Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Західна Україна у другій половині XIX — на початку XX ст.

Політична система та адміністративний устрій. Після поразки революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії перемогла реакція, яка тривала до середини 1860-х років і призвела до застою в усіх сферах життя, що посилило відставання Австрії від провідних країн Європи. Наслідком такої політики стали поразки Австрійської імперії у війнах із Сардинським (1859) та Прусським (1866) королівствами. Загроза остаточного відсунення на другорядні позиції та перетворення на об’єкт територіальних зазіхань сусідів змусили правлячі кола Австрійської імперії вдатися до проведення ліберальних реформ.

20 жовтня 1860 р. було видано Федеративну конституцію, відповідно до якої передбачався поділ законодавчої влади між імператором, рейхстагом та провінційними сеймами. У 1867 р. з’явилася нова конституція, яка гарантувала демократичні права та свободи, зокрема вона проголосила захист приватної власності, рівність громадян, відкритість та змагальність судового процесу, свободу слова, рівність культур, мов та релігій. Це сприяло нормальному розвитку культури та мов усіх національностей імперії, а також прискорило перехід до капіталізму та ринкової економіки. У 1868 р. Австрійська імперія надала широку автономію Угорщині і перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську імперію. В австрійській частині імперії залишились Галичина та Буковина, а Закарпаття перейшло до угорської частини, що посилило мадяризацію населення. Недоліком політичної реформи було те, що вибори до загальноімперського двопалатного парламенту — рейхстагу та крайових сеймів здійснювалися за високим майновим цензом, що позбавляло виборчих прав значну частину населення. Лише у 1907 р. було запроваджене загальне пряме виборче право при таємному голосуванні.

У 1860-х роках було також проведено адміністративну реформу та розширено місцеве самоврядування. Для управління містами замість призначуваних владою магістратів у 1870 р. були створені виборні міські ради як органи самоуправління. Замість станового сейму з 1861 р. у Галичині та на Буковині почали скликати регіональні органи самоврядування — крайові сейми, які діяли до 1914 р. і стали школою політичної боротьби для західних українців. Вимогу поділу Галичини на польську та українську провінції австрійська влада так і не задовольнила. Водночас у 1849 р. від Галичини відокремили Буковину та виділили її в окрему провінцію, провідні позиції у якій зайняли румуни. Закарпаття, яке під час революції 1848-1849 рр. стало окремим автономним Ужгородським округом, у 1860-х роках знову приєднали до Пожонського (Братиславського) намісництва, провідні позиції в якому належали угорцям.

Чисельність та етнічний склад населення. Населення західноукраїнських земель з кінця XVIII і до початку XX ст. зросло у 3,5 раза і на 1910 р. сягнуло 8 млн осіб. Як і раніше, близько 70 % населення Західної України становили українці. Окрім українців, тут проживали чисельні групи представників інших національностей. У Східній Галичині близько 23 % населення становили поляки (у Західній Галичині вони взагалі були найчисельнішою національною групою), у Північній Буковині — близько 35 % населення становили румуни, а угорці на Закарпатті — 26 %. Частка євреїв у населенні різних районів Західної України коливалась від 13 % до 15 %. Понад 85 % населення Західної України на початку XX ст. проживало в селах. Причому 90 % селян становили українці, натомість у містах домінували поляки, євреї, румуни, німці та представники інших національностей. Отже, в Західній Україні міста залишались неукраїнськими і виступали засобом асиміляції українців. Окрім цього, частка українців у населенні Західної України постійно зменшувалася внаслідок переселення до регіону представників інших національностей та міграцій самих українців — чимало з них виїздило на сезонні підробітки (до Німеччини, Італії, Росії, до інших регіонів Австро-Угорщини), а також емігрувало (до Канади, США, Бразилії та Аргентини). До 1914 р. із Західної України виїхали близько 1 млн українців.

Розвиток сільського господарства. Реформа 1848 р., незважаючи на збереження багатьох пережитків феодалізму, прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві західноукраїнських земель. Виробничі сили отримали можливість для інтенсивнішого розвитку, селяни стали особисто вільними, а їх швидке розорення сприяло виникненню армії найманих робітників.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної України відбувався так званим прусським шляхом. На практиці це означало повільну еволюцію поміщицьких господарств у капіталістичні, тривале збереження різних форм феодальної залежності селян, подальше обезземелення та зубожіння селянства. Так, якщо у середині 1840-х років у Східній Галичині бідняцькі господарства (які мали до 5,75 га землі) становили 66,3 % всіх селянських господарств, середняцькі (5,75-11,5 га) — 25,4 %, а заможні (понад 11,5 га) — 8,3 %, то до кінця XIX ст. кількість бідняцьких господарств зросла до 80 %, а середняцьких та заможних зменшилась до 14,6 % та 5,1 % відповідно.

