Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українська культура (друга половина XIX — початок XX ст.)

Освіта. Освіта на середину XIX ст. і далі залишалася малодоступною для населення. Тому з початком лібералізації в Російській імперії після приходу до влади Олександра ІІ посилився рух за реформу освіти. Це було обумовлено як пробудженням свідомості самого суспільства, так й інтересами держави, яка відчувала гостру нестачу кваліфікованих кадрів. Спочатку ініціатива у покращанні ситуації в освіті належала громадськості. Це виявилось у розширенні мережі приватних навчальних закладів і створенні за зразком інших європейських країн недільних шкіл. Останні працювали у вихідні (звідси їх назва), і в них здійснювалося безкоштовне навчання дорослих. Часто мовою викладання у них була українська. Перша недільна школа була заснована 1859 р. в Києві, а за рік їх в Україні діяло 110. Але у 1862 р. влада заборонила діяльність недільних шкіл. Після цього ініціатива у реформуванні освіти повернулась до влади.

У 1863-1869 рр. було проведено освітню реформу, яка полягала в уніфікації системи освіти, ліквідації станових привілеїв при вступі до навчальних закладів та розширенні мережі останніх. До кінця XIX ст. кількість народних училищ зросла у 13 разів і становила 17 тис., але вони охоплювали лише близько 30 % дітей шкільного віку. Після земської реформи 1864 р. чимало початкових шкіл у сільській місцевості відкривалися також коштом земств. До кінця XIX ст. земства заснували (в Лівобережній Україні) понад 3 тис. шкіл. Середньоосвітні заклади в Підросійській Україні наприкінці XIX ст. складалися зі 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, а також двох ліцеїв (Рішельєвського та Ніжинського) і кадетських корпусів. Реальні та комерційні училища надавали професійну освіту. В ліцеях готували викладачів, а в кадетських корпусах — офіцерські кадри. Наприкінці XIX ст. Ніжинський ліцей перетворився на Історико-філологічний інститут і фактично його прирівняли за статусом до університетів.

У системі вищої освіти до двох існуючих з першої половини XIX ст. університетів додався заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет. Університетський статут 1863 р. надав університетам значну автономію. Відтепер університети могли самі обирати керівництво, проводити ротацію кадрів, знімався поліційний контроль тощо.

Наприкінці XIX ст. в Підросійській Україні було засновано низку вищих спеціальних навчальних закладів. Це: Київський політехнічний інститут, Технологічний та Ветеринарний інститути у Харкові, Вище гірниче училище у Катеринославі, Сільськогосподарський інститут в Одесі.

Для здобуття вищої освіти жінками у 1870-х роках були створені Вищі жіночі курси у Києві та Харкові. Їх програми дублювали університетські, і викладання на цих курсах здійснювали переважно університетські викладачі. З 1870 р. діяли державні жіночі гімназії та прогімназії, термін навчання в яких становив 8 та 4 роки відповідно.

У період правління в Російській імперії Олександра ІІІ (1881-1894) відновилася реакційна політика, зокрема і щодо освіти. Університетський статут 1863 р. було замінено реакційним статутом 1884р., який проіснував без змін до 1905 р. і ліквідував автономію університетів, посилив поліційний контроль як за викладачами, так і за студентами, скасував виборність посад в університетах. У другій половині 1880-х років було ліквідовано Вищі жіночі курси, і таким чином жінки знову втратили можливість здобувати вищу освіту. У 1887 р. було видано закон “Про куховарчиних дітей”, яким заборонявся вступ до гімназій, а отже і до університетів вихідцям із малозабезпечених сімей. Вся освіта була російськомовною.

Лише в період російської революції 1905-1907 рр. в освіті відбулися демократичні зрушення. Зокрема, у початкових школах навчання переводилось на українську мову, а в університетах Києва, Харкова та Одеси вводилися курси історії України, української мови та літератури. Почалось обговорення необхідності прийняття нового демократичного університетського статуту. Проте після поразки революції всі ці позитивні досягнення були ліквідовані.

Станом на 1914 р. лише 22 % населення Підросійської України мало освіту. В 1913 р. на українських землях, що перебували під владою Російської імперії, функціонували 18,7 тис. початкових шкіл, лише 452 середніх навчальних заклади, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, де навчалося 26,7 тис. студентів. При цьому значну частку серед тих, хто здобував освіту (особливо вищу) в Підросійській Україні, становили неукраїнці, і тут не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання.

На західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-Угорської імперії, ситуація у сфері освіти була дещо відмінною. 1869 р. в Австро-Угорщині проведено освітню реформу, відповідно до якої навчальні заклади остаточно відокремлювались від Церкви і запроваджувалось обов’язкове початкове навчання дітей віком від 8 до 14 років. Австро-угорська влада також не перешкоджала розвитку початкової освіти національними мовами. Завдяки цьому українські культурні товариства почали створювати власним коштом школи з українською мовою навчання в Галичині та на Буковині.

У 1875 р. в Чернівцях був заснований університет. І хоча викладання в ньому здійснювалося німецькою мовою, однак серед студентів було чимало українців. При Чернівецькому університеті створили кафедру української мови та літератури, яку 1885 р. очолив виходець із Галичини і щирий український патріот С. Смаль-Стоцький. А при Львівському університеті створена кафедра української історії, яку 1894 р. очолив М. С. Грушевський. В 1877 р. у Львові відкрили Політехнічний інститут, а в 1897 р. — Академію ветеринарної медицини. Але хоча ситуація з освітою в Західній Україні і була кращою, ніж у Наддніпрянщині, проте і тут рівень освіченого населення залишався недостатнім. Так, у Галичині освіту мали близько 34 % населення, а в Буковині — 25 %. До 1914 р. українцям вдалося створити: у Галичині 2510 україномовних початкових шкіл, 12 гімназій, 4 учительські семінарії та 1 ліцей з українською мовою викладання, а також заснувати Вищий музичний інститут у Львові (1905) і забезпечити 7 кафедр у Львівському університеті, а “Просвіта” заснувала близько 3 тис. бібліотек. На Буковині було створено 216 початкових україномовних шкіл, 1 учительську семінарію, 2 гімназії з українською мовою викладання і 2 німецько-українські, а також кафедру української літератури у Чернівецькому університеті. Натомість у Закарпатті вся освіта була переведена на угорську мову.

Історія. В. Б. Антонович став засновником Київської історичної школи. Своїм учням він пропонував досліджувати історію окремих регіонів, тому заснована ним історична школа дістала також назву обласницької. Антонович продовжив наукове доповнення концепції історії України, розробленої Максимовичем, і створив завершену схему історії України: додержавний період — Київська Русь — Галицько-Волинська держава — Литовсько-Руська держава — період козаччини. Антонович науково обґрунтував українську належність Київської Русі та значний вплив руського (українського) елементу на розвиток Великого князівства Литовського, внаслідок чого він іменував цю державу Литовсько-Руською. З 1870 р. і до своєї смерті (1908) він викладав історію в Київському університеті.

Окрім Антоновича та його учнів, в Україні в другій половині XIX ст. плідно працювали й інші історики, а саме — М. І. Костомаров (вивчав історію козацтва), І. В. Лучицький (вів дослідження історії західноєвропейських країн епохи Середньовіччя та Нового часу), О. Я. Єфименко (перша жінка, що стала доктором історичних наук в Російській імперії, вивчала українську середньовічну історію), Ф. Вовк (археолог, антрополог) та інші. Зусиллями українських істориків того часу значно доповнено картину історичного минулого України, відкрито і залучено до наукового обігу значний масив джерел і пам’яток археології. Археолог В. Хвойка у 1893 р. відкрив Трипільську культуру. В західноукраїнських землях у цей час плідно працював дослідник української соціально-економічної історії епохи феодалізму В. Барвінський, розпочав наукову кар’єру найавторитетніший фахівець з історії Галицько-Волинської держави І. Крип’якевич. Вивченню української історії приділяв велику увагу також І. Франко.

Філологія та літературознавство. Українські філологи вивчали як українську, так і західноєвропейські мови, фольклор та літературу. Причому ці дослідження мали порівняльний характер. Професор Київського університету М. П. Дашкевич довів, що українські думи виникли на основі давньоруських билин, що свідчить про тяглість українського культурного розвитку від часів Київської Русі до епохи козацтва і про українську належність самої Київської Русі; а також довів зв’язок сюжетних ліній українського фольклору з фольклором інших європейських народів. П. Житецький також вивчав український фольклор та пам’ятки писемності. Професор Харківського університету О. Потебня вивчав історичний розвиток української мови та літератури, розпочав створення словника української мови.

