Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Суспільно-політичне життя

Кризові явища в соціально-економічній та екологічній сферах стимулювали наростання опозиційного руху серед населення України. Цей процес був посилений згортанням репресивної політики радянської влади. Широкому загалу стали доступні матеріали, що свідчили про злочинну політику комуністичного керівництва 1930-1940-х років щодо власного народу. Все це сприяло різкому падінню авторитету Комуністичної партії. Так, лише протягом 1990 р. з КПУ вийшло понад 220 тис. її членів. Натомість наприкінці 1980-х років почали виникати опозиційні об’єднання громадян. Так, у 1988 р. було відновлено Українську Гельсінську Спілку на чолі з Л. Лук’яненком, на базі якої у 1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП). У 1989 р. створено Народний Рух України (НРУ), який невдовзі перетворився на наймасовішу опозиційну силу, а його лідер В. Чорновіл став головним опозиційним лідером. У 1989 р. виникли також громадські організації “Зелений світ”, історико-патріотичне товариство “Меморіал”, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. В березні 1990 р. скасовано ст. 6 Конституції СРСР про керівну роль Компартії, що остаточно відкрило шлях до легальної роботи всіх політичних партій і прискорило процес їх створення. До кінця 1990 р. в Україні діяло 15 політичних партій та ще 10 відділень загальносоюзних партій. І на цьому процес створення партій та громадських організацій не припинився.

Із другої половини 1980-х років радянська влада також була змушена припинити репресивну політику щодо Церкви. У 1988 р. навіть було офіційно відзначено 1000-річчя хрещення Русі. Відновили свою легальну роботу переслідувані до цього конфесії — протестанти, УГКЦ та УАПЦ. Наприкінці 1989 р. Рада у справах релігій дозволила реєстрацію УГКЦ, а у 1990 р. відбувся Львівський Собор УГКЦ, на якому було визнано нелегітимним рішення Собору 1946 р. про приєднання УГКЦ до РПЦ. На червневому Соборі в Києві проголошено про відновлення УАПЦ, керівником якої обрано патріарха Мстислава. Щоб хоч якось зберегти свій вплив над віруючими в Україні, РПЦ надала своїй організації в Україні автономію та перейменувала її в УПЦ Московського патріархату. Нарешті, 26 квітня 1991 р. ВР УРСР затвердила Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні конфесії отримували статус юридичної особи і мали законні підстави для своєї діяльності.

У 1989 р. в Україні відбулись перші страйки, посилилась діяльність опозиції. У вересні 1989 р. змушений був піти у відставку з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький. Його змінив на цій посаді В. Івашко, а з липня 1990 р. — С. Гуренко. 18 березня 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до ВР УРСР та місцевих рад, в яких взяло участь понад 31 млн осіб, або 84,5 % виборців. Головою ВР УРСР став перший секретар ЦК КПУ В. Івашко (з липня 1990 р. — Л. Кравчук). І хоча більшість депутатських місць здобули комуністи (які сформували парламентську фракцію — “група 239”), однак у Верховну Раду пройшли також і представники опозиції, які об’єднались у парламентську групу “Народна рада”. А в трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській) у новому складі обласних рад більшість місць отримала опозиція, а в меншості опинилися комуністи.

У 1990 р. відбулись перші широкомасштабні акції опозиції: 1) 22 січня “живий ланцюг” між Києвом та Львовом на знак соборності українських земель; 2) 2-17 жовтня — голодування студентів на площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності) у Києві. Перша подія засвідчила єдність українців, а друга — привела до відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола і сприяла подальшій радикалізації суспільно-політичного життя у республіці. Населення вперше переконалось у можливості відкритої боротьби з владою і у слабкості останньої. З цим змушена була рахуватись і республіканська верхівка, аби не бути усунутою від влади. Саме тому ВР УРСР, незважаючи на те, що більшість у ній становили комуністи, 16 липня 1990 р. прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”, яка започаткувала процес відродження державотворчої традиції в Україні. Цей документ проголошував: право української нації на самовизначення і створення в існуючих кордонах власної держави; самостійність України у вирішенні будь-яких державних питань; недоторканність території УРСР в існуючих кордонах; захист і рівність усіх форм власності; нейтральність, позаблоковість, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; пріоритет норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей у законодавстві.

Після цього, розвиваючи ідеї “Декларації про державний суверенітет”, ВР УРСР 2 серпня 1990 р. прийняла Закон “Про економічну самостійність УРСР”, за яким проголошено самостійність регулювання грошового обігу і запровадження національної грошової одиниці, національної митниці, власність народу республіки на всі її національні багатства і прибутки, рівність різних форм власності, повна господарська самостійність і свобода підприємництва. У грудні 1990 р. було прийнято Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України”. Прийняття цих двох законів фактично означало встановлення контролю республіканського керівництва над

усіма секторами економіки України і виведення їх з підпорядкування Москві. 19 червня 1991 р. ухвалено концепцію нової Конституції України.

Це були суттєві кроки на шляху до політичної незалежності. Подібні процеси відбувались також і в інших радянських республіках. Таким чином, на кінець 1990 р. СРСР опинився на межі розвалу. Правлячі кола зробили дві спроби зберегти СРСР: перша — у березні 1991 р. — перетворити Союз на федерацію, при збереженні принципових особливостей радянської моделі, хоча і в модернізованому вигляді; друга — у серпні 1991 р. — була здійснена консервативними силами і передбачала повернення до необмеженої влади партії та командно-адміністративної системи. Обидві вони зазнали краху.

Референдум, проведений з ініціативи М. Горбачова 17 березня 1991 р., містив питання про те, чи бажають громадяни жити в оновленому СРСР. На це питання в Україні позитивно відповіли понад 70 % тих, хто взяв участь у референдумі. Водночас було проведено і республіканський референдум, на якому на питання “Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі СРСР на засадах “Декларації про державний суверенітет”, позитивно відповіло понад 80 % громадян. У цілому ж по СРСР референдум був визнаний таким, що засвідчив прагнення громадян до збереження СРСР на нових засадах. Намагаючись закріпити цей здобуток, М. Горбачов 25 квітня 1991 р. у Ново-Огарьово під Москвою підписав з керівниками 9 республік СРСР заяву “9+1”, за якою республікам гарантувались певні поступки припідписанні нового союзного договору, наміченого на 20 серпня 1991 р. Проте консервативні сили вирішили зірвати цей крок і зберегти радянську систему без змін. У ніч на 19 серпня 1991 р., під час перебування М. Горбачова на відпочинку в Криму, у Москві було створено Державний комітет надзвичайного стану (ГКЧП), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв. До його складу увійшли ще 7 вищих державних осіб (прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ СРСР В. Крючков, міністр оборони СРСР Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та ін.). ГКЧП заявив, що бере владу у свої руки. В країні було запроваджено надзвичайний стан. Горбачова блокували у Форосі і змусили заявити про його неможливість виконувати свої обов’язки за станом здоров’я. Але ці дії не знайшли підтримки у населення та більшості керівництва. 22 серпня заколотники були заарештовані, путч провалився.

У цій ситуації ВР УРСР 24 серпня прийняла “Акт проголошення незалежності України” (“за” проголосувало 346 депутатів, “проти” — 1). Цим документом проголошувалося відновлення незалежності України та створення самостійної Української держави — України. Територія України оголошувалася неподільною та недоторканною. Водночас було прийнято рішення про департизацію армії та правоохоронних органів, а 30 серпня — про заборону КПУ.

З метою посилення легітимності та законності набуття Україною незалежності на 1 грудня 1991 р. був призначений Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. На вибори прийшли 84 % громадян, з яких за незалежність України проголосували 90,3 %. Водночас було проведено вибори Президента України: з 5 кандидатів (Л. Кравчук, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, В. Гриньов) перемогу здобув Л. Кравчук (за нього проголосувало 61,6 %).