Значну допомогу українському селянству у зміцненні економічного становища надав кооперативний рух. Його засновниками були В. Нагірний та Є. Олесницький. Засноване за ініціативи В. Нагірного 1883 р. у Львові кооперативне торговельне товариство “Народна торгівля” до кінця XIX ст. створило в Галичині та Буковині розгалужену мережу крамниць. Найбільше кооперативне об’єднання Галичини — Крайовий ревізійний союз станом на 1913 р. об’єднав близько 600 кооперативів, а Руський ревізійний союз — 100 кооперативів. Загалом на 1913 р. в Західній Україні діяло близько 1,5 тис. українських кооперативів, з них 1,2 тис. в Галичині, понад 200 — на Буковині і кілька на Закарпатті.

Сільськогосподарські кооперативи займались скуповуванням у селян сільськогосподарської продукції за ринковими цінами, натомість постачали їх сільськогосподарською технікою, інвентарем, добривами, насіннєвим матеріалом, а також організовували мережу крамниць, у яких товари продавалися без значних накруток, як це робили лихварі.

Таким чином, кооперативи сприяли зміцненню селянських господарств, підвищенню сільськогосподарської культури, витісненню євреїв-лихварів та представників інших національностей зі сфери торгівлі та поліпшення забезпечення населення західноукраїнських земель різними товарами за помірними цінами.

Розвиток промисловості і торгівлі. Внаслідок колоніального становища розвиток промисловості на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувався повільними темпами. Відповідно і промисловий переворот, який у Західній Україні почався в середині XIX ст., затягнувся до кінця 1880-х років. Характерними рисами промислового сектора залишались відсутність значних промислових об’єктів, існування кустарних ремесел. Гальмувалося будівництво підприємств переробної промисловості. Майже весь сектор промисловості та торгівлі контролювали німці, поляки, євреї, угорці, а також французи та англійці, які вкладали свої капітали переважно у видобувну промисловість, що вело, так само як і в Підросійській Україні, до викачування із Західної України за безцінь її природних ресурсів. Підприємства з українським капіталом у промисловому секторі економіки залишались рідкістю.

З другої половини XIX ст. у Східній Галичині набирає розвитку газова та нафтова промисловість. Із 1869 р. від ручних методів видобутку нафти почали переходити до буріння за допомогою парових машин, а з 1877 р. застосовується глибинне буріння. Як наслідок, якщо у 1874 р. в Галичині було видобуто 20,9 тис. т нафти, то у 1900 р. — 326,3 тис. т, що становило 5 % світового видобутку нафти. Винайдення способу отримання з земного воску нафтоіну дало поштовх розвитку озокеритної промисловості. Вже у 1873 р. було видобуто 9 тис. т озокериту, і в подальшому цей показник постійно зростав. У Золочівському, Снятинському, Коломийському та Жовківському повітах розвивалась кам’яновугільна промисловість. З 1870-х до 1890-х років видобуток вугілля зріс тут з 72 тис. т до 506,3 тис. т. Розвивалось і солеваріння. У Східній Галичині діяло 9 солеварень, на яких видобуток солі зріс з 69,9 тис. т у 1865 р. до 145,8 тис. т у 1900 р. На Закарпатті видобуток солі в 1900 р. становив 5,9 тис. т.

У Західній Україні на базі великих лісових ресурсів розвивалася лісопильна промисловість, але більшість заготовленої на Закарпатті та в Галичині деревини сплавлялась річками до Угорщини, де вона надходила на деревообробні заводи, а продукцію відправляли до Німеччини, Італії, Франції, Англії і Туреччини.

Виробництво готової продукції взагалі було слабо розвинене, в чому виявлявся колоніальний статус західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. У 1890 р. в Східній Галичині діяло лише 4 металургійні підприємства, на яких працювало 70 робітників, та 13 машинобудівних підприємств; на Закарпатті — 13 дрібних залізоплавильних і металообробних заводів.

Монополії, що виникли в Західній Україні на межі XIX-XX ст., належали іноземному капіталу і діяли переважно у нафтовій, хімічній та деревообробній промисловості. Найбільшими серед них були Мундус, Сольва, Галичина та Галицько-Карпатське товариство.

