Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток культури в Україні у 1921-1928 рр. Церковне життя

“Українізація” та “Коренізація”. З метою заспокоєння населення, схилення на свій бік національної інтелігенції та створення позитивного іміджу СРСР за кордоном радянське керівництво на XII з’їзді РКП(б) в квітні 1923 р. проголосило курс на “коренізацію”. Ця політика мала проводитись у сфері культури і передбачала: 1) широке впровадження мов національних меншин у діловодство, освіту і культуру в місцях компактного проживання національних меншин; 2) збільшення частки представників національних меншин в управлінському та партійному керівництві; 3) відродження і розвиток культур корінних національностей. Крім того, партія намагалась злитися з народом, щоб останній не розглядав партію як інородне утворення. На практиці це означало поповнення представниками національних меншин партійного керівництва республіки та адміністрації, переведення освіти та видавничої справи на національні мови, заохочення відродження національних традицій тощо.

В Україні політика “коренізації” мала дві складові: 1) власне “коренізацію”, яка передбачала розвиток культури національних меншин, що проживали в Україні (кримських татар, поляків, євреїв, німців, греків, молдаван та ін. ); 2) “українізацію”, яка означала всебічний розвиток культури титульної нації України, тобто — українців. Зазначимо, що українізація проводилась не лише натериторії УСРР, а й у місцях компактного проживання українців за її межами — на Кубані та Північному Кавказі, в окремих регіонах Сибіру та Казахстану, на Далекому Сході.

Партійне керівництво УСРР (Квіринг, Лебідь та ін. ), яке на початку 1920-х років на 80 % складалось не з українців, вороже поставилось до політики “українізації” і всіляко перешкоджало її впровадженню. Але на середину 1920-х років серед партійного керівництва УСРР відбулись кадрові зміни: запеклого ворога українізації Е. Квіринга на посаді генерального секретаря КП(б)У в 1925 р. замінили на Л. Кагановича (останній хоча і не симпатизував українцям, але, слухняно виконуючи вказівки Сталіна, почав вивчати українську мову і змушував до того інших керівників), народним комісаром освіти став О. Шумський (найпослідовніший і щирий прибічник українізації). Багато українців очолили місцеві партійні та державні органи влади, а частка українців в КП(б)У зросла з 20 % у 1920 р. до 52 % у 1927 р., хоча серед ЦК і не перевищувала 25 %.

Освіта. Відповідно до політики українізації та коренізації до 1927 р. на українську мову викладання перейшли 25 % вищих навчальних закладів, 59 % технікумів, 80 % шкіл. Були створені також майже 600 шкіл з німецькою мовою викладання, 351 — з польською, 342 — з єврейською, 31 — з татарською.

Одним з пріоритетних завдань радянського керівництва у сфері культури було визначено ліквідацію неписьменності. Відповідно до цього в 1921 р. РНК УСРР видав декрет, яким усе неписемне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане вчитися читати і писати. У 1923 р. для вирішення цього завдання було створене товариство “Геть неписьменність”, а також спеціальні гуртки з навчання дорослих — товариства ліквідації неписьменності (лікнепи), а їх відвідувачів заохочували матеріально. Завдяки цим заходам до кінця 20-х років чисельність неписьменних серед дорослого населення зменшилося з 76 % до 43 %. У 1924 р. запроваджувалося обов’язкове початкове (чотирирічне) навчання для дітей. Середньою освітою станом на 1927 р. було охоплено понад 35 % дітей шкільного віку (проти 22 % у 1917 р. ), а кількість студентів зросла у 3,5 раза.

Позитивними моментами реформування освіти було: скасування плати за навчання, створення мережі заочної та вечірньої освіти, скасування поділу навчальних закладів відповідно до гендерного чинника, відокремлення освіти від Церкви, рівність всіх станів у здобутті освіти, розширення мережі навчальних закладів, викладання національними мовами.

Наука. Одним з головних центрів розвитку науки та культури в Україні була Українська Академія наук (з 1921 р. по 1936 р. — Всеукраїнська Академія наук або ВУАН) та її структурні підрозділи (відділи, кафедри та інститути). Президентом ВУАН до 1921 р. був В. Вернадський, у 1921-1922 рр. — М. Василенко, у березні-травні 1922 р. — О. Левицький, а з 1922 р. до 1928 р. В. Липський. До кінця 1920-х років ВУАН мала 3 відділи — історико-філологічний, соціально-економічний та фізико-математичний.

В історичній науці важливе значення мала праця М. Грушевського, який навесні 1924 р. повернувся в Україну. Працюючи у ВУАН, він створив історичну школу, яка повела системне вивчення різних аспектів та етапів історії України. В Харкові плідно працював історик Д. Багалій та його учні. Вивченням козацтва займався Д. Яворницький. Всі вони продовжували розвивати немарксистську історію. Марксистський напрям в історичній науці представляв М. Яворський.