О. Потебня також створив оригінальну концепцію, пов’язану з філософським трактуванням мови. А. Кримський започаткував вивчення східних мов в Україні. Значний внесок у вивчення українського фольклору та пам’яток літератури зробив російський вчений, який жив і працював у Києві, М. Петров. У Західній Україні найбільшим дослідником історії української мови, літератури та фольклору був І. Франко.

Філософія. Українські філософи тяжіли до християнства та виступали спадкоємцями та продовжувачами традицій української філософської думки XVII-XVIII ст. Це особливо яскраво позначилось на творчості Ф. Кістяківського та П. Юркевича, який розробив оригінальну філософську концепцію, що дістала назву “філософії серця”. Таким чином засвідчувалась тяглість і безперервність наукових студій в Україні.

На початку XX ст. сформувалась Київська філософська школа, до якої належали М. Бердяєв, Л. Шестов та ін.

Природничі та точні науки. Наприкінці XIX ст. потужного імпульсу для розвитку в Україні отримали природничі та точні науки, що було обумовлено нагальними запитами суспільства і відповідало загальносвітовим тенденціям у розвитку науки. Причому українські вчені здійснили важливі відкриття, що вплинули на розвиток цих наук у загальносвітовому контексті.

Професор Харківського університету М. Бекетов заснував нову науку — фізичну хімію. У Київському університеті працювали відомий геолог К. Феофілактов, географи А. Краснов та В. Докучаєв. Українські вчені-ботаніки С. Навашин та В. Липський одними з перших зробили докладний науковий опис флори Середньої Азії, Індонезії та Північної Африки.

Професор Одеського університету І. Мечников став засновником порівняльної патології, еволюційної ембріології та мікробіології, створив теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних та вчення про імунітет. Разом із М. Гамалією у 1886 р. І. Мечников відкрив в Одесі другу у світі пастерівську бактеріологічну лабораторію для щеплення проти сказу. Через постійні переслідування І.Мечников був змушений виїхати до Франції. Він першим з українців отримав Нобелівську премію (1908).

Учень І. Мечникова М. Гамалія започаткував у Російській імперії щеплення від чуми, холери та тифу. Інші українські вчені-медики (Д. Заболотний, В. Високович, В. Хавкін) також приділяли велику увагу пошукам ефективних методів запобігання та боротьби з різними епідеміологічними захворюваннями.

Хірург Ю. Шимановський винайшов чимало медичних інструментів. Його праця “Операції на поверхні тіла” стала головним посібником з хірургії і здобула світове визнання.

Професор Київського університету М. Авенаріус став засновником школи молекулярної фізики. О. Ляпунов (Харків) створив теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Професор Київського університету М. Ващенко-Захарченко був автором університетських курсів з математики, а професор В. Єрмаков створив власну математичну школу у Київському університеті. В Західній Україні талановитий учений І. Пулюй першим дослідив рентгенівські промені і теоретично обґрунтував можливість ядерної реакції при розщепленні ядра. Водночас він був знавцем багатьох мов і виступив одним з авторів першого наукового перекладу Біблії українською мовою.

Література. П. Куліш став засновником такого жанру в українській літературі, як історичний роман (“Чорна рада”), Марко Вовчок (Марія Вілінська) — перекладачка та засновниця соціальної повісті (“Інститутка”, “Народні оповідання”). І. Нечуй-Левицький першим з українських письменників почав описувати міське життя (повість “Хмари”), а також був автором численних прозових творів, присвячених соціальним протиріччям на селі (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”). Соціальна тематика займала ключове місце і в творчості інших українських письменників, зокрема, П. Мирного (П. Рудченка) (роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, повісті “Голодна воля”, “Повія”), П. Грабовського (прозові твори “Кобза”, “Пролісок”), Лесі Українки (Л. Косач-Квітка). В Галичині українську літературу розвивали І. Франко, М. Павлик, Н. Кобринська, С. Воробкевич. На Буковині у другій половині XIX ст. також сформувалася плеяда талановитих українських письменників: Ю. Федькович — творець української психологічної новели, автор численних прозових творів на соціальну тематику, зокрема, “Хто винний?”, “Серце не навчити”; В. Стефаник (“Моє слово”, “Синя книжечка”, “Камінний хрест”), М. Черемшина та О. Кобилянська. Новітній етап в українській літературі започаткував М. Коцюбинський (роман “Fata morgana”, повісті “Тіні забутих предків”, “Дорогою ціною” та ін.).

