Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток культури в УСРР у 1930-х рр.

Припинення українізації. Після посилення позицій Сталіна у вищому партійно-державному керівництві він перестав відчувати потребу у заграванні з національними партійними лідерами.

У 1927 р. Шумського за критику Кагановича звільнили з посади і вислали з України. Почалося звільнення його прибічників на місцях. Продовженням цього наступу був розгром ВАПЛІТЕ та ряду інших культурних організацій. З 1928 р. почалися широкомасштабні репресії проти діячів науки та культури.

5 грудня 1932 р. Й. Сталін видав таємну інструкцію для партійного керівництва на місцях, відповідно до якої “українізація” мала бути негайно припинена. Ця дата вважається офіційним кінцем “українізації”, хоча партійне керівництво протидіяло їй постійно, а з кінця 1920-х років перейшло у широкомасштабний наступ проти неї. Тому ця інструкція Сталіна просто підбила підсумок, завершила давно розпочату справу. Натомість почалася планомірна русифікація, насамперед у сфері культури.

Освіта. 1930 р. — введення загальнообов’язкової початкової освіти (4 роки). У 1934 р. встановлено три типи загальноосвітніх шкіл: початкові (4 роки), неповні середні (7 років), середні (10 років). До кінця ІІ п’ятирічки завершено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

У 1932/1933 навчальному році навчалося 98 % дітей віком до 10 років, а 98 % випускників початкової школи продовжували навчання. 80 % дітей навчалися в українських школах, але їх кількість з 1933 р. постійно зменшувалась. З 1938 р. почалось також закриття шкіл, у яких викладання велося мовами національних меншин.

За переписом 1939 р. в Україні письменними були 85,3 % населення у віці до 50 років. Працювали 32 тис. шкіл і 700 технікумів.

Зросла кількість вищих навчальних закладів (з 19 у 1915 р. до 129 у 1938 р. ). Кількість студентів зросла з 27 тис. (1915) до 124 тис. (1938). Проте кількість і одних і других не відповідала якості освіти, оскільки вона була заполітизована, була відсутня свобода думки, винищувалися старі педагогічні кадри та викладачі-вільнодумці.

Наука. Головний науковий центр — ВУАН (у 1936 р. перейменована на АН УРСР) з 1930 р. очолив О. О. Богомолець. На 1928 р. у науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців. У 1931 р. на противагу ВУАН було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яка проіснувала до 1936 р. У січні 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандидатів і докторів наук, але їх присвоєння здійснювалось у Москві. З 1929 р. почались репресії проти українських учених. Вони почалися з вищезгаданих судових процесів (“Шахтинська справа”, “Спілка визволення України” тощо) та постанови про припинення українізації 1932 р. На знак протесту проти такої політики 15 червня 1933 р. покінчив життя самогубством Хвильовий. Загалом репресії 1930-х років призвели до винищення найкращих представників української науки та культури, а тому цей період в її історії дістав назву “розстріляне відродження”.

Та, незважаючи на вкрай несприятливі умови, українська наука та культура у 1930-х роках продовжувала розвиватись.

Математик Крилов створив нову науку — нелінійну механіку. У Харківському фізико-технічному інституті був створений прискорювач елементарних часток, на якому вдалося здійснити ядерну реакцію. Плідно працювали фізики Ландау (досліджував термоядерний синтез) та Ліфшиць, а також хіміки (Бродський, Писаржевський та ін.).

У медицині особливе значення мала діяльність Богомольця, Палладіна та Шмальгаузена, в генетиці Холодного, Юр’єва та Сапєгіна, в офтальмології — Філатова.

Літературознавство та історична наука зазнали особливо великих втрат від репресій 1930-х років. Зокрема, була повністю знищена історична школа М. Грушевського.

Продовжували літературну творчість П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський, О. Довженко, М. Куліш, І. Ле, З. Тулуб, Ю. Смолич, А. Головко, І. Микитенко, О. Корнійчук, О. Вишня. У 1934 р. була створена Спілка письменників України (з 217 її членів знищили 193). Зокрема, загинули М. Ірчан, Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко та багато інших талановитих українських письменників. А тих, хто залишився, змусили писати “ідейно правильні” твори.

У музиці високим рівнем позначена діяльність композиторів Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, М. Вериківського, В. Косенка, К. Данькевича, П. Козицького.

Образотворче мистецтво було представлено творчістю учнів М. Бойчука (яких невдовзі репресували), Ф. Кричевського, Г. Світлицького, О. Шовкуненка, а також молодшого покоління митців, до якогоналежали Петрицький, Дерегус та інші.

Театральне життя розвивалось завдяки таким корифеям, як П. Саксаганський, М. Садовський, О. Сердюк, Н. Ужвій та А. Бучма.

У кінематографі з кінця 1920-х років відбувся перехід до звукового кіно. У цей час в Україні працювали такі кінорежисери, як О. Довженко, І. Кавалеридзе, І. Савченко та інші. Протягом 1929-1937 рр. в Україні було знято 180 фільмів.

Церковна політика. Не оминула зміна політичного курсу і церковне життя, оскільки радянська влада розглядала Церкву як головного ідеологічного конкурента. З 1927 р. почалось широкомасштабне закриття культових споруд (лише у 1928 р. близько 100), арешт церковних діячів та активних віруючих. У 1930 р. ліквідували УАПЦ. Репресій зазнали також представники інших напрямів православ’я (із лояльними щодо влади включно), протестантське, римо-католицьке та інше духовенство. Репресії поєднувалися з шаленою антирелігійною пропагандою та розколом самих церков. З 1929 р. заборонили всі види діяльності церковних установ, крім богослужіння. Особливого розмаху антирелігійна політика радянської влади набула у 1930-х роках. ІІІ п’ятирічку навіть було оголошено п’ятирічкою боротьби з релігією.