ханство стало васалом Османської імперії.

Українські землі під владою Великого Князівства Литовського. Підкорення українських земель Литвою почалося ще за часів Гедиміна (1316-1341). Його син Любарт став волинським князем. На відміну від поляків, литовці не втручались у внутрішнє життя українців і керувались принципом “ми старовини не змінюємо, а новини не вводимо”. Вони також переймали українську культуру, оскільки в культурній сфері поступались українцям. “Руська Правда” стала основою законодавства Великого князівства Литовського, а руська (давньоукраїнська) мова — мовою діловодства. Не зазнавала утисків і Православна Церква. Натомість литовці захищали українське населення від нападів татар. Усе це об’єктивно схиляло українське населення на їх бік і полегшувало входження українських земель до складуВеликого князівства Литовського. По суті, цей процес мав переважно мирний характер. Відповідно під владу Литви перейшла більшість українських земель.

За правління великого литовського князя Ольгерда (1345-1377) до Литви було приєднано Чернігово-Сіверську землю, Переяславщину та Київщину, а після розгрому татар в 1362 р. у битві на Синіх Водах — Поділля. Як наслідок 90 % населення і території Великого князівства Литовського припадало на Україну і Білорусь. Відповідно і Велике князівство Литовське стало фактично Литовсько-Руським. Існувала реальна можливість асиміляції литовців і перетворення руського (тобто українського) елементу на панівний в усіх сферах життя Великого князівства Литовського.

Проте події почали розвиватися інакше. Наступний литовський князь Ягайло (1377-1392) переорієнтувався на союз із Польщею. Причини: спокуса стати водночас і польським королем, потреба в об’єднанні сил для боротьби із хрестоносцями та протидія Москві, яка також почала боротьбу за українські землі. У 1385 р. литовський князь уклав із Польщею Кревську унію, відповідно до якої Ягайло став польським королем під ім’ям Владислав (1385-1434), відтак планувалось об’єднання Литви та Польщі в одну державу. Але брат Ягайла Вітовт очолив литовську опозицію цьому союзу і в 1392 р. домігся призначення себе намісником, а фактично — незалежним князем Великого князівства Литовського (1392-1430). Він продовжив боротьбу з татарами за вихід до Чорного моря і на деякий час приєднав чорноморське узбережжя між Дніпром та Дністром. Але наступні невдачі змусили Вітовта у 1413 р. укласти Городельську унію, за якою католики набували значних прав у Великому князівстві Литовському, натомість обмежувалися права православних, хоча і визнавалась політична незалежність Великого князівства Литовського від Польщі.

Вітовт розпочав також знищення удільних українських князівств, зміцнюючи великокнязівську владу. Вже у 1393 р. він відібрав Новгород-Сіверське князівство у місцевого князя Дмитра-Корибута. Водночас з Поділля вигнано Федора Коріятовича. У 1394 р. позбавлено Київського князівства Володимира Олельковича.

Українські феодали намагалися запобігти втраті своїх прав. Із цією метою вони підтримали у 30-40-х роках XV ст. литовського князя Свидригайла у боротьбі проти Сигізмунда, оскільки Свидригайло обіцяв зберегти їхні давні привілеї. Проте Свидригайло програв. Нічого не дало і вбивство українськими князями Чарторийськими у 1440 р. литовського князя Сигізмунда, щоб передати владу Свидригайлу. Литовським князем став син Ягайла Казимир IV (1440-1492), який продовжив курс на зближення Литви та Польщі, а з 1447 р. він став також і польським королем. Таким чином польсько-литовська унія фактично відновилась. Після смерті Казимира IV (1492) персональну унію Литви з Польщею знов було розірвано — великим литовським князем став Олександр Казимирович, а польським королем його брат Ян-Альбрехт. Та вже у 1501 р. по смерті останнього обидві держави знов об’єдналися під владою Олександра. Ця ситуація повторилась і за його наступників — Сигізмунда І (1506-1548) та Сигізмунда-Августа (1548-1572).

У другій половині XV ст. були ліквідовані останні удільні українські князівства — Волинське (1452) та Київське (1470). Українські князі зробили ще дві спроби виправити становище. У 1481 р. Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський змовились усунути від влади великого литовського князя Казимира IV і замінити його Михайлом Олельковичем. Проте цю змову викрили і змовників стратили. У 1508 р. остання спроба українських князів повернути старі порядки вилилась у збройний виступ Михайла Глинського, який розраховував на допомогу Москви, проте був зраджений, зазнав поразки і втік до Москви, де й помер в ув’язненні. Після цього українські феодали припинили опір і змушені були підкоритись поневолювачам задля збереження своїх привілеїв і володінь, переймаючи їхню культуру та віру.

Українські землі під владою Московського царства. Московські князі у XV ст. прибрали титул “государя всея Русі”, що свідчило про їх претензію на право володіти всіма землями, які входили до складу Київської Русі. Відповідно Велике Князівство Московське з кінця XV ст. починає боротьбу за українські землі і в перебігу московсько-литовських війн на початку XVI ст. захоплює у Литви Чернігівщину. Москва також почала колонізацію території сучасної Східної України, яка дістала назву Слобожанщини.