Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Підросійська Україна у 1907-1914 рр.

Соціально-економічний розвиток України у 1907—1913 рр.

Період реакції, який настав у Російській імперії після придушення революції 1905-1907 рр., був пов’язаний із П. А. Столипіним, який у 1907-1911 рр. фактично керував Російською імперією.

П. Столипін (1862-1911) походив зі старовинного російського дворянського роду, здобув гарну освіту. В роки революції 1905-1907 рр. був самарським губернатором і відзначився у придушенні революційних виступів. Завдяки своїм здібностям у квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 р. — прем’єр-міністром. Переконаний монархіст, абсолютну монархію вважав найкращим та єдино правильним політичним ладом для Росії. Тому всю свою діяльність присвятив проведенню реформ, які б поліпшили соціально-економічне становище Росії, але не вели до зміни політичного ладу, а сприяли б його зміцненню.

З метою запобігання новій революції влада повинна була здобути підтримку найчисельнішої суспільної верстви — селянства. З цією метою серед селян треба було створити значний прошарок заможних власників, які б стали опорою монархії. Водночас це дозволило б зняти не лише соціальні протиріччя, а й прискорити економічний розвиток імперії. Саме тому Столипін головним своїм завданням у соціально-економічній сфері визначив проведення аграрної реформи.

Аграрна реформа була започаткована указом від 9 листопада 1906 р. Згідно з цим законом селянам дозволялося виходити з общини і створювати окремі приватні господарства, а також переселятися на околиці імперії. Водночас скасували викупні платежі за землю (саме ці дії значною мірою обумовили відхід селян від революції). Певна обмеженість цього закону виявилась в тому, що селянин мав отримати дозвіл на вихід з общини від самої общини, а також погасити всі свої заборгованості перед нею. Нарешті, закони від 14 червня 1910 р. та 29 травня 1911 р. скасували обов’язковість об’єднання селян в общини — відтепер кожний селянин мав право виходу з общини і наділення землею навіть без згоди общини. Лише угіддя залишались у спільному користуванні.

На жаль, після вбивства Столипіна 1 вересня 1911 р. аграрна реформа практично припинилась. Та, незважаючи на це, Столипінська аграрна реформа мала особливо великий позитивний ефект саме в Україні. 42,4 % всієї купленої селянами в Російській імперії землі припадало на Південну та Лівобережну Україну. На хутори та відруби виселилося понад 50 % всіх селянських господарств України, що входили до общин (тобто вдвічі більше за аналогічний показник по російських губерніях). Особливо багато селянських господарств вийшло з общин на Правобережній та Південній Україні, де сформувався значний прошарок заможних селян (куркулі). Приватні селянські господарства були цілковито зорієнтовані на ринок, і селянин був зацікавлений у підвищенні врожайності, оскільки тепер він ставав повноправним власником своєї землі та результатів своєї праