Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток освіти, науки та культури

Характерними рисами розвитку освіти, науки та культури у перше повоєнне десятиліття були, з одного боку, загальне патріотичне піднесення та відродження свободолюбства, а з другого — намагання радянської влади все повернути до старої схеми тотального контролю держави за всіма сферами життя суспільства і придушенню будь-яких поглядів, альтернативних офіційним.

Освіта. У 1944-1950 рр. в Україні було відновлено або збудовано 1669 шкіл на 0,5 млн учнівських місць, а за першу половину 1950-х збудовано ще 1300 шкіл на 400 тис. учнів. Проте значна кількість шкіл, особливо в сільській місцевості, розміщувалась у малопристосованих приміщеннях. Незадовільною була і кількість підручників та шкільного обладнання. Лише у 1950 р. кількість шкіл досягла довоєнного рівня. У 1953 р. був здійснений перехід до обов’язкової семирічної освіти. Недоліком системи освіти була її заполітизованість, відсутність свободи думки. Освіта також виступала елементом русифікації.

Розвивалась і система вищої освіти. З евакуації повернулись вищі навчальні заклади і водночас були створені нові. Їх загальна кількість на 1950 р. становила близько 130, і в них навчалося понад 300 тис. студентів. Правда, половина студентів навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що негативно впливало на рівень їхньої фахової підготовки.

Наука. Важливою подією було відновлення роботи в Україні АН УРСР з 1944 р. Вже у 1948 р. відновлено її науково-технічну базу. Водночас у системі АН УРСР почали створюватися нові підрозділи. Зокрема, в листопаді 1945 р. створено сільськогосподарське відділення (з 1956 р. — сільськогосподарська академія), у 1952 р. — відділ фізико-математичних наук, у 1954 р. утворено кримський філіал АН УРСР. За першу повоєнну п’ятирічку АН УРСР підготувала 413 кандидатів наук, а у 1951 р. при ній була створена докторантура. Президентом АН УРСР після смерті у 1946 р. О. Богомольця обрано відомого вченого-біохіміка О. Палладіна.

Наприкінці 1940-х років математик М. Лаврентьєв створив новий напрям у теорії функцій — теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для розвитку газо- та гідродинаміки.

Інститут електротехніки під керівництвом С. Лебедєва у 1948-1950 рр. створив першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину.

Інститут фізики під керівництвом М. Пасічника вів дослідження в галузі фізики атомного ядра.

Харківський фізико-технічний інститут АН УРСР успішно досліджував ядерну фізику надвисоких, середніх та наднизьких енергій.

Інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона розробив і впровадив у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, мостів, суден тощо. У 1953 р. у Києві збудовано найбільший у світі суцільнозварний міст.

Інститут загальної та неорганічної хімії розробляв методики захисту водних басейнів від забруднень та постачання споживачам чистої води.

Значного успіху було досягнуто і в літературознавстві. У цій сфері активно працювали Шамрай, Кирилюк, Дорошкевич, Крижанівський та ін. Було зібрано рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та проводилось їх наукове опрацювання і публікація. Зокрема, продовжувалось видання творів Т. Шевченка. З 1949 р. започатковано видання зібрання творів І. Франка. На початку 1950-х років видано повне зібрання творів І. Котляревського, підготовлено 5-томник творів Лесі Українки.

Але суттєвої шкоди розвитку науки завдало постійне втручання у неї партійного керівництва та політизація. Вченим часто доводилось розробляти безглузді теорії, висунуті вченими від партії. Зокрема, ціла низка наукових установ розробляла “план перетворення природи”, висунутий у 1948 р., яким передбачалася зміна гідросистеми. Інститут фізіології рослин проводив дослідження щодо акліматизації на українських землях субтропічних культур. З 1948 р. з ініціативи Т. Лисенка почалось переслідування генетики, яку було оголошено “буржуазною наукою”.

Особливих переслідувань зазнала історична наука. 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР”, в якій було піддано нищівній критиці “Короткий курс історії України”, створений С. Білоусовим, К. Гуслистим, М. Петровським, М. Супруненком, Ф. Яструбовим. Істориків критикували за “буржуазний націоналізм” та відхід від партійного тлумачення історичного процесу. Працю заборонили, натомість на основі сталінського “Короткого курсу історії ВКП(б)” був створений “Короткий курс історії України”.

З кінця 1940-х років почалося цькування вчених єврейського походження, яких звинувачували у космополітизмі та зв’язках з міжнародним сіонізмом (справжня причина — конфронтація СРСР із щойно створеною державою Ізраїль, яка стала головним союзником США на Близькому Сході). В Україні було репресовано 19 єврейських письменників, ліквідовано Кабінет єврейської історії при АН УРСР.

У літературі основною була воєнна та історична тематика. В цьому контексті створювали свої твори тогочасні українські письменники, зокрема Ю. Яновський (роман “Вершники”), П. Панч (роман “Гомоніла Україна”), Н. Рибак (роман “Зброя з нами”), Ю. Смолич (роман “Вони не пройшли”), О. Гончар (трилогія “Прапороносці”). Надзвичайним патріотизмом було перейнято вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, за який поета було піддано критиці з боку правлячих кіл. Кращим зразком ліричної поезії тих часів була збірка віршів М. Рильського “Троянди і виноград” та збірка поезій А. Малишка “Чотири літа”.

Не обійшли репресивні дії влади і театральне життя республіки. 20 жовтня 1946 р. видано постанову ЦК КП(б)У “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення”, якою вимагалося ставити театральні вистави з сучасного життя, які прославляють радянський лад. А проте театральне життя продовжувало розвиватись, хоча і в чітко визначених рамках. Наприкінці 40-х років в Україні діяло 96 театрів, з них 78 — україномовні. В них працювали такі видатні майстри сцени, як М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Юра, Б. Гмиря, Н. Ужвій, А. Бучма, К. Хохлов, Ю. Шумський, Є.Пономаренко та ін.

Музичне мистецтво першого післявоєнного десятиліття відзначене творчістю таких композиторів, як К. Данькевич (опера “Богдан Хмельницький”), Г. Майборода, Б. Лятошинський, А. Свєчников, Д. Клебанов (симфонія “Бабин Яр”) та ін. Заслужене визнання здобули: Державний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, Київська державна академічна капела “Думка” під керівництвом О. Сороки, Львівська державна хорова капела “Трембіта” під керівництвом П. Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Мініківського.

В образотворчому мистецтві високого художнього рівня досягнули О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська та ін.

Кіномистецтво. В Україні працювало три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська, Ялтинська. Найвідомішими стрічками українського кінематографа у післявоєнні роки стали “Тарас Шевченко” І. Савченка, “Весна на Зарічній вулиці” М. Хуциєва, О. Маслюков, М. Маєвська “Педагогічна поема”, картина О. Довженка “Мічурін”.