Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 8. Україна в роки Першої світової війни та Визвольних змагань 1917-1921 рр.

Україна в роки Першої світової війни

Причини війни. Україна у планах воюючих сторін. На початку XX ст. посилилися протиріччя між провідними країнами світу. Головною причиною війни була боротьба за розширення території та сфер впливу. Україна в цій війні була об’єктом територіальних зазіхань. Так, Росія прагнула захопити західноукраїнські землі, що перебували під владою Австро-Угорщини. Остання, у свою чергу, прагнула захопити Волинь та Поділля, що належали Російській імперії. Османська імперія бажала повернути собі Крим, а також північнопричорноморське узбережжя. Нарешті, Німеччина бажала захопити в Росії всі належні їй українські землі. Ті території, на які претендували союзники Німеччини, німці планували передати їм, а решту українських земель перетворити на свою колонію, яку мали заселити німецькі колоністи.

Приводом до війни стало вбивство сербським терористом Г. Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Фердинанда 28 червня (11 липня) 1914 р. під час приїзду останнього до м. Сараєво. У відповідь Австро-Угорщина звернулася з ультиматумом до Сербії, а 28 липня 1914 р. оголосила Сербії війну. Союзниця Сербії Росія 29 липня оголосила мобілізацію у прилеглих до кордону з Австро-Угорщиною військових округах. Тоді Німеччина, як союзниця Австро-Угорщини, 31 липня звернулася з ультиматумом до Росії, в якому вимагала припинити мобілізацію. Натомість Росія оголосила загальну мобілізацію, і тоді 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. 5 серпня війну Німеччині оголосила Англія як союзниця Франції та Росії. Загалом у війну було втягнуто 38 з 59 держав світу з населенням 1,5 млрд осіб. До воюючих армій були мобілізовані 73,5 млн осіб, з яких 10 млн загинули, а ще 20 млн отримали важкі поранення.

Особливість цієї війни для українців полягала в тому, що вони були по обидва боки фронту: до російської армії призвали 3,5 млн українців, до австро-угорської — 250 тис. Отже, для українців Перша світова війна мала братовбивчий характер і вона велася не в інтересах України. Остання виступала лише об’єктом сторонніх зазіхань. Водночас окремі українські політичні лідери сподівалися, що ця війна призведе до послаблення тих країн, які володіли українськими землями, а це дасть українцям можливість добитися від метрополій значних поступок, а можливо, і здобути незалежність.

Бойові дії на території України у 1914—1918 рр. По території України проходив Південно-Західний (Східний) фронт. Театром воєнних дій стали Волинь, Галичина, Західне Поділля, Буковина. Бойові дії велися також на Чорному морі. Під час Першої світової війни на території України відбулось п’ять великих наступальних операцій.

З 6 серпня по 13 вересня 1914 р. тривала Галицька битва. У ній з обох сторін взяло участь 1,5 млн осіб: 700 тис. росіян і 830 тис. австрійців. Її почали російські війська, які перейшли у Західній Україні в наступ і вщент розбили австро-угорські війська. Останні втратили 400 тис. людей і 400 гармат. 21 серпня росіяни взяли Львів, а 13 вересня зупинились у 80 км від Кракова. Лише нестача боєприпасів перешкодила росіянам продовжити наступ.

29 жовтня 1914 р. на боці Німеччини у війну вступила Туреччина, а 14 жовтня 1915 р. Болгарія. Південь України також перетворився на прифронтову смугу. Наприкінці жовтня 1914 р. турецькі кораблі бомбардували ряд чорноморських портів, але висадки ворожих десантів не відбулось.

У січні-березні 1915 р. відбувалася Карпатська операція — одночасний зустрічний наступ німців і росіян у Карпатах. Росіяни розбили німців, але через брак боєприпасів не змогли розвинути успіх. Наприкінці березня бойові дії були припинені. Головним здобутком росіян на цьому етапі було захоплення після тривалої облоги Перемишльської фортеці, в якій було взято в полон понад 120 тис. бійців австро-угорської армії.