В літературознавстві помітним явищем була творчість А. Кримського, С. Єфремова, О. Білецького та інших, які вивчали український фольклор та літературу, а також вели дослідження літератур і фольклору інших народів світу, розробили новий український правопис, видавали словники та іншу фахову літературу.

Першорядне значення мала діяльність М. Гамалії та Д. Заболотного (у сфері епідеміології), О. Богомольця, О. Палладіна, Ф. Яновського, М. Стражеска (в галузі медицини), М. Холодного та А. Сапегіна (у біології, зоології, генетиці), І. Шмальгаузена (в експериментальній зоології).

В економіці велику роль відіграла діяльність визначного економіста М. Волобуєва, який обґрунтував доцільність самостійного розвитку України, та К. Воблого. Обидва були прибічниками ринкової економіки.

У сфері фізико-математичних наук і техніці особливо важливе значення мала праця Д. Граве, який створив Київську математичну школу. М. Крилов та М. Боголюбов започаткували дослідження в галузі нелінійної механіки. Теоретичні роботи в галузі чистої математики вів Г. Пфейффер. Л. Ландау став засновником досліджень з термоядерного синтезу. Теоретичне обґрунтування польотів у космос розробив талановитий український конструктор Ю. Кондратюк. І. Сікорський продовжував створення нових моделей літаків.

Література. Літературне життя України 1920-х років відзначалось значним різноманіттям напрямів і течій. У цей період виникло багато літературних об’єднань та груп. Зокрема: спілка селянських письменників “Плуг” (П. Панч, С. Пилипенко, А. Головко), спілка пролетарських письменників “Гарт” (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), “Молодняк”, “Нова генерація”, “Ланка” (перейменована на МАРС — Майстерня революційного слова, до неї належали Г. Косинка, Є. Плужник та ін.), ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури (М. Хвильовий, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Яновський), неокласики (М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).

Один з визначних українських письменників того часу — М. Хвильовий започаткував гостру літературну дискусію 1925-1927 рр., кинувши гасло “Геть від Москви! Дайош Європу!” Він закликав українських письменників наслідувати не російську, а західноєвропейську літературу. За це його було піддано гострій критиці і позбавлено можливості працювати.

Музика і театр. Загальне пожвавлення культурного життя не оминуло і музичної творчості та театру. Плідно працювали такі визнані композитори, як Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий. У 1926 р. було засновано Київський симфонічний оркестр. У 1925-1926 рр. створено театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі. В Києві була заснована хорова капела “Думка”. У 1922 р. (за іншою версією — у 1918 р. ) Л. Курбас створив у Києві свій славнозвісний театр “Березіль”, який робив сміливі постановки українських класиків та сучасних режисерів. Повернулися з еміграції та відновили свою театральну діяльність в радянській Україні М. Садовський та П. Саксаганський. Формувалось нове покоління діячів українського театру (А. Бучма, Г. Юра, Н. Ужвій, О. Ватуля, Ю. Шумський).

Образотворче мистецтво. Продовжували діяльність представники старшого покоління М. Бойчук (засновник власної художньої школи — бойчукістів), К. Трохименко, Ф. Кричевський, І. Їжакевич та формувалася нова зміна (В. Касіян, А. Петрицький та ін.). Соціалістичний реалізм співіснував у їх творчості з елементами авангарду та інших творчих напрямів.

Кіно — належало до нових жанрів мистецтва, але незважаючи на це, швидко розвивалось. Цьому сприяла загальна доступність кіномистецтва і особливе сприяння кінематографу з боку радянської влади, хоча зворотним боком цієї турботи була його швидка політизація. Та, незважаючи на це, українські кіномитці (І. Кавалерідзе, В. Гардш, О. Алещенко, О. Довженко, І. Савченко) створили справжні шедеври, частина з яких увійшла до золотого фонду світового кінематографу (наприклад, фільм О. Довженка “Арсенал”). У Києві наприкінці 1920-х років було створено велику кіностудію.

Церковне життя. Загальна лібералізація життя в роки непу сприяла відродженню також і релігійного життя. 14 жовтня 1921 р. Всеукраїнська православна церковна рада скликала І Всеукраїнський православний собор, на якому було проголошено створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). До 1924 р. УАПЦ вже мала до 2 тис. парафій.

УАПЦ одразу ж опинилась у скрутному становищі, оскільки проти неї виступила РПЦ та радянська влада, яка небезпідставно вважала УАПЦ однією з опор українського національного відродження. До того ж під час голоду 1921-1923 рр. у церков було вилучено майже все майно. Але сильні релігійні настрої серед населення України змусили владу вдатись не до відкритих репресій, а до розколу самих віруючих. Влада інспірувала створення різних дрібних і лояльних щодо влади церков, наприклад: Нової Православної (обновленської) Церкви або “Живої Церкви”; Української Синодальної Церкви, створеної у 1923 р.; Братського об’єднання українських автокефальних церков, створеного у 1925 р. Ці церковні організації не здобули особливої популярності серед віруючих, але вносили безлад і анархію в релігійне життя, чим давали радянській владі ґрунт для критики Церкви та боротьби з нею.