Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Наступ Денікіна та його розгром

А. І. Денікін (Дейнеко) — українець за походженням, але цілковито русифікувався і став ярим російським шовіністом. Зробив військову кар’єру у складі російської армії і в період Першої світової війни став генерал-лейтенантом. Із самого початку революції виступив проти радянської влади та намагався відродити небільшовицьку Росію у кордонах 1917 р., тобто був проти надання незалежності Україні.

31 березня 1918 р. він очолив Добровольчу армію. 8 січня 1919 р. Денікін та ще один лідер Білого руху, керівник Донської армії Краснов підписали угоду про об’єднання своїх військ в єдину армію — Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР). Після смерті Краснова Денікін став одноосібним командувачем цих сил.

Початок 1919 р. — денікінці захопили Північний Кавказ та Крим, у квітні-травні 1919 р. — Донбас. Із середини травня почався наступ військ Денікіна на Слобідську та Південну Україну. 25 червня 1919 р. денікінці вступили до Харкова, а 28 червня — до Катеринослава. До вересня 1919 р. денікінці захопили майже всю Україну.

На окупованих українських землях Денікін відновив дореволюційні порядки. Всі посади займали росіяни. Поміщикам були повернуті відібрані у них землі та інша власність, а селян зобов’язали працювати на поміщиків і ще здавати зерно представникам денікінської влади. У більшості населених пунктів був запроваджений воєнний стан. Заборонялися освіта та видавнича справа українською мовою, переслідувались українські політичні партії та інші громадські об’єднання, натомість відновилася русифікація. Активно діяла таємна поліція, яка вишукувала невдоволених. Проводилися єврейські погроми. На підприємствах зросла тривалість робочого дня, зменшилася зарплата, заборонялися страйки та профспілки. Усе це призвело до швидкого розчарування абсолютної більшості населення у політиці Денікіна, і тому населення України починає боротьбу вже проти нової, денікінської влади.

Головною її силою знову були селянські повстанські загони. Більшість отаманів в Україні майже одразу виступила проти білих. Запеклу боротьбу з ними вів Зелений, який загинув в одному з боїв з денікінцями восени 1919 р., а також Махно. 5 серпня 1919 р. Махно видав наказ про створення підпорядкованої йому Революційної повстанської армії України (махновців). Невдовзі вона нараховувала понад 40 тис. піхотинців та 10 тис. кавалеристів. На її озброєнні було до 1 тис. кулеметів, які Махно першим почав ставити на легкі вози (тачанки), а також 20 гармат. Центром махновського руху стало м. Гуляйполе на Катеринославщині. Армія Махна здійснювала постійні рейди тилами денікінських військ, чим завдавала їм дошкульних ударів і змушувала перекидати з фронту частини на боротьбу з повстанцями. Усе це послаблювало наступ білих на Москву.

Наприкінці жовтня 1919 р. війська Денікіна були розбиті Червоною армією під Кромами, Воронежем і Орлом та почали відступати. У листопаді радянські війська вибили денікінців з Харківщини і Чернігівщини. 12 грудня було звільнено Харків, 16 грудня Київ, 30 грудня Катеринослав, 29 січня 1920 р. Херсон, а 30 січня 1920 р. Миколаїв. У січні 1920 р. Червона армія захопила Донбас, 7 лютого— Одесу, а в березні 1920 р. — Новоросійськ. Денікін залишив армію та емігрував. Добровольча армія закріпилась у Криму, її очолив Врангель.