Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Україна в період визвольних змагань 1917-1921 рр. 

Початок Української революції (березень-листопад 1917 р.)

Перша світова війна призвела до гострої соціально-економічної кризи в Російській імперії. Вже у 1915 р. почалась інфляція та було введено картки на особливо дефіцитні товари. З початку 1916 р. посилилась нестача продовольства, скорочувалось промислове виробництво. Кризові явища охопили також сільське господарство. Неспроможність імператорської влади подолати економічну кризу, яка дедалі більше посилювалась, призвела до кризи соціальної і, врешті-решт, з кінця 1916 р. — до політичної кризи. Практично всім стала очевидною непотрібність імператорської влади, з якою пов’язували всі біди, які спіткали країну.

На початку 1917 р. ситуація особливо загострилась. У Російській імперії вибухнула революція. Її епіцентром став Петроград (з початком війни столицю Російської імперії Петербург перейменували на Петроград, щоб назва столиці не була німецькою). Тут 23 лютого (8 березня) 1917 р. почались антиурядові демонстрації, які до 26 лютого охопили все місто. 27 лютого революція у Петрограді перемогла. 2 (15) березня 1917 р. імператор Микола ІІ змушений був зректись влади, яка перейшла до створеного представниками октябристів та кадетів Тимчасового уряду. Росію проголосили республікою, а її громадянам гарантували демократичні права та свободи. Треба наголосити, що паралельно з Тимчасовим урядом у Петрограді створено ще один орган влади — Петроградську Раду, яку контролювали ліві партії. На місцях також паралельно з органами влади, підзвітними Тимчасовому уряду, створювалися Ради робочих та солдатських депутатів. Таким чином, у Росії фактично встановилося двовладдя.

Дізнавшись про події в Петрограді, лідери українського руху Наддніпрянщини вирішили використати ситуацію для досягнення своїх цілей у національному питанні.

4 (17) березня 1917 р. в Києві представники ТУП, УРСДРП, УПСР утворили Центральну Раду. Її головою заочно 7 березня обрали М. Грушевського (на цей час він ще перебував у засланні в Москві). Центральна Рада фактично заявила про намір очолити нову революційну владу в Україні, про що вона одразу ж проінформувала Тимчасовий уряд. М. Грушевський, повернувшись до України, запропонував створити автономну Українську державу в межах 9 українських губерній, Кубані, частини Бессарабії, Холмщини, західних частин Ставропольської, Воронезької та Курської губерній і Області Війська Донського. Проти цього проекту виступили всі російські партії, але на підтримку Центральної Ради відбулись 200-тисячна маніфестація у Петрограді (12 березня) та 100-тисячна у Києві (19 березня). Це не дозволило російському Тимчасовому уряду вдатись до силової розправи над Центральною Радою.

Натомість Центральна Рада, незважаючи на ворожу позицію щодо неї Тимчасового уряду, спочатку цілком підтримувала останній, вважаючи його найвищим законним органом влади в межах колишньої Російської імперії, і для України вимагала лише автономії.

Квітень 1917 р. — в Києві відбувся Український національний конгрес, який заявив про свою цілковиту підтримку Центральної Ради. На цьому конгресі прийняті такі рішення: на базі Центральної Радистворити Крайову Раду як найвищий державний орган України, поповнити склад Центральної Ради представниками національних меншин, що живуть в Україні, створити комітет для розроблення автономного статусу України. На ньому було також обрано: новий склад Центральної Ради, її голову (ним знову став М. Грушевський) та двох заступників (С. Єфремов, В. Винниченко). Після цього конгресу при Центральній Раді створили Малу Раду, яка фактично перетворилася на верховний законодавчий орган влади в Україні.

Українці на місцях одразу ж заходилися навколо української справи: на українську мову переводили освіту, видавничу справу, створювали українські культурно-просвітні організації; відновлювали свою діяльність і виходили з підпілля українські політичні партії. Почалося створення місцевих органів влади, підзвітних Центральній Раді, а в армії почався процес українізації (хоча ЦентральнаРада і заявила про свою відмову від створення армії). Все це викликало негативну реакцію з боку правлячих кіл Росії, які вбачали у цьому бажання українців відокремитись від Росії.

На початку травня 1917 р. конфлікт між Тимчасовим урядом та Центральною Радою з приводу українізації армії особливо загострився. У відповідь на вимогу російських урядовців припинити українізацію військових частин у Києві 5-8 травня 1917 р. відбувся І Український військовий з’їзд, який не лише підтримав Центральну Раду, а й обрав для проведення українізації спеціальний орган влади — військовий комітет (С. Петлюра, В. Винниченко, М. Міхновський) і прийняв рішення українізувати весь Чорноморський флот.