На початку XX ст. сформувалася нова плеяда талановитих українських письменників та поетів. О. Олесь (Кандиба) створив талановиті поетичні збірки історико-патріотичної тематики. В. Винниченкорозвивав психологічний напрям в українській літературі та політичну публіцистику. На початку XX ст. зробили свої перші літературні спроби також М. Рильський, П. Тичина та ін.

Театр та музика. Тісно пов’язаними з літературою були музика і театр. Спочатку центром українського театрального життя була Західна Україна. 1864 р. у Львові створено перший український професійний театр, у 1869 р. зародився український театр у Чернівцях. Нарешті, у 1884 р. за ініціативи С. Воробкевича створено “Руське літературно-драматичне товариство”, яке координувало роботу та сприяло обміну досвідом між українськими театральними колективами. Поступово відроджувався український театр і в Наддніпрянщині. У 1882 р. в Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої належали М. Садовський, М. Старицький, О. Максимович та М. Заньковецька. У 1885 р. ця трупа розпалась на дві — однією продовжував керувати М. Кропивницький, іншу очолив М. Садовський. Загалом в Україні наприкінці XIX ст. діяло 30 невеликих театральних труп. З 1883 р. українським трупам заборонили ставити вистави в Київському генерал-губернаторстві, тобто — у всій Правобережній Україні. У 1893 р. уряд дозволив ставити україномовні театральні вистави за умови, що в репертуарі буде і російськомовна постановка. Лише під час першої російської революції в Києві М. Садовський створив постійний український театр (1907).

До найвідоміших українських драматургів цього періоду належали: М. Старицький, автор близько 25 п’єс (“Не судилося”, “За двома зайцями”, “Богдан Хмельницький”, “У темряві”, “Маруся Богуславка” та ін.), М. Кропивницький — автор понад 40 п’єс переважно соціального характеру (“Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дай серцю волю, заведе в неволю” тощо), І. Карпенко-Карий — створив понад 20 п’єс (“Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Безталанна” та ін.), Б. Грінченко (історичні п’єси “Степовий гість”, “Ясні зорі”).

Розвиток українського театру покликав до життя плеяду талановитих акторів, до яких належали: М. Кропивницький, М. Заньковецька (прима Віденської та Петербурзької опер), М. Садовський, І. Бурлака.

Творцем української опери став С. С. Гулак-Артемовський (1813-1873). Засновником української класичної музики і творцем національної музичної школи був М. В. Лисенко — автор 7 випусків збірок українських народних пісень, 7 опер (“Тарас Бульба”, “Різдвяна ніч”, “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Утоплениця”), першої української оперети “Чорноморці”, циклу творів “Музика до “Кобзаря”, музики до “Вічного революціонера” І. Франка та до гімну “Боже великий єдиний, нам Україну храни”. В 1904 р. у Києві Лисенко заснував музично-драматичну школу, котра готувала хормейстерів, диригентів, музикантів, співаків, режисерів.

Продовжувачами справи М. Лисенка в українській музичній культурі виступили К. Стеценко та М. Леонтович. Вони писали музику на твори класиків української літератури, активно використовували український музичний фольклор у своїй творчості. Світової слави та поширення у всіх християнських країнах набула музична композиція “Щедрик” М. Леонтовича.

Ще один визначний український композитор цього часу П. Ніщинський був автором музичної картини “Вечорниці” за драмою Шевченка “Назар Стодоля”, а також обробки українських народних дум. Багато уваги збору, музичній обробці та популяризації українського фольклору приділив також О. Кошиць. П. Сокальський був автором опер на історичну тематику (“Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Облога Дубна”), а також інших творів.

Музична творчість розвивалась і на західноукраїнських землях. Найвідомішим із західноукраїнських композиторів був М. Вербицький — автор 20 музичних творів (музика до творів Шевченка, оперети “Підгоряни” та ін.). У 1863 р. М. Вербицький написав музику до вірша П. Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Д. Січинський був автором музики до галицького гімну “Мир вам, браття”. Автором популярних хорових творів (“Хор варягів”, “Живем-живем” та ін.) був композитор А. Вахнянин. І. Лаврівський — автор духовної музики, в яку впроваджував народні мотиви, та хорової музики (“Осінь”, “Чом, річенько”). Духовну музику створював також С. Воробкевич, який водночас був автором і хорових творів (“Сині ночі”, “Вечір”, “Над Прутом”).

