Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Директорія УНР

Ще в травні 1918 р. в Києві відбулись нелегальні з’їзди ряду українських політичних партій, на яких було висловлено недовіру гетьманському уряду. Так виникла українська політична опозиція Скоропадському, яка наприкінці травня 1918 р. структурувалась в Український національно-державний союз, який на початку серпня 1918 р. перетворився на Український національний союз (УНС). УНС взяв курс на повалення гетьманської влади та відродження УНР. У ніч на 14 листопада 1918 р. лідери УНС на таємній нараді в Києві сформували тимчасовий уряд, який мав очолити боротьбу проти гетьмана. Цей уряд дістав назву Директорія УНР і складався з п’яти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (верховний отаман військ УНР), О. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. 14 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви, де на її бік перейшов Курінь січових стрільців. Цього ж дня С. Петлюра звернувся із закликом до населення України підняти загальне антигетьманське повстання. До лав армії Директорії почали масово вступати селяни. На бік Директорії також почали переходити гетьманські частини та великі повстанські загони Григор’єва, Махна та ін. З представниками німецьких окупаційних військ було укладено угоду про їх невтручання у боротьбу за владу в Україні.

18 листопада 1918 р. війська Директорії розбили під Мотовилівкою війська гетьмана. Після цього антигетьманське повстання стало загальним, і до кінця листопада під владою Скоропадського залишився тільки Київ. Усвідомлюючи безперспективність подальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Цього ж дня до Києва вступили війська Директорії, а 19 грудня прибула і сама Директорія. На цей час вона контролювала майже всю територію України, а її збройні сили нараховували понад 100 тис. осіб.

Проте тріумф Директорії виявився короткочасним. Сили, які об’єднались навколо неї, мали різні цілі, і їх консолідувала лише ідея ліквідації гетьманської влади. Після досягнення цієї мети сили розкололись. Селянство вважало боротьбу за владу закінченою і почало масово виходити з лав армії УНР, яка до кінця січня 1919 р. зменшилася до 20 тис. вояків. Буржуазія, поміщики та частина заможного селянства були незадоволені соціалістичними тенденціями в політиці Директорії. Робітники та селянська біднота, окрім обіцянок, нічого не отримали. Більшовики та ряд інших лівих партій почали обстоювати приєднання України до Радянської Росії. Таким чином, Директорія на кінець 1918 р. залишилась без підтримки абсолютної більшості українського суспільства, ментальність якого дотого ж характеризувалася відсутністю державницької ідеї та національної свідомості. При цьому повторювалась традиційна для української політичної еліти ситуація — навіть у період найбільшої небезпеки її лідери продовжували міжусобну боротьбу за першість, що додатково послаблювало Україну.

Незавершений та переважно декларативний характер мала і законодавча діяльність Директорії, хоча вона і досягла значних масштабів. Так, 26 грудня 1918 р. була оприлюднена Декларація, котрою Директорія оголошувалась Тимчасовим урядом, який із встановленням миру мав передати владу українському парламенту. В січні 1919 р. прийнято Земельний закон, яким декларувалося скасування приватної власності на землю, а також Закон про державний статус української мови. Робилися активні кроки на шляху до об’єднання Наддніпрянської та Західної України, де після розпаду в листопаді 1918 р. Австро-Угорської імперії виникла незалежна українська держава — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладений попередній “Договір про злуку”, а 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі був урочисто проголошений Акт злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР перетворювалася на Західну область УНР (ЗО УНР), але фактично продовжувала зберігати повну незалежність. Це стосувалось і більшості інших законів та дій Директорії, які також мали суто декларативний характер. Не було створено також ефективного управлінського апарату й армії. Несприятливим було і зовнішньополітичне становище Директорії.

