Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Причини переходу до непу та зміст нової економічної політики

На початку 1921 р. особливо гостро стала відчутною згубність подальшого дотримання політики “воєнного комунізму”: країна була охоплена селянськими повстаннями, робітничими виступами, активізувались антирадянські політичні сили, відновилася можливість зовнішнього втручання, була цілковито розвалена економіка, не вистачало практично всіх товарів та продовольства. Все це загрожувало більшовикам втратою влади в країні. Відповідно постала негайна потреба зміни внутрішньополітичного курсу. Зробивши належні висновки, лідер російських більшовиків В. Ленін вирішив змінити внутрішню політику радянської влади.

Питання відмови від політики “воєнного комунізму” вперше було обговорене на Пленумі ЦК РКП(б) 24 лютого 1921 р., проте викликало гостру дискусію. Лише 15 березня 1921 р. X з’їзд РКП(б), після придушення Кронштадтського повстання, яке власне і змусило учасників з’їзду ухвалити реалістичне рішення, прийняв постанову “Про заміну продрозкладки натуральним податком”. Це означало відмову від викачування максимальної кількості зерна з селян за безцінь і проведення закупівлі у селян зерна за ринковим цінами. Подальші кроки на шляху відміни політики “воєнного комунізму” були зроблені на Всеросійській продовольчій нараді в червні 1921 р., на якій уперше новий політичний курс був названий новою економічною політикою (неп). Остаточно ж перехід до непу затвердив 9 серпня 1921 р. РНКРРФСР. До кінця 1921 р. визначилися і головні складові непу, які полягали у поверненні до окремих елементів ринкової економіки. Не відміняючи монополії держави на володіння великими промисловими підприємствами, частину середніх та дрібних промислових підприємств почали здавати в оренду приватним особам, а державні підприємства переводили на госпрозрахунок. Селянам передавали у приватну власність значні земельні площі. Відновлювалися грошові відносини та приватна торгівля. Значну роль в оздоровленні фінансової системи СРСР відіграв український економіст М. Владимиров, який у 1922 р. був відкликаний до Москви і очолив проведення грошової реформи, яка успішно закінчилась на початку 1924 р. За його ініціативи в обіг замість інфляційних паперових “радзнаків” були випущені забезпечені золотом банківські білети — червінці, які перетворилися на одну з найміцніших валют світу. Була також відмінена обов’язкова трудова повинність, оплату праці перевели з натуральної у грошову форму. Всі ці дії сприяли швидкому виходу економіки з кризи та досягненню нею довоєнного рівня. У 1923 р. скінчився голод.

В Україні впровадження непу мало свою специфіку. Економічний ефект від заміни продрозкладки продподатком став відчутним в Україні лише у 1922 р., оскільки продподаток мав стягуватися, починаючи із врожаю 1921 р., тобто у 1922 р., натомість у 1921 р. залишався в силі закон про продрозкладку, хоча її обсяги і були зменшені на 20 %. Отже, в Україні неп запровадили на рік пізніше, ніж у Росії, тобто у 1922 р. Це було викликано і запеклим опором республіканського партійного керівництва щодо непу, а також через опір комнезамів на місцях і голод. Лише після проведення заміни керівництва КП(б)У, яке з 1923 р. очолив Е. Квіринг, а з 1925 р. вірний служака Й. Сталіна Л. Каганович, курс на неп, проголошений центральним керівництвом більшовицької партії, почав впроваджуватись і в УСРР. Головними його складовими були реформи у промисловості та сільському господарстві.

У процесі реалізації політики непу в промисловості України були здані в оренду 5200 підприємств, а націоналізовані підприємства об’єднані у госпрозрахункові трести. Госпрозрахунок означавфактичну економічну самостійність трестів: відтепер вони самі шукали постачальників сировини та ринки збуту своєї продукції, формували фонд зарплати та вели всі економічні операції. Замість галузевих главків управління державними промисловими підприємствами перенесли на місця — були створені трести. В Україні трести на середину 1920-х років об’єднали більшість державних промислових підприємств. Так, шахти Донбасу об’єднані в трест “Донвугілля”, металургійні заводи Донецько-Криворізького басейну — в трест “Південсталь”, залізорудну промисловість — у Південнорудний трест, хімічну промисловість — у три трести (“Коксобензол”, “Хімвугілля” та “Склосода”), підприємства харчової промисловості об’єднано в “Цукротрест”, “Бахсіль”, “Маслотрест” тощо. Підприємства, що об’єднувались у трести, втрачали економічну, а часто і юридичну самостійність та цілковито підпорядковувалися керівному органу тресту, тобто перетворювались на монопольні об’єднання. Для закупівлі сировини, координації торговельних операцій та збуту продукції були створені синдикати, а для укладення торговельних угод та найму робочої сили — біржі. Велась активна реконструкція старих та будівництво нових заводів та інших промислових підприємств. Так, в УСРР за роки непу було збудовано 32 великі заводисільськогосподарських машин і Україна перетворилася на головну базу радянського машинобудування для сільського господарства. Саме в Україні в 1921 р. був створений перший радянський трактор (на Кічкаському машинобудівному заводі під Олександрівськом), а у 1924 р. споруджений Харківський тракторний завод, на якому почався серійний випуск гусеничних тракторів “Комунар”. Відповідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО) в Україні з середини 20-х років почалося будівництво великих електростанцій — Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської ГЕС. Відбудовували старі невеликі електростанції, що існували при заводах та в окремих містах.

Паралельно з реформами у промисловості тривало і реформування сільського господарства. З 1922 р. селян України перевели на продподаток. До кінця 1923 р. у власність селян було передано 92 % орних земель республіки, решта залишилась у власності держави. 19 травня 1923 р. був затверджений декрет ВУЦВК та РНК УСРР про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. Причому основну його частку сплачували заможні господарства, тоді як до 1925 р. від його сплати були звільнені близько 25 % господарств (головним чином — незаможних селян). Така політика, по-перше, дала можливість сформувати державний грошовий фонд для закупівлі зерна, а по-друге, призвела до покращання матеріального становища найбідніших верств сільського населення. З 1921 р. в сільському господарстві також почала заохочуватися практика утворення колективних господарств — колгоспів, радгоспів та кооперативів. Абсолютна більшість українських селян віддавала перевагу кооперуванню. До 1928 р. всіма видами кооперації в Україні було охоплено 85 % селянських господарств.