Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток економіки

Промисловість. Розвиток промисловості характеризувався збереженням пріоритетності важкої промисловості. Як наслідок, досягнуто зростання насамперед у тих галузях, які не впливали на підвищення добробуту населення. У 1957 р. Україна посіла перше місце у світі з виробництва чавуну на душу населення, друге — з видобутку вугілля, третє — з виробництва сталі. Велика увага традиційно приділялася машинобудуванню та електротехнічній галузі. За п’яту п’ятирічку (1951-1955) прискорилось будівництво електростанцій, потужність яких зросла вдвічі. Був споруджений каскад гідроелектростанцій на Дніпрі. Загальні темпи зростання промислового виробництва у шостій п’ятирічці становили 20 % за рік.

Було створено новий потужний промисловий комплекс на Півдні України (завод важких пресів і завод бурякозбиральних комбайнів у Дніпропетровську, трансформаторний завод у Запоріжжі, завод вантажних автомобілів у Кременчуці, найбільший у світі ракетобудівний комплекс у Дніпропетровську — Південмаш, найбільший в Європі Південний Криворізький гірничозбагачувальний комбінат). В Україні випускали найбільші у світі суховантажі та рибальські траулери (Миколаїв), реактивні пасажирські літаки Ан-24 (завод ім. Антонова у Києві). Зросла кількість шахт у Донбасі та освоєні нові вугільні басейни (Львівсько-Волинський та Дніпропетровський) і газові родовища (Радченківське у Полтавській області та Шебелинське у Харківській області).

У 1957 р. з метою покращання керівництва у промисловості замість галузевих міністерств створені за територіальним принципом ради народного господарства, яких в Україні налічувалось 11. Єдиним позитивним наслідком цієї реформи було передання значної кількості підприємств із загальносоюзного у республіканське підпорядкування, що посилило економічну самостійність України. На початку 1960-х років почали створювати перші виробничі об’єднання, або комплекси. Задля прискорення промислового розвитку вдавались і до соцзмагань (рух за комуністичне ставлення до праці, який до 1965 р. охопив половину всіх робітників та службовців в Україні). Позитивним кроком було збільшення у 1956 р. зарплати на 30 %, збільшення терміну відпусток у зв’язку із вагітністю з 77 до 112 календарних днів, дозвіл на вільну зміну місця роботи, встановлення 6-годинного робочого дня для підлітків, зниження пенсійного віку і збільшення пенсій.

Сільське господарство. Цій галузі також приділено значну увагу. На вересневому пленумі ЦК КПРС (1953 ) було проголошено курс на реформування сільського господарства. Відмінено “ножиці цін” та ліквідовано заготівлі, які були замінені на закупівлю сільськогосподарської продукції. Задля стимулювання праці колгоспників їм дозволено видавати грошовий аванс — 25 % коштів, виручених від реалізації продукції тваринництва. Було також списано заборгованість колгоспів щодо обов’язкових поставок продукції тваринництва. Загальні капіталовкладення у сільське господарство впродовж 1951-1960 рр. зросли у 6 разів порівняно з попередньою п’ятирічкою. Все це прискорило темпи зростання сільськогосподарського виробництва, які впродовж 1954-1958 рр. становили 7 % за рік. Врожайність зернових зросла з 10,2 центнера з гектара у 1950 р. до 19,9 у 1961 р., врожайність цукрових буряків за 1954-1958 рр.

зросла вдвічі, виробництво м’яса — більш ніж у 2 рази, виробництво молока — у 3 рази. Сільське господарство в СРСР вперше за багато років стало рентабельним. Причиною такого стрімкого зростання сільського господарства була також і державна політика, яка сприяла поліпшенню соціально-економічного та правового статусу селян. Так, колгоспники отримали паспорти. У 1953 р. було знижено податок на присадибні ділянки колгоспників та скасовано податок з плодових дерев та кущів. З 1956 р. введено щомісячну заробітну плату в колгоспах. У 1964 р. введено державне пенсійне забезпечення для колгоспників.

Але поряд із позитивними змінами зроблено і невиважені кроки у сфері реформування сільського господарства, які зрештою звели нанівець більшість здобутків. Так, на Пленумі ЦК КПРС, який відбувся у лютому-березні 1954 р., було прийнято рішення про освоєння цілинних земель (Казахстан) як пріоритетного завдання у розвитку сільського господарства. Саме на розвиток аграрного комплексу цих територій вкладалась основна маса державних інвестицій, призначених для сільського господарства. З України на цілину почали надсилати сільськогосподарську техніку, кращі посівні матеріали, і найголовніше — українську сільську молодь (лише за 1954-1955 рр. 93 тис. осіб), що призвело до нестачі робочої сили у сільському господарстві України.

У 1955 р. було взято курс на збільшення посівів кукурудзи. До початку 1960-х років посіви кукурудзи зайняли 20 % всіх посівних площ, що призвело до скорочення посівів зернових культур, які мали стратегічне значення.

У 1958 р., з метою надання колгоспам більшої господарської самостійності, було реорганізовано МТС у РТС (ремонтно-технічні станції). Це означало, що колгоспи мали викупити техніку, яка перебувала на балансі МТС. Це призвело до банкрутства більшості колгоспів. Лише у 1964 р. Держбанк списав заборгованість колгоспів, але на цей час більшість техніки була вже викуплена колгоспами і витрачених грошей ніхто їм не повернув.

Немалої шкоди сільському господарству було завдано також постійними укрупненнями та розукрупненням колгоспів, спробою ліквідувати травопільну систему. Негативні наслідки мали також неврожаї 1960, 1963 та 1965 рр.

Усі ці дії призвели до поступового занепаду сільського господарства. Темпи розвитку сільського господарства після 1958 р. впали до 2-3 % на рік. Уперше у своїй історії СРСР почав імпортувати зерно. У тваринницькій галузі також почалося зниження виробництва (показники виробленої тваринницької продукції у 1965 р. становили 92 % від рівня 1958 р.). Незважаючи на це, радянське керівництво у завданнях на семирічку (1959-1965) запланувало нереальні темпи зростання сільськогосподарського виробництва. Хрущов вимагав “за виробництвом м’яса, молока і масла на душу населення наздогнатиСША”. Оскільки сільське господарство ввійшло у кризову фазу, то воно не могло впоратись зі встановленим планом. Натомість Підгорний, аби вислужитись перед Хрущовим, на XX з’їзді КПУ у 1959 р. заявив, що республіка виконає завдання семирічки в галузі сільського господарства за 5 років, а чимало колгоспів та радгоспів і навіть районів — за ще коротші строки. Втілювались у життя подібні постанови звичними волюнтаристськими методами. Наприклад, щоб збільшити виробництво м’яса, керівники деяких колгоспів пустили під ніж більшість поголів’я худоби. Проте виконати поставлені передсільським господарством завдання не вдалось.