З травня по жовтень 1915 р. тривала наступальна операція німецьких та австро-угорських військ на Східному фронті, яка дістала назву Горлицький прорив. Німці прорвали російський фронт під Варшавою і до жовтня 1915 р. відкинули росіян на лінію Рига — Двінськ — Барановичі — Пінськ — Дубно — Тернопіль — Чернівці. Під час цієї наступальної операції німці допомогли австро-угорським військам не лише відбити у росіян Галичину і Буковину, а й захопили 5 повітів Волині. З жовтня 1915 р. обидві сторони на Східному фронті були виснажені, тому війна тут набула позиційного характеру.

22 травня 1916 р. російська армія почала на Південно-Західному фронті Брусиловський прорив. Наступ почався після 48 годин артпідготовки, проводився невеликими мобільними групами водночас в різних ділянках фронту, що було нововведенням. Австро-угорські війська знову зазнали поразки, і в серпні 1916 р. росіяни вийшли до Карпат і зайняли Буковину та Південну Галичину. Ця наступальна операція повністю підірвала боєздатність австро-угорської армії. Остання втратила вбитими та пораненими понад 1 млн вояків, 1800 кулеметів, 580 гармат, 450 мінометів тощо. Тому після Брусиловського прориву австро-угорська армія не вела на Східному фронті жодних самостійних наступальних дій. Але наступ росіян знову припинився через брак боєприпасів. У вересні 1916 р. фронт стабілізувався на лінії Золочів — Бережани — Галич — Станіслав — Ворохта. Успішний наступ росіян сприяв вступу у війну на боці Антанти 27 серпня 1916 р. Румунії і допоміг врятувати союзників на Сомі.

У червні-липні 1917 р. російські війська здійснили останній наступ на Південно-Західному фронті. Він суттєво не змінив лінії фронту, але врятував від повного розгрому Румунію. До 1918 р. війна на території України знову набула позиційного характеру.

Після укладення Центральною Радою мирного договору з країнами Четвертного блоку у Брест-Литовську, 18 лютого 1918 р. війська Німеччини та Австро-Угорщини перейшли у наступ на Східному фронті і до кінця квітня 1918р. зайняли всю Україну та перебували тут до закінчення Першої світової війни.

Політика Росії та Австро-Угорщини в Західній Україні в роки Першої світової війни. Одразу після початку війни російська влада закрила в Підросійській Україні всі україномовні періодичні видання та заборонила друк будь-якої україномовної літератури. Були також закриті всі українські культурно-освітні установи, зазнали репресій лідери українського руху. Так, М. Грушевського, що восени 1914 р. повернувся у Підросійську Україну, заарештували і вислали до Симбірська.

Після окупації російськими військами у 1914 р. частини західноукраїнських земель тут було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Його очолив найзатятіший російський реакціонер та шовініст граф Г. Бобринський. Він заявив, що цей регіон є споконвічно російським і лише тривале перебування поза межами Росії призвело до виникнення в ньому відмінностей від самої Росії, а тому треба зробити все для негайної ліквідації цих відмінностей. На практиці це означало закриття всіх українських культурно-освітніх установ і періодичних видань, переслідування лідерів українського національного руху, насадження російської мови та культури. На чолі 330 церковних парафій окупованих західноукраїнських земель були поставлені російські священики. На всі державні посади також призначалися лише росіяни або місцеві москвофіли. Росіяни проводили масові депортації українського населення. Було заслано вглиб Росії чимало лідерів українського руху та представників греко-католицького духовенства.

Австрійці після повернення на західноукраїнські землі восени 1915 р. перейшли до більш ворожої політики щодо українців, оскільки вважали, що вони підтримують Росію. Понад 30 тис. українців запроторили до концтабору під Грацем. Вводилося обмеження на українське культурне життя, діяв військовий стан.

Після Брусиловського прориву в середині 1916 р. було відновлено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство (російська політика щодо західноукраїнських земель принципово не змінилась). Натомість чергові поразки змусили австро-угорську владу піти на певні поступки українцям. У 1917 р. звільнили ув’язнених у концтаборі під Грацем українців, покращилося становище українських військовополонених, дозволялося надавати їм допомогу з боку СВУ, яка також дістала широкі можливості для проведення агітаційної роботи.