Прийшовши до влади, Директорія одразу ж опинилася в оточенні ворогів. Ще 13 листопада 1918 р. Радянська Росія анулювала Брестський мир, а 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська почали другий наступ на Україну. В Одесі, Миколаєві та ряді інших міст Південної України з кінця листопада 1918 р. почали висадку війська Антанти. Із заходу наступали поляки. Бессарабія та Буковина були окуповані Румунією, і вона також була агресивно налаштована щодо Директорії УНР. На Південному Сході до наступу готувалися білогвардійці. Таким чином, Директорія опинилась у своєрідному “кільці смерті”. Зовнішня небезпека була посилена негативним іміджем України на міжнародній арені внаслідок підписання Центральною Радою Брест-Литовського договору з Четверним союзом, антиукраїнською агітацією поляків і суперечками між самими українськими політиками щодо напряму зовнішньої політики. Спочатку Директорія намагалась укласти мир з Радянською Росією, але остання не збиралась відмовлятися від своїх претензій на Україну.

У грудні 1918 р. більшовики почали другий наступ на Україну. 1 січня 1919 р. в Харкові почалось повстання робітників, яке сприяло захопленню міста більшовиками 3 січня. 12 січня 1919 р. більшовики захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, 27 січня — Катеринослав, а 5 лютого 1919 р. Київ.

За такої ситуації Директорія спробувала порозумітися з Антантою. Але остання, не заперечуючи проти переговорів, не збиралася укладати союз із Директорією. Водночас під впливом більшовицької агітації війська Антанти на Півдні України почали революціонізуватися, втратили боєздатність і в квітні 1919 р. були евакуйовані з України. Таким чином, орієнтація на Антанту зазнала провалу. Не можна було йти і на зближення з більшовиками, які продовжували захоплення України. У березні-квітні 1919 р. вони захопили Південну Україну та Крим, а до кінця травня — Правобережну Україну. На початку червня 1919 р. під контролем Директорії перебувала 10-20-кілометрова смуга в районі Тернополя: із заходу наступали польські війська, зі сходу — більшовицькі. Петлюрі 20 червня 1919 р. вдалось укласти перемир’я з Польщею. Таким чином, Директорія змогла зосередити всі сили для боротьби з більшовиками. До цього було залучено також армію ЗУНР-УГА, оскільки остання 15-16 липня була вибита поляками з Галичини і перейшла на територію УНР. У другій половині липня 1919 р. об’єднані армії УНР та ЗУНР загальною чисельністю понад 85 тис. вояків почали наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Україні. До кінця липня ними було звільнено Проскурів, на початку серпня — Жмеринку та Вінницю, а до кінця серпня — всю Правобережну Україну. 30 серпня 1919 р. об’єднані українські війська вступили до Києва, але 31 серпня до міста зі сходу ввійшли війська Денікіна. Оскільки українськими військами, що ввійшли до Києва, керував генерал УГА А. Кравс, то він наказав відступити з міста без бою (керівництво ЗУНР сподівалось на допомогу Денікіна у боротьбі з Польщею). Коли про ці дії стало відомо Петлюрі, він розцінив їх як зраду і це призвело до розриву керівництва УНР та ЗУНР.

Під натиском військ Денікіна армія Директорії УНР почала відступати на захід. Петлюра намагався виправити ситуацію, зокрема, уклав договір про спільні дії проти денікінців з Н. Махно, який отримав від Директорії зброю та боєприпаси. Вся Правобережна Україна стала ареною запеклих боїв між військами УНР і махновців, з одного боку, та білогвардійцями — з другого. З 25 жовтня 1919 р. війська Директорії почали наступ проти денікінців, але він зазнав провалу, оскільки військам Директорії бракувало боєприпасів, а особливо через епідемію тифу, яка скосила до 80 % бійців військ Директорії. Все це остаточно деморалізувало війська Директорії, і вони почали безладний відступ. На середину листопада 1919 р. під контролем Директорії залишилась невелика територія Поділля з Кам’янцем-Подільським. Але 16 листопада поляки порушили перемир’я і зайняли це місто. Петлюра виїхав до Проскурова. 2 грудня 1919 р. він звернувся до населення України з закликом переходити до партизанської боротьби. До партизанської тактики перейшли і рештки армії УНР, які очолив М. Омелянович-Павленко. 6 грудня 1919 р. він отримав від Петлюри доручення здійснити рейд по тилах Денікіна. Цей рейд тривав до квітня 1920 р. і дістав назву Першого зимового походу. Сам Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, де почав переговори з польським лідером Пілсудським про союз проти більшовиків.