Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 9. Україна у 1921-1938 рр.

УСРР у 1921-1928 рр. 

УСРР на початку 1920-х років

Розгромивши всіх претендентів на владу в Україні, більшовики взяли курс на знищення внутрішньої опозиції та негайне запровадження комунізму. Це виявилось у знищенні всіх політичних партій та відновленні політики “воєнного комунізму”.

Ще в період боротьби за владу в Україні у 1917-1920 рр. більшовики ліквідували всі праві та центристські політичні партії. Після зміцнення своєї влади вони вирішили знищити і своїх союзників, тобто інші ліві партії. Вже у березні 1920 р. були розпущені партії борьбистів та боротьбистів, а невдовзі заарештоване керівництво партії лівих есерів (інтернаціоналістів).

20-23 березня у Києві відбувся судовий процес над ними, а у вересні 1920 р. партію лівих есерів повністю розгромили. З кінця 1920 р. почалася також боротьба з націонал-комуністами (УКП). Таким чином, більшовики поступово прибрали політичних конкурентів і встановили одноосібне панування своєї партії у політичному житті, що свідчило про тоталітарні тенденції у психології їх керівництва.

У 1920 р. політика “воєнного комунізму” набула ще потворніших форм. З листопада 1920 р. в Україні були націоналізовані 11 тис. підприємств, з яких вдалося налагодити роботу лише на 4 тисячах. Приватна ініціатива у промисловості була повністю знищена. Ліквідована приватна торгівля. Відбувалося погіршення становища робітників. Постійно зменшувалася заробітна плата, яка здійснювалася виключно у натуральній формі (100 г хліба за день праці), і при цьому зростала тривалість робочого дня. Тому робітники почали страйкувати, але щоб уникнути репресій і отримувати пайки, вони вдавалися переважно до так званих італійок (страйки, під час яких робітники перебувають на робочому місці, проте практично не працюють, а лише створюють видимість праці). Це змусило владу посилити репресії проти робітників. Особливо ж терористичний характер мала політика щодо селянства. Тепер, окрім зерна, у селян вилучали й інші сільськогосподарські продукти. Все це призвело до збереження антибільшовицьких настроїв серед українського суспільства і вело до продовження антибільшовицьких виступів. У 1920-1921 рр. тривала боротьба орієнтованих на УНР підрозділів Ю. Тютюнника на Волині, 20-тисячної повстанської армії Махна на Катеринославщині та інших дрібніших підрозділів. Всього на 1921 р. в Україні діяло 200-250 повстанських загонів. Тому більшовики витрачали величезні сили на боротьбу проти повстанського руху українських селян. Здійснювали масові репресії: проводили розстріли, було створено 18 концтаборів, через які пройшли 30 тис. осіб. Проте всі ці дії радянської влади в Україні лише посилили антибільшовицькі настрої та загострили загальну економічну кризу, одним з наслідків якої був голод 1921-1923 рр.

Голод 1921—1923 рр. охопив 5 губерній Південної та Східної України. Його причиною була посуха та неврожай, але велику роль у його посиленні та тривалості відіграла політика радянської влади. У селян примусово вилучали останній хліб, що прирікало їх на вимирання. Натомість вилучене у селян зерно продавали за кордон, й на одержані кошти закуповували зброю, промислове обладнання та різні речі для вищого партійного керівництва. В Україні в ці роки голодувало від 4 до 7 млн осіб, з яких померло 1,5-2 млн. Лише 16 січня 1922 р. Москва визнала факт голоду в Україні і погодилася на надання голодуючим гуманітарної допомоги від міжнародних організацій. Допомогу надали Американська адміністрація допомоги (АРА), яка передала 180,9 млн пайків та Червоний Хрест (12,2 млн пайків). Для порівняння, радянський орган допомоги голодуючим Допомгол надав 383 тис. пайків. Проте основна маса всієї допомоги йшла до голодуючих районів Поволжя. Антилюдяний характер радянської влади виявився і в тому, що вона вирішила зіграти на людському горі — голод був використаний для боротьби з Церквою та привласненні її майна. Церкву звинуватили у відмові допомогти голодуючим (хоча провідники різних конфесій пропонували свою допомогу) і під цим приводом було проведено закриття низки культових споруд при одночасному їх пограбуванні, знищенні предметів культу та репресіях щодо духовенства.

З метою остаточного завершення інтеграції радянських республік у 1922 р. було вирішено негайно утворити єдину радянську державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Існувало дві основні концепції створення СРСР — автономістська (Сталін, Зинов’єв, Каменєв, Дзержинський, Орджонікідзе) і федералістська (Ленін, Троцький, Раковський, Затонський). Перша передбачала приєднання всіх радянських республік до Росії як автономних районів, друга — об’єднання радянських республік на рівноправних началах і при збереженні широкого внутрішнього самоуправління кожної з республік. Спочатку гору взяла ідея автономізації, яку особливо наполегливо проводив Сталін. Але Раковський, довідавшись про це, звернувся до Леніна. Останній, у свою чергу, звернувся з листом до учасників з’їзду, на якому вирішувалось це питання. У своєму листі Ленін піддав різкій критиці ідею автономізму. Оскільки Ленін мав більший авторитет, то учасники з’їзду прийняли його концепцію створення союзної держави на принципах федерації.

10 грудня 1922 р. у Харкові на VII Всеукраїнському з’їзді рад була схвалена Декларація про утворення СРСР. З’їзд закликав приєднатися до неї й інші радянські республіки. Для цього в Москві працював І з’їзд Рад СРСР, на якому 30 грудня 1922 р. затвердили Декларацію про створення СРСР і виробили Союзний договір. На ІІ з’їзді Рад СРСР у січні 1924 р. затверджено І Конституцію СРСР. У 1925 р. на її основі було створено Конституцію УСРР, яка фактично дублювала загальносоюзну — тенденція, характерна для всього законодавства УСРР. Треба зазначити, що федералістська концепція, на принципах якої було затверджено створення СРСР, досить швидко була підмінена автономістською суттю. Вся повнота влади зосередилась у Москві, а в компетенції союзних республік залишилися в основному питання соціальної, культурної та освітньої сфер.

Натомість зовнішня політика, армія та силові структури, випуск грошей, законодавство та інші важливі складові політики також зосередились у Москві. Тому після входження УСРР до складу СРСР можна вести мову про остаточну втрату Україною ознак політичної незалежності та її повернення до складу модернізованої Російської імперії, тільки вже радянської — СРСР. Єдиним позитивним наслідком встановлення радянської влади було припинення бойових дій на території України з кінця 1921 р.