Центральна Рада вирішила вдатися до переговорів. У середині травня 1917 р. Центральна Рада відправила для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда делегацію на чолі з Винниченком. На цих переговорах Тимчасовий уряд заявив, що питання про автономію України можуть вирішити лише Всеросійські Установчі Збори. Фактично переговори зайшли в тупик (Тимчасовий уряд навіть відмовився визнавати Центральну Раду як найвищий орган влади України). Тому делегація Центральної Ради повернулася до Києва ні з чим. У відповідь на таку реакцію російської влади широкі верстви українського суспільства вирішили самі взяти собі те, що їм належало по праву. І Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся в цей час у Києві, підтримав Центральну Раду і курс на автономію та ввів до Центральної Ради своїх представників, що посилило позиції останньої. Свою підтримку Центральній Раді заявив і ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що в червні 1917 р. відбувся у Києві. В містах України відбулись багатотисячні мітинги на підтримку Центральної Ради. Усе це додало рішучості Центральній Раді, наслідком чого було прийняття нею І Універсалу.

І Універсал 10 (23) червня 1917 р. проголосив, що: 1) Україна стає автономною республікою у складі Росії; 2) Центральна Рада — вищий орган влади в Україні; 3) Україна має право скликати Всеукраїнські установчі збори для прийняття своїх законів; 4) Центральна Рада закликала населення підтримати ідею автономії і створювати місцеві органи влади, підлеглі їй; 5) висловлено сподівання, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію України, а Всеукраїнські установчі збори схвалять рішення щодо автономії України; 6) засуджено позицію Тимчасового уряду на переговорах з делегацією Центральної Ради і діяльність всіх структур, які не підтримують політику Центральної Ради на місцях.

15 червня 1917 р. було створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який став найвищим органом виконавчої влади в Україні. Натомість Центральна Рада перетворилась на український парламент.

Тимчасовий уряд засудив видання І Універсалу. Проте він не мав сил для розправи з Центральною Радою і водночас потребував її підтримки у справі залишення на фронті українізованих частин та постачання Росії продовольством. Тому цього разу сам Тимчасовий уряд виступив з ініціативою переговорів і направив свою делегацію до Києва. Біда Центральної Ради в цій ситуації полягала в тому, що вона не усвідомила своєї сили і слабкості Тимчасового уряду, а тому замість того, аби вимагати підтвердження прав України, зайняла позицію прохача на переговорах. Ці переговори відбулись з 30 червня по 1 липня 1917 р. у Києві. Делегація Тимчасового уряду складалась із соціаліста Керенського, князя Церетелі та русифікованого українського землевласника та цукрозаводчика Терещенка. В ході цих переговорів було досягнуто визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як вищого органу влади в України. Натомість Центральна Рада погодилася відкласти питання про автономію України до Всеросійських установчих зборів, які і мали вирішити цю справу. Недоліком цих переговорів, окрім відмови від самостійного проголошення автономії України, була також невизначеність меж української території, не було уточнено компетенції Генерального секретаріату та місцевих органів влади Тимчасового уряду в Україні. Для цього у середині липня 1917 р. В. Винниченко знову їздив на переговори до Петрограда, але безрезультатно.

Наслідком переговорів з делегацією Тимчасового уряду 30 червня-1 липня 1917 р. було прийняття Центральною Радою ІІ Універсалу.

ІІ Універсал Центральної Ради оприлюднено 3 (16) липня 1917 р. Ним проголошувалось: 1) досягнення порозуміння Центральною Радою з Тимчасовим урядом; 2) визнання Тимчасовим урядом за Україною права на автономію; 3) Центральна Рада поповнить свій склад представниками національних меншин; 4) Центральна Рада обере новий склад Генерального секретаріату для затвердження його Тимчасовим урядом; 5) Центральна Рада починає підготовку законів про автономний устрій України, які буде подано для затвердження Всеросійським установчим зборам; 6) Центральна Рада продовжить комплектувати українську армію, але ці дії узгоджуватиме з Генеральним Штабом Росії.