У торгівлі значну роль відігравали ярмарки та щоденні торги, але з кінця XIX ст. почала зростати роль постійно діючих торговельних закладів, яких на початку XX ст. функціонувало понад 2 тис. Розвитку торгівлі сприяла діяльність кооперативів і кредитових спілок. Інтенсифікувались економічні зв’язки із центральними провінціями Австро-Угорщини, що свідчило про включення західноукраїнських земель до загальноімперського ринку. Швидко розвивалися також і торговельні контакти з Німеччино, Італією, балканськими країнами та Росією. Причому західноукраїнські землі виконували роль своєрідного перевалочного пункту в торгівлі Австро-Угорщини та інших європейських країн з останньою. Важливого значення набуло транспортування товарів по Дністру до чорноморських портів. Функціонували і традиційні сухопутні торговельні шляхи, що пов’язували Західну Україну з іншими європейськими регіонами: через Львів на Краків та Відень, з Бродів до Наддніпрянщини та ін. Велике значення для збільшення вантажоперевезень мало будівництво залізниць, яке розпочалось у 50-х роках XIX ст. У 1859 р. почала функціонувати залізниця між Краковом та Перемишлем. На початку 1860-х років її подовжили до Львова, а потім — до Чернівців. На кінець XIX ст. загальна протяжність залізничних колій в Західній Україні становила близько 3 тис. км. Але, на відміну від інших країн Європи, де поява залізниць прискорювала економічний розвиток і вела до здешевлення вартості продукції, у Західній Україні залізниця відіграла іншу роль. Тут залізничне сполучення призвело до заповнення місцевого ринку дешевими промисловими товарами з Центральної та Західної Європи, а отже — до розорення власного виробника.

Український суспільно-політичний рух. Особливістю розвитку західноукраїнського суспільства другої половини XIX — початку XX ст. була поступова втрата ілюзій минулого, зміцнення української самосвідомості та політизація. Центром українського національно-визвольного руху з другої половини XIX ст. остаточно стає Східна Галичина. Це було обумовлено тим, що тут проживала найбільша частка українців з-поміж усіх західноукраїнських земель і серед них було чимало представників уніатського духовенства та інтелігенції — головних сил національного відродження; а Австро-Угорщина проводила щодо українців значно ліберальнішу політику, порівняно з Російською імперією.

У другій половині XIX ст. український суспільно-політичний рух у Західній Україні був представлений трьома течіями — москвофіли, народовці, радикали.

Першим у 1850-х роках сформувався москвофільський напрям. Він був обумовлений тим, що австрійська влада не виконала обіцянок, узятих під час революції 1848-1849 рр., а також тим, що на той час Росія була єдиною незалежною слов’янською країною і тому сприймалася серед політичної еліти ряду слов’янських народів як єдина сила, що може захистити слов’янство. Соціальна база москвофільського руху складалась з поміщиків та незначної частини уніатського духовенства і консервативної частини інтелігенції. Москвофіли не мали великої підтримки в масах, але спромоглися розгорнути широку агітацію та видавали свою періодику (газети “Слово”, “Наука”, “Новий пролом”, “Галичанин”, “Буковинська зоря”, “Руська правда” і журнал “Наука”). У 1870 р. москвофіли створили свою першу політичну організацію в Галичині — Руську раду. Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький, І. Наумович та А. Добрянський. Москвофіли заперечували наявність окремого українського народу і заявляли, що українське населення Західної України є частиною російського народу, а тому недоцільно розвивати українську мову та культуру. Натомість вони намагались поширювати російську культуру та мову, хоча не знали її, а тому на практиці ці їхні прагнення призводили до численних курйозів. Наприклад, мова, якою вони писали власні твори і яку вони вважали російською, насправді являла собою суміш українських, польських, російських та церковнослов’янських слів і дістала назву “язичіє”. Москвофіли отримували фінансову підтримку від російського уряду, а тому досить скоро до табору москвофілів прийшло чимало безпринципних людей, які прагнули тільки наживи. Усе це стало досить очевидним, і тому відштовхнуло від москвофілів більшість українців. З іншого боку, влада вбачала у москвофілах агентів Росії, які намагаються відділити Західну Україну від Австрії та приєднати її до Росії, і почала переслідувати їх. Тому з 1880-х років москвофільський рух пішов на спад. До того ж чимало лідерів москвофілів емігрувало до Росії.

