Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Радянська влада в Україні в першій половині 1919 р. “Воєнний комунізм”

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України створена на українських землях радянська маріонеткова держава була проголошена Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Столиця — Харків. Створено новий український радянський уряд — Раду Народних Комісарів (РНК), який очолив Х. Раковський. На місцях влада належала радам та революційним комітетам (ревкомам) різних рівнів (губернським та повітовим). Ревкоми організовували роботу промислових підприємств та стежили за порядком у містах. На селі були створені комітети незаможників (комнезами), які проводили конфіскацію продовольства та землі у заможних селян і поміщиків.

10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад була прийнята Конституція УСРР. Вона декларувала перехід до соціалістичного ладу, встановлення “диктатури пролетаріату”, скасування приватної власності, надання демократичних свобод лише трудящим, які здійснювали владу через систему виборних рад різних рівнів. III з’їзд КП(б)У, що також відбувся в березні 1919 р., проголосив курс на проведення політики “воєнного комунізму”. На практиці політика “воєнного комунізму” означала: 1) націоналізацію промисловості; 2) заборону вільної торгівлі; 3) відміну грошей та ринку; 4) введення карткової системи (отримати продукти можна було лише за картками, які видавались тільки тим, хто працював); 5) відбулася мілітаризація народного господарства, що означало запровадження військової дисципліни на промислових підприємствах і переведення робітників на положення військових; 7) запровадження загальної трудової повинності; 8) селян почали примушувати об’єднуватись у колективні господарства; 9) 12 квітня 1919 р. було введено продовольчу розкладку (продрозкладку), тобто селяни мали фактично безкоштовно передавати державі зерно у кількості, встановленій державою; 10) для виконання продрозкладки були створені спеціальні озброєні продовольчі загони (продзагони), яким дозволялося вживати будь-які засоби для отримання зерна від селян. Населення України та частина українських більшовиків виступили проти такої політики радянської влади.

Незадоволена частина українських комуністів у березні 1919 р. вийшла зі складу КП(б)У і створила власну партію — Українську партію лівих соціалістів-революціонерів (борьбистів) (УПЛСР(б). Борьбисти визнавали радянську владу, але замість положення про диктатуру пролетаріату, висунуту більшовиками, проголосили гасло диктатури трудових класів (тобто робітників та селян) і вимагали зрівняння у правах селян з робітниками. Невдовзі радикальна течія УПСР утворила ще одну комуністичну партію — Українську комуністичну партію (боротьбистів) — (УКП(б), лідерами якої були В. Блакитний, О. Любченко та О. Шумський. У січні 1920 р. на основі УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП). Ці партії вирізнялися більшою поміркованістю та намаганням задовольнити інтереси простого населення, а не перетворювати владу на засіб збагачення партійного керівництва, як це хотіли зробити більшовики. Це означало підрив ними авторитету більшовиків. Відповідно останні вели запеклу боротьбу проти цих партій.

Проте головного удару владі більшовиків в Україні завдали не інші ліві політичні партії, а селяни. Запровадження більшовиками проти останніх, по суті, терористичної політики підняло українське селянство на масову боротьбу. До літа 1919 р. практично вся Україна була охоплена антибільшовицьким повстанським рухом. Якщо у квітні кількість антибільшовицьких виступів становила 98, то в червні — вже 328. Окрім численних невеликих повстанських груп, виникли і значні повстанські з’єднання, які нараховували десятки тисяч осіб. До таких належали повстанські загони Григор’єва на Полтавщині, Зеленого (Терпило) та Гончара (Батрак) на Київщині, Махна на Катеринославщині, Соколовського, Орловського та ін. Фактично влада більшовиків в Україні обмежувалась лише містами. Цим вирішив скористатись новий лідер Білого руху А. Денікін.