ІІ Універсал був кроком назад, порівняно з І Універсалом, оскільки означав фактичну відмову лідерів української революції від самостійних дій у плані державного будівництва і визнання ними керівної ролі російської влади. Саме тому національно свідомі сили вирішили домогтись скасування ІІ Універсалу. 4-5 липня Український полк ім. Полуботка, яким командував М. Міхновський, захопив приміщення Центральної Ради і зажадав скасування ІІ Універсалу. Центральна Рада відмовилась це зробити, а полк не наважився застосувати проти неї силу. Центральна Рада викликала війська, вірні Тимчасовому уряду, які роззброїли самостійників і відправили їх на фронт.

Незважаючи на мінімальні поступки, зроблені українцям в ході переговорів 30 червня-1 липня у Києві, їх результати все одно були негативно зустрінуті правлячими колами Росії. Частина міністрів-кадетів відмовилася затвердити результати переговорів з Центральною Радою і вийшла зі складу Тимчасового уряду, що призвело до чергової урядової кризи. Цим вирішили скористатись більшовики, які 3-5 липня 1917 р. спробували захопити владу, але невдало. Ради були розігнані. Двовладдя в Росії закінчилося. Уся повнота влади перейшла до Тимчасового уряду, хоча це і мало зміцнило позиції останнього.

Загострення економічної та політичної кризи в Росії вели до подальшого послаблення влади Тимчасового уряду. Як наслідок — він змушений був іти хоча б на мінімальні поступки українцям, аби зберегти Україну в складі Російської держави. Окрім цього, треба було хоч якось унормувати відносини з Центральною Радою. Тому на початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії затвердив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату Тимчасового уряду України”, за якою: 1) влада Генерального секретаріату поширювалась на 5 губерній (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та частину Чернігівської); 2) Генеральний секретаріат мав бути підзвітний не Центральній Раді, а Тимчасовому уряду; 3) зі сфери компетенції Генерального секретаріату виключались військові та продовольчі справи, пошта, телеграф, суд; 4) Центральну Раду позбавлено законодавчих прав; 5) Генеральний секретаріат зменшував свій склад до 7 осіб (з них 4 мали представляти національні меншини).

З початку серпня 1917 р., внаслідок поразки на фронтах та загострення міжпартійної боротьби за владу, відбулось різке загострення політичної кризи в Росії. Консервативні сили вирішили запровадити в Росії військову диктатуру, аби запобігти подальшому наростанню революції. На роль диктатора був висунутий верховний головнокомандувач російською армією генерал Корнілов.

25 серпня (7 вересня) 1917 р. Корнілов надіслав у військове міністерство Тимчасового уряду телеграму з вимогою передати йому всю повноту влади в Росії. На Петроград рушили вірні Корнілову війська. Корнілов розраховував на підтримку військ Південно-Західного фронту, оскільки особисто не був проти надання широкої автономії Україні, а в військах цього фронту було чимало українців. 25 серпня Корнілов віддав накази у Київський та Одеський військові округи з вимогою послати війська на Петроград. 26 серпня Корнілов зажадав відставки Тимчасового уряду і приїзду до нього Керенського. У відповідь 27 серпня (9 вересня) Керенський оголосив Корнілова заколотником і усунув його з посади Верховного Головнокомандувача, а також закликав усе населення Росії на боротьбу з Корніловським заколотом. На місцях за ініціативи Рад були створені комітети для боротьби з Корніловським заколотом. Ці комітети організували арешти генералів, які підтримували Корнілова. Загони самооборони та Червоної гвардії не пропустили війська заколотників через територію України, блокувавши козачі полки Каледіна в Донбасі. 30 серпня війська Корнілова, які йшли на Петроград, були зупинені, а Корнілова заарештували. Ці події сприяли росту авторитету більшовиків (таку назву мала та частина РСДРП, якою керував В. Ленін), які одразу найбільш послідовно й рішуче виступили проти Корнілова. Саме тому Ленін остаточно визначає курс РСДРП на негайну підготовку до соціалістичної революції. Отже, політична криза в Росії не лише не зникла, а й загострилась.

У цій ситуації Центральна Рада продовжувала зберігати вірність своїй миролюбній тактиці та не зробила жодних кроків щодо зміцнення своєї влади в Україні і створення національних збройних сил. Натомість лідери Центральної Ради продовжували покладати надії на можливість мирної трансформації Росії у федерацію рівноправних народів. З цією метою з 8 по 15 вересня 1917 р. в Києві відбувся з’їзд народів Росії. Це був з’їзд представників багатьох народів, що проживали на території Росії, зокрема народів Північного Кавказу, а також кубанського козацтва та ін. На ньому було прийнято постанову, в якій зазначалося: 1) необхідність встановлення федеративного устрою в Росії; 2) національності, які проживають по всій території Росії, мають отримати національно-персональну автономію; 3) Тимчасовий уряд не повинен перешкоджати скликанню Крайових установчих зборів до скликання Всеросійських установчих зборів; 4) Крайові установчі збори мають право розробити форми внутрішнього устрою автономій.