Друга течія українського суспільно-політичного руху, що вступила у боротьбу з москвофілами, дістала назву народовської, оскільки послідовники цієї течії виступали за розвиток народної культури та національної самосвідомості народних мас. Народовський рух складався з національно свідомої західноукраїнської молоді. Він виник на початку 1860-х років, коли група української молоді заснувала у Львові першу в Західній Україні українську молодіжну нелегальну організацію, яка за зразком українського національного руху Наддніпрянщини дістала назву громади. Невдовзі аналогічні громади виникли у Перемишлі, Тернополі, Самборі та інших містах Східної Галичини, а згодом — і в Північній Буковині. Народовці стали на захист культурних та економічних прав українців, доводили самостійність українського народу та єдність західних і східних українців. Народовці збирали та вивчали пам’ятки української історії та фольклору, вели просвітницьку та культурну роботу серед українських селян, видавали україномовну літературу та періодику (журнали “Зоря”, “Вечорниці”, “Мета”, “Правда” та газети “Діло” і “Буковина”). Вони використовували правопис, розроблений П. Кулішем — так звану кулішівку. Піддавали гострій критиці москвофілів за їх заперечування самостійності української нації та русифікаторську політику.

У 1864 р. народовці створили у Львові перший український професійний театр, у 1868 р. — культурно-освітнє товариство “Просвіта”, у 1873 р. — Літературне (з 1892 р. — наукове) товариство ім. Тараса Шевченка, у 1881 р. — Руське педагогічне товариство, яке сприяло розвитку української освіти. У 1880 р. за ініціативи народовців у Львові відбулося всенародне віче. У ньому взяло участь 2 тис. осіб із навколишніх сіл, що засвідчило сприйняття пропаганди народовців у найширших верствах українського суспільства. В 1885 р. у Львові створено головний керівний орган народовського руху — Народну раду, яку очолив Ю. Романчук. Народна рада оголосила себе спадкоємицею Головної Руської ради, що виникла під час революції 1848-1849 рр., сприяла консолідації та координації сил народовського руху і протистояла москвофільській Руській раді. Лідерами народовців були: син М. Шашкевича — Володимир Шашкевич, В. Барвінський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині — С. Смаль-Стоцький та М. Василько, на Закарпатті — Ю. Жаткович та А. Волошин.

У 1890-х роках народовський рух почав втрачати популярність серед населення Західної України. Це було обумовлено тим, що нові життєві реалії вимагали рішучіших дій, і насамперед в економічній та соціальній сферах. Натомість народовці, які стверджували безкласовість української нації, були, відповідно, і проти боротьби в соціальній та економічній сферах. Окрім цього, сам народовський рух зазнав розколу на угодовську та радикальну течії. Цей розкол був викликаний тим, що у 1890 р. частина лідерів народовців проголосила політику “нової ери”, суть якої полягала у відмові від ідеї самостійності в обмін на поступки влади у культурній сфері та у співпраці з австро-угорською владою та поляками. Проте цей компроміс не приніс українцям особливої користі. А запекла боротьба між українцями та поляками під час виборів 1897 р. остаточно підірвала віру у можливість українсько-польського порозуміння і змусила українців створювати нові активніші та радикальніші організації для захисту своїх прав. До цього українців підштовхувала й інтенсифікація загальноєвропейського контексту розвитку суспільного руху. Знову виразниками нових прагнень виступила молодша генерація української інтелігенції.

Лідерами течії нового українського руху, який дістав назву радикального і виник у другій половині 1870-х років на базі народовського, були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович та Є. Левицький. Їхнім ідейним натхненником був М. Драгоманов. Головна відмінність між народовцями та радикалами полягала в тому, що, на відміну від народовців, які обмежували свої вимоги сферою освіти та культури, радикали почали боротьбу за політичні та соціальні права українців і підійшли до ідеї політичної самостійності України.

Радикали вели активну пропагандистську роботу серед селян. Окрім видання газет та журналів, вони поширювали серед селян брошури, в яких у популярній формі розкривали вади існуючого ладу та пропонували шляхи їх подолання. Радикали також почали брати під свій контроль українські культурно-просвітні установи, усуваючи з них москвофілів та народовців.

У 1890 р. у Львові представники радикальної течії створили першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її лідерами були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович та Є. Левицький. Програма РУРП складалася з двох частин — програми-максимум і програми-мінімум. Програма-мінімум передбачала передачу селянам землі шляхом викупу за допомогою кредитових союзів, а програма-максимум передбачала встановлення рівності громадян, республіканську форму правління та автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини. Члени РУРП вели велику агітаційну роботу серед українського селянства Галичини, прагнучи надати їхній боротьбі організованості та політичної зрілості. З цією метою РУРП почала видавати для селян газети “Хлібороб”, “Громада” та брошури, в яких критикувала існуючий в Австро-Угорській імперії суспільно-політичний лад, засуджувала національне гноблення.