Треба також відмітити, що в країнах блоку Антанти з початком Першої світової війни також проводилися репресивні заходи щодо українських емігрантів, оскільки їх більшість була вихідцями із Західної України, що належала Австро-Угорщині, а тому їх розглядали як можливих шпигунів.

Ставлення до війни українських політичних партій та організацій. З початком війни у ставленні до неї українського суспільства окреслилось дві позиції — проросійська та проавстрійська.

ТУП на початку Першої світової війни прийняло рішення підтримати у війні Росію. С. Петлюра надрукував у часописі “Українське життя” свою статтю “Війна і українці”. В ній він закликав українців виконати свій громадянській обов’язок перед Російською державою. Петлюра заявляв, що з початком війни почалося примирення та консолідація всіх народів імперії. За таких обставин пасивність українців може зміцнити думку про те, що вони або зовсім не існують як окрема нація, або що для них не може бути місця в Російській державі. Але під впливом посилення антиукраїнських тенденцій у російській політиці ставлення до Росії більшості українських політиків почало змінюватись. Відповідно на Раді ТУП, що зібралася наприкінці вересня 1914 р., було прийнято рішення про нейтралітет українців у війні, а позицію Петлюри засуджено.

Натомість більшість русифікованих українців, частина ліберально налаштованої української інтелігенції та російське населення Наддніпрянщини зайняли проросійську позицію. У 1915 р. виник ряд громадських організацій (Воєнно-промисловий комітет, Союз міст, Союз земств), які разом з існуючими (Червоний хрест, благодійні фонди) займалися долею біженців, поранених, матеріальним забезпеченням армії тощо.

Проросійську позицію зайняли також лідери західноукраїнських москвофілів, які емігрували до Підросійської України і заснували у Києві Карпаторосійський визвольний комітет, який закликав західних українців зустрічати російські війська як визволителів.

Проте більшість українців Підросійської України не підтримала Росію або зайняла вичікувальну позицію. Значною мірою це було спричинено діями самої російської влади.

Проавстрійську позицію зайняла група українських емігрантів з Наддніпрянщини (Д. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Залізняк, М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський), які емігрували до Австро-Угорщини. У серпні 1914 р. вони створили у Львові Союз Визволення України (СВУ). Ця організація виступала за відокремлення України від Росії і створення самостійної Української держави. Аналогічну позицію зайняли і українські політичні партії Галичини. Ще в грудні 1912 р. на таємній нараді керівників трьох найвпливовіших західноукраїнських партій РУРП, УНДП та УСДП було прийнято рішення, що у разі війни всі українці мають підтримати Австро-Угорщину. Одразу ж після початку війни лідери українського руху створили в серпні 1914 р. у Львові Головну Українську Раду (ГУР). ГУР закликала українців всебічно підтримати Австро-Угорщину. Обидві організації (СВУ та ГУР) створили у Відні спільний координаційний центр — Загальну Українську Раду, яка виступала за створення Української держави. Важливу координаційну роботу і захист прав українців в роки війни на території Австро-Угорщини здійснювала також Українська парламентська рада на чолі з Є. Петрушевичем. Вона складалася з українських депутатів у австро-угорському парламенті та виступала за підтримку у війні Австро-Угорщини в обмін на надання Україні широкої автономії.

За ініціативи ГУР влітку 1914 р. у складі австро-угорської армії було створено українське національне військове формування — Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Він був сформований на добровільних началах на базі молодіжно-спортивних товариств “Сокіл”, “Січ” та ін. До командного складу (старшини) УСС належали С. Шухевич, В. Дідушко, Д. Вітовський та ін., немало з яких у подальшому взяли участь у створенні національної армії. УСС особливо відзначився при обороні Ужоцького перевалу в жовтні 1914 р., в боях за гору Маківку (травень 1915 р.), в боях біля м. Бережани (листопад 1915 р.) та при обороні висоти Лисотня (літо-осінь 1916 р.). В останніх боях УСС зазнав значних людських втрат і фактично припинив своє існування. Лише завдяки новому поповненню він повернувся на фронт на початку 1917 р. і знову зайняв позиції в районі Бережан.