Скликання цього з’їзду призвело до чергового конфлікту між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. У Петрограді провели Всеросійську Демократичну нараду, яка повинна була сприяти зміцненню Тимчасового уряду. Нарада засудила дії Української Центральної Ради. 20 вересня (3 жовтня) Демократичну нараду перетворили на постійний дорадчий орган при Тимчасовому уряді — Демократичну Раду (Передпарламент). У жовтні 1917 р. Тимчасовий уряд віддав наказ про арешт Центральної Ради, але його не вдалося здійснити, тому що в Росії відбулася зміна влади.

В ніч на 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики під керівництвом Леніна здійснили в Петрограді збройний переворот — Тимчасовий уряд заарештували і владу захопили більшовики. У Петрограді були створені радянські вищі органи влади — Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) та Рада народних комісарів (РНК), а на місцях — ради робочих, солдатських та селянських депутатів і революційні комітети (ревкоми). 8 листопада більшовики видали Декрет про мир і Декрет про землю, якими обіцяли передати всю владу радам, підприємства у власність робітників, а землю — селянам і припинити війну. Ці популістські обіцянки сприяли швидкому зростанню популярності більшовиків і дали їм сили для боротьби за владу в Росії. До кінця 1917 р. значна частина території колишньої Російської імперії вже контролювалась більшовика

ми. Проте значні суспільні верстви відмовились визнавати законність переходу влади до більшовиків і піднялись на боротьбу. Так у Росії почалася громадянська війна між прибічниками більшовиків (червоні), які хотіли встановити радянську владу (тобто — соціалістичний лад) та їх противниками (білі), які хотіли зберегти капіталістичний лад. Громадянська війна тривала в Росії до 1921 р. і призвела до великих людських втрат та повного розвалу економіки. Ці події мали пряме відношення і до України, оскільки жодна зі сторін, що боролись за владу в Росії (і білі, і червоні), не уявляла Росії без України. Мали визначитись у цій ситуації і українські політичні лідери.

Увечері 25 жовтня 1917 р. в Києві відбулось закрите засідання Малої Ради, пов’язане з подіями у Петрограді. На ньому більшістю голосів було засуджене захоплення влади більшовиками як недемократичне. Таким чином, у Києві наприкінці жовтня склалося тривладдя: в місті одночасно існували Центральна Рада, осередки більшовиків і штаб Київського військового округу, який залишився вірним Тимчасовому уряду. 28 жовтня 1917 р. війська, вірні Тимчасовому уряду, роззброїли в Києві підрозділи більшовиків, але 1 листопада після переговорів з Центральною Радою залишили місто. 1 листопада Центральна Рада прийняла рішення про поширення влади Генерального секретаріату на всі етнічні українські землі. У цей час більшовики встановили свою владу на сході України та у прифронтовій смузі, але до кінця листопада Центральна Рада змогла повністю відновити тут свій вплив.

7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал: 1) Україна під назвою Українська Народна Республіка (УНР) ставала частиною Федеративної Російської Республіки (хоча Універсал і не зазначав, якої саме Росії — більшовицької чи небільшовицької); 2) територія УНР — 9 губерній (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Одеська), доля інших земель, де суттєву частину населення становили українці, мала вирішитись шляхом переговорів; 3) вся земля проголошена власністю народу; 4) 8-годинний робочий день; 5) державний контроль над промисловою продукцією; 6) негайне укладення миру; 7) відміна смертної кари та амністія політичним в’язням; 8) зміцнення місцевого самоврядування; 9) демократичні свободи; 10) надання національним меншинам національно-персональної автономії; 11) зобов’язання врятувати від голоду не лише населення України, а й фронт та Росію; 12) на 27 грудня заплановані вибори до Українських установчих зборів, а 9 січня — їх скликання, до цього вищі органи влади в Україні — Центральна Рада та Генеральний секретаріат.

ІІІ Універсал створив можливість для широкої діяльності Центральної Ради та Генерального секретаріату у справі розбудови української державності та реформування всіх сфер життя в Україні на демократичних засадах. Проте українські політичні лідери знову не змогли скористатися сприятливими можливостями і продовжували займати нерішучу та вичікувальну позицію.