Із середини 1890-х років РУРП, яку поповнили молоді члени (Ю. Бачинський, В. Будзинський, О. Колесса), виступила за незалежність України. У 1896 р. Ю. Бачинський видав брошуру “Українаirredenta” (“Україна уярмлена”), в якій уперше було чітко сформульовано ідею політичної незалежності України. Проте більшість старого складу РУРП не підтримала програми Бачинського. Як наслідок, прибічники Бачинського у 1899 р. вийшли з РУРП і створили Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідери УСДП Бачинський, Ганкевич, Витик та Охрімович виступали за рівність громадян, захист прав працівників, побудову соціалізму шляхом реформ та створення незалежної української держави — Української Республіки. Проте головною складовою у програмі УСДП поступово стали соціалістичні гасла, які не цілком відповідали інтересам українців і мали популістський характер, а тому УСДП не здобула особливої підтримки серед населення.

У 1899 р. в Галичині була створена ще одна українська політична партія — Українська національно-демократична партія (УНДП). Вона складалася з найактивнішої частини РУРП, яка не сприймала як старої тактики РУРП, так і марксистської рецепції соціалізму, властивої для УСДП. Серед її засновників були І. Франко, Є. Левицький та М. Грушевський, який з 1894 р. переїхав до Галичини. Програма УНДП передбачала: сприяння прищепленню почуття єдності українцям, домагання автономії для українських земель, а в подальшому — об’єднання всіх українських земель у незалежну соборну Українську державу. Засновники УНДП також ставили собі завдання об’єднати всі прошарки українського суспільства навколо ідеї української державності. На місцях були створені філіали УНДП — Повітові народні комітети, що сприяло зближенню партії з масами та перетворенню її на найбільш активну та впливову українську політичну партію в Західній Україні.

Окрім українських політичних партій соціалістичного спрямування, в Галичині виникали і партії консервативної спрямованості, наприклад, Католицький русько-народний союз (1896), який у 1911 р. перейменували на Християнсько-суспільну партію (ХСП). ХСП виступала за збереження існуючого суспільно-політичного ладу при поступках українцям у сфері освіти і культури та за співпрацю з австро-угорською владою та поляками.

У 1900 р. свою партію створили також москвофіли. Вона дістала назву Руська народна партія, спиралась на консервативну частину буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства і виступала за русифікацію освіти та культури, а в соціально-економічній сфері — за поліпшення становища селянства шляхом надання йому дешевих кредитів для придбання землі.

Українські партії, хоча і пізніше, ніж у Галичині, почали створюватись також і на Буковині. Це були: Радикальна партія (1906) та Національно-демократична партія (1907). За програмними положеннями обидві партії були близькими до УНДП.

Найгірше справа з розвитком української культури та національної свідомості стояла на Закарпатті. Тут відбувалась тотальна мадяризація: всі посади займали угорці, другою після німецької була угорська мова, з існуючих станом на 1883 р. 282 українських шкіл до 1914 р. не залишилось жодної. Внаслідок посилення наступу угорців і вузької бази національно свідомої інтелігенції на Закарпатті не було створено жодної української політичної партії, що ускладнювало самоорганізацію українських патріотичних сил і можливість активної їх боротьби за свої права. Серед української інтелігенції переважали москвофіли. Нечисленна група українофілів на чолі з А. Волошиним об’єдналась навколо часопису “Наука”.

Західноукраїнські політичні партії надавали підтримку своїм колегам із Наддніпрянщини, а також виступили з ініціативою активного залучення молоді у політичне життя і з початку XX ст. почали створювати українські молодіжні спортивні та національно-культурні організації. У 1900 р. була створена “Січ” і завершилось оформлення товариства “Сокіл”. У 1911 р. створено “Пласт”, а в 1912 р. організацію “Січові стрільці”. Ці організації надавали можливість українській молоді пройти фізичне загартування у процесі тренувань та під час тренувальних зборів, а також проводили патріотичне виховання. Організація “Січових стрільців”, по суті, готувала кадри для майбутньої української армії, проводячи військову підготовку молоді.

Таким чином, український суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях із 1890-х років вступив у фазу створення політичних партій та висунення ідеї соборності та політичної незалежності України. Така радикалізація вимог поєдналась із значним поширенням ідей українського руху серед всіх верств західноукраїнського суспільства.