Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Культура

Характерними рисами культурного та наукового життя України у другій половині 1960-х — на початку 1980-х років було подальше посилення русифікації та ідеологізації. Культура і наука загалом розвивалися лише в тому напрямі, який був вигідним партійному керівництву. У сфері науки це виявилось у пріоритетності розроблень, пов’язаних з військовим комплексом, а у сфері культури — у перетворенні її в засіб пропаганди радянського способу життя.

Освіта. Бажання розвивати економіку спонукало радянське керівництво вжити заходів для підвищення рівня освіти населення. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. Постійно зростала кількість загальноосвітніх шкіл (на 1990 р. їх налічувалося в республіці понад 20 тис. і в них навчалося близько 7 млн учнів) і ПТУ (на 1987 р. було понад 1,2 тис. і в них навчалось понад 710 тис. учнів). Значну роль у розвитку освіти відіграли такі визначні українські педагоги, як В. Сухомлинський, В. Шаталов та ін. Проте їх новаторські методи критикувалися. Відбувалось скорочення кількості українських шкіл: з 1959 до 1979 р. їх кількість зменшилась на 8,7 тис. і становила лише 28 % від загальної кількості, а в Криму та на Донбасі не лишилось жодної школи з українською мовою навчання.

У 1984 р. було проведено освітню реформу, яка передбачала перетворення 8-річних шкіл на 9-річні, а середніх — на 11-річні. Запроваджувалось навчання дітей у загальноосвітній школі з 6 років (за бажанням батьків). Програма ПТУ наближалась до загальноосвітньої, і вони перетворювались на СПТУ.

Зростала кількість вищих навчальних закладів. У 1964 р. було засновано Донецький, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський університети. Загалом кількість ВНЗ зросла зі 135 у 1960 р. до 146 у 1986 р., а кількість студентів за ці ж роки — з 417 тис. до 815 тис. Однак на кінець 1960-х років Україна мала на 25 % менше студентів, ніж Росія. Значну частку студентів становили вихідці з країн так званого соціалістичного табору. Суттєвим недоліком залишалась підготовка спеціалістів при вищих навчальних закладах без проходження стаціонарного навчання.

Наука. Головним осередком наукових студій залишалась АН УРСР. Чисельність науковців АН УРСР зросла з 4,4 тис. осіб у 1961 р. до 15,3 тис. осіб на початку 1980-х років. У складі АН УРСР було створено нові наукові підрозділи, зокрема: інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності матеріалів, металофізики, геофізики, хімії високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень тощо.

До найважливіших досягнень українських учених цього періоду належали: 1) розробки в галузі електрозварювання; 2) літакобудування (Київський завод ім. Антонова створив найбільші у світі транспортні літаки, зокрема “Руслан”); 3) створення фундаментальних історичних праць з історії та мовознавства (26-томна “Історія міст і сіл УРСР”, “Археологія УРСР”, “Історія української мови”, “Українська радянська енциклопедія”, “Історія УРСР”); 4) селекційна діяльність (Миронівський інститут селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В. Ремесла вивів перспективні сорти озимої та ярої пшениці); 5) Український науково-дослідний конструкторсько-технологічний інститут надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. отримав перші штучні алмази; 6) Інститут кібернетики АН УРСР під керівництвом В. Глушкова у 1960 р. створив цифрову машину “Київ”, а також і перші радянські ЕОМ широкого профілю (у 1961 р. ЕОМ “Дніпро”, у 1962 р. — “Промінь”, у 1964 р. — “Мир”); 7) найсучасніші розробки в галузі ракетобудування та військової промисловості велись у КБ “Південне”. Загалом упродовж 1970-1985 рр. у виробництво було впроваджено понад 13 тис. розробок українських учених.

Але значним недоліком було однобічне ставлення до науки, більшість наукових напрямів фінансувалося за залишковим принципом. Значної шкоди завдавала відсутність самостійності АН УРСР. Остання підпорядковувалась Раді Міністрів УРСР та АН СРСР, але особливо нещадним був контроль та фактичне керівництво Академією з боку вищого партійного керівництва. Переслідувались прогресивно мислячі вчені.

Особливого тиску з боку держави зазнали гуманітарні науки. Так, у філософії безроздільно панував марксистсько-ленінський напрям, а всі інші заперечувались і не вивчались. В історії проводилась ідея про Київську Русь як колиску трьох братніх народів, про пізнє оформлення українського етносу та його залежність від російської культури і постійне прагнення приєднатись до Росії, замовчувалось або перекручувалось чимало історичних фактів. Зазнав переслідувань історик М. Брайчевський за праці “Коли і як виник Київ”, “Походження Русі” і особливо за працю “Приєднання чи возз’єднання”, видану в Торонто у 1972 р., в якій критикувалась радянська оцінка Переяславської ради 1654 р. Переслідувались й інші українські історики (О. Апанович, Я. Дзира, О. Компан).

