Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Західноукраїнські землі в період визвольних змагань

Галичина. Центром національно-визвольного руху в Західній Україні в часи визвольних змагань 1917-1921 рр. стала Галичина. 18 жовтня 1918 р. у Львові утворилася Українська Національна Рада, яка заявила про намір створити на українських землях, що входили до Австро-Угорщини, незалежну Українську державу. Це рішення було підтримане українським населенням. Однак Українська Національна Рада сподівалась отримати задоволення своїх прагнень від австро-угорського уряду, щоб зберегти законність цього кроку, і уникала рішучих дій. Натомість у Відні не збиралися йти на поступки українцям і водночас почали підготовку до передання влади у регіоні полякам, яке було заплановане на 1 листопада 1918 р. Не дочікуючись цього, найактивніші члени української політичної еліти (переважно старшини Легіону УСС, які у вересні 1918 р. створили Військовий комітет на чолі із сотником Д. Вітовським) вирішили вдатись до рішучих дій. У ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання встановили контроль над Львовом та іншими містами Галичини. Австрійський уряд змушений був проголосити передання влади у Східній Галичині Українській Національній Раді. Перехід влади до українців відбувся мирно.

Створена українська держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Почався активний процес державотворення. 11 листопада був створений виконавчий орган влади — Державний секретаріат (очолив К. Левицький), а президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада 1918 р. офіційно проголошено створення ЗУНР.

На відміну від Наддніпрянщини, в ЗУНР сформувався дієвий адміністративний апарат і суди, були проведені позитивні реформи, створено велику національну армію (Українська галицька армія — УГА). Зовнішня політика уряду ЗУНР відзначалась певним реалізмом, однак великою довірою Антанті.

Ще 1 листопада 1918 р. поляки підняли повстання у Львові та інших містах Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено відновлення Польської держави. Відроджена Польща одразу ж висунула свої претензії на західноукраїнські землі. І хоча до початку 1919 р. поляки не мали достатніх сил, але витісняли українців завдяки їх нерішучості і вірі у можливість мирного порозуміння. Значну роль у цьому відіграла також і міжнародна ізоляція ЗУНР, яка була створена зусиллями польських дипломатів. Останні переконали лідерів країн Антанти, що українці є більшовиками і водночас співпрацюють з Німеччиною. Таким чином, ЗУНР була позбавлена можливості отримувати зовнішні кредити і вести закупівлю зброї за кордоном. Водночас Польща отримувала різні пільги та безкоштовні поставки зброї та боєприпасів. Усе це дало можливість полякам перейти у наступ проти військ ЗУНР.

12 листопада 1918 р. поляки захопили важливий стратегічний пункт і комунікаційний вузол Галичини — Перемишль, а 22 листопада — Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава.

В лютому 1919 р. УГА перейшла в контрнаступ. Поляків розбили, і вдалося вийти до Львова, але за наполягання Антанти, яка була налякана можливістю розгрому Польщі, було встановлене перемир’я. Воно дало змогу Польщі накопичити сили.

Отримавши на початку травня значне поповнення (в цей час до Галичини перекинули сформовану у Франції 60-тисячну дивізію генерала Галлера), поляки 14 травня 1919 р. перейшли у Східній Галичині в наступ, який тривав до кінця травня і закінчився майже повною окупацією Галичини.

Проте війська ЗУНР не збиралися припиняти боротьбу. Провівши перегрупування, 8 червня 1919 р. вони почали Чортківський контрнаступ. Він розвивався блискуче. Але нестача боєприпасів і виснаження української армії дало можливість полякам у другій половині червня перейти у контрнаступ і до середини липня повністю захопити Галичину. Польський контрнаступ був підтриманий також військами Румунії, які вдарили на Покуття, в тил армії УГА.

15-16 липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР евакуювалися за Збруч на територію УНР. ЗУНР припинила своє існування. Боротьба українців за незалежність в Західній Україні зазнала поразки.

Північна Буковина та Закарпаття. Одразу ж після розпаду Австро-Угорської імперії населення Буковини на 40-тисячному Буковинському загальнонародному вічі, що відбулось у Чернівцях 3 листопада 1918 р., висловилось за приєднання до Великої України. Проте ні Наддніпрянська Україна, ні ЗУНР не могли надати українцям Буковини військової підтримки. З огляду на безборонність Буковини Румунія вдалася до анексії цього регіону. 11 листопада 1918 р. румунські війська, майже не зустрічаючи опору, окупували Буковину. Ще в березні 1918 р. Румунія, використовуючи загальну дестабілізацію політичної ситуації в Україні, окупувала Бессарабію.

На окупованих українських землях Румунія встановила військовий режим, який діяв до 1928 р. і означав насильницьку румунізацію краю та дискримінацію місцевого українського населення. Все це призвело до опору місцевого населення румунській владі. Вже в листопаді 1918 р. населення Кіцманського повіту зробило спробу звільнитись з-під влади Румунії та створити окрему республіку. Повстанські виступи охопили й інші частини Буковини та Бессарабії. До найбільших з них належало Хотинське повстання 1919 р. і Татарбунарське повстання 1924 р., але обидва повстання були жорстоко придушені.

Аналогічно події розвивались і в Закарпатті. Місцеве українське населення висловилось за приєднання Закарпаття до України (на Закарпатському загальнонародному вічі у Хусті 21 січня 1919 р.). Проте регіон окупувала Угорщина ще в листопаді 1918 р., а влітку 1919 р. — війська Чехословаччини та Румунії. Після поразки Угорщини з нею було укладено в червні 1920 р. Тріанонський договір, відповідно до якого більшість Закарпаття переходило до Чехословаччини, а менша частина (так звана Смітщина) — до Румунії.