Образотворче мистецтво. Найвідомішим українським художником, що працював у побутовому та портретному жанрах, був М. Пимоненко. Він є автором картин “Святочне ворожіння”, “Весілля в Київській губернії”, “Свати”, “На Далекий Схід” та ін., які відзначаються великою реалістичністю та присвячені актуальним темам тогочасного життя. Одним із учнів М. Пимоненка був всесвітньо відомий художник, засновник супрематизму К. Малевич. Побутовий жанр у Наддніпрянській Україні розвивали також Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, К. Костанді, а в Західній Україні — Є. Максимович та Е. Бучевський.

Пейзажний жанр в українському живописі був представлений роботами В. Орловського, якого називали майстром сонячного пейзажу за тонке відчуття світлової гами. Йому належать картини “Сінокіс”, “Хати в літній день”, “Жнива” та ін. Визначними пейзажистами були також С. Васильківський (“Козача левада”, “На Харківщині”, “Перед грозою”, “Степ на Україні” та ін. — всього понад 3,5 тис. картин), а в Західній Україні — Т. Романчук та А. Монастирський.

У портретному жанрі в Підросійській Україні працювали М. Пимоненко, К. Костанді, С. Васильківський, а в Західній Україні — К. Устиянович (один із засновників української художньої школи в Галичині), Т. Копистецький та І. Труш. Останній створив галерею портретів діячів української культури кінця XIX — початку XX ст., зокрема портрети Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. У 1905 р. І. Труш організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.

Історичний жанр був представлений творчістю М. Івасюка (“В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Битва під Хотином”), І. Рєпіна (“Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Старий козак”, “Козацька застава”), О. Мурашка (“Похорон кошового”) та С. Васильківського (“Козачий табір”, “Бій запорожців з татарами”,“Запорожець у розвідці”, “Козаки в степу”). У 1900 р. С. Васильківський спільно з М. Самокишем видав альбом “Українська старовина”, який містив численні замальовки батальних сцен, козацької зброї, портрети діячів української історії та культури.

Архітектура. В архітектурі на зміну класицизму у другій половині XIX ст. прийшов новий архітектурний стиль — еклектизм. Він характеризувався поєднанням елементів різних стилів, використанням нових матеріалів (бетон, цемент), переходом до нових форм та конструктивних рішень. Авангардні віяння в архітектурі на початку XX ст. породили ще один стиль — модерн, який був близький до еклектизму, але відзначався більшою свободою та відходом від традиції. У Києві набув поширення також стиль “французького відродження”. У цьому стилі споруджено будинок Купецького зібрання (архітектор Ніколаєв), Оперний театр (архітектори Шлейфер та Братман).

У Західній Україні набув поширення стиль “віденське бароко”, для якого була характерна наявність різноманітних оздоблювальних елементів, зокрема — скульптури, вишуканість форм. У цьому стилі споруджено будівлю Галицького сейму (архітектор Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів і будинок Політехнічного інституту у Львові (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор Садлівський).

У Києві працювали також архітектори В. Городецький, Шретер (приватні будинки), О. Скобелєв (архітектор центральних корпусів багатьох вокзалів та депо), О. Шілле (будинок Міської думи), О. Вербицький (перші корпуси Політехнічного інституту); у Харкові — О. Бекетов; в Одесі — Г. Гельмер та Ф. Кельнер (будинок Оперного театру), у Львові — Горголевський. Архітектори І. Шторм, П. Спарро та О. Беретті збудували у Києві Володимирський собор. Національні елементи в архітектуру на початку XX ст. почав впроваджувати В. Кричевський (будинок Полтавського земства), який сформував український стиль в архітектурі.

Скульптура. Особливістю монументального мистецтва другої половини XIX ст. було те, що воно мало прославляти самодержавство, а отже, головних його носіїв — імператорів та їх сановників. Скульптор І. Шретер та архітектор І. Монігетті у 1872 р. спорудили пам’ятник губернатору Києва графу Бобринському. У 1880 р. в Києві постав пам’ятник імператору Олександру ІІ, а в 1889 р. архітектором В. Ніколаєвим споруджено пам’ятник київському губернатору — Дрентельну. У 1896 р. в парку Київського університету скульптор М. Чижов та архітектор В. Ніколаєв звели пам’ятник імператору Миколі І. В перші ж роки радянської влади всі ці пам’ятники були знищені.

Окрім офіціозних, зводилися й інші пам’ятники. Наприклад, Л. Позен створив скульптури: “Кобзар”, “Запорожець у розвідці”, “Жебрак”; М. Микешин — пам’ятник Б. Хмельницькому; П. Забіла — погруддя Т. Шевченка та О. Пушкіна.