Література. Суперечливі процеси відбувались у тогочасній українській літературі. З одного боку, під впливом “хрущовської відлиги” з’явилась плеяда молодих українських письменників, які почали відходити від канонів соцреалізму і створювали справжні літературні шедеври. Ці діячі культури дістали назву “шістдесятників”. До них належали: поети Д. Павличко, Л. Костенко (роман у віршах “Маруся Чурай”, поетична збірка “Неповторність”), В. Симоненко (поетична збірка “Лебеді материнства”), М. Вінграновський, В. Стус (поезії “Зимові дерева”), І. Драч; прозаїки Є. Гуцало, В. Дрозд, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський, поет і перекладач М. Лукаш, літературні критики І. Світличний, Г. Снєгірьов та Є. Сверстюк (есе “Собор у риштуванні”), письменник-фантаст О. Бердник. Значним доробком також відзначилась у цей період творчість письменників старшого покоління: О. Гончар (роман “Собор”, “Тронка”), М. Стельмах (романи і повісті “Правда і кривда”, “Чотири броди”, “Дума про тебе”), П. Загребельний (історичний роман “Роксолана”), І. Білик (“Меч Арея”), В. Земляк (“Лебедина зграя”), О. Чендей (“Березневий сніг”), М. Руденко (роман “Вітер в обличчя”, фантастична повість “Народжений блискавкою”, поетична збірка “Сто світил”) та ін.

З другого боку — українська література переживала важкі часи. Були заборонені: роман О. Гончара “Собор” (1968), роман В. Дрозда “Катастрофа” (1969), історична повість І. Білика “Меч Арея” (1972), полемічна праця І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), збірка повістей та оповідань І. Чендея “Березневий сніг” (1968). До 1979 р. не дозволялось видання “Марусі Чурай” Л. Костенко, до 1981 р. — “Лебедів материнства” В. Симоненка та інших творів. Багатьох діячів української літератури було піддано цькуванню (О. Гончар, І. Драч, Л. Костенко) або запроторено у в’язницю чи у спеціальні психіатричні заклади (В. Стус, І. Ратушинська, Г. Снєгірьов, М. Руденко та ін.), де чимало з них померло.

Образотворче мистецтво мало слугувати прославленню радянського ладу, а все, що не вписувалось у ці рамки, піддавалось цькуванню. Так, зазнала переслідувань і була знищена талановита художниця А. Горська, створювались перешкоди для роботи визначного скульптора та художника І. Гончара та багатьох інших. Натомість в офіційному образотворчому мистецтві панівним був жанр соцреалізму, більшість робіт присвячувалась радянським вождям. Серед пам’яток скульптури та архітектури домінували помпезні витвори з ідеологічним підтекстом та відсутністю художнього смаку (наприклад, пам’ятник “Родина-Мать” та Арка дружби народів у Києві). Знищувались справжні шедеври (панно A. Горської в Київському університеті, “Стіна пам’яті” художників А. Рибачука та В. Мельниченка на Байковій горі у Києві).

Музика. Широковідомими стали твори композиторів Г. Майбороди, С. Сабадаша, А. Філіпенка, Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станкевича та діяльність естрадних виконавців Н. Яремчука, С. Ротару, В. Зінкевича.

Театр. Кількість театрів в Україні зросла впродовж 19651985 рр. з 61 до 89. Режисери-постановники: М. Шейко, І. Равицький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, А. Скибенко, B. Афанасьєв, С. Сміян. Майстри сцени: Є. Мірошниченко, О. Кусенко, А. Солов’яненко, Д. Гнатюк, А. Роговцева, А. Мокренко, В. Дальський, М. Стеф’юк та ін. Головними недоліками театрального життя була відсутність зв’язку з реальними життєвими проблемами, зв’язків з іноземними театрами, русифікація.

Кінематограф. В Україні існувало понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок, які щороку обслуговували близько 800 млн глядачів. Також зростала кількість телевізорів у населення. Вся без винятку кінематографічна продукція жорстко контролювалась. Проте і в цей складний період український кінематограф збагатився низкою нових досягнень. Це, зокрема, фільми режисерів В. Денисенка (“Сон”, “Високий перевал”, “Женці”), С. Параджанова (“Тіні забутих предків”), Л. Бикова (“В бій ідуть лише “старики”, “Ати-бати, йшли солдати”), Л. Осики (“Тривожний місяць вересень”), І. Миколайчука (“Вавилон XX”), Ю. Іллєнка (“Білий птах з чорною відмітиною”), фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка (“Криниця для спраглих”, “Вечір напередодні Івана Купала”). Хоча деякі з цих фільмів були заборонені до показу. Загалом за 1976-1986 рр. українськими кіностудіями створено близько 200 художніх фільмів, однак лише трохи більше половини з них були україномовні. Всі ж закордонні фільми дублювалися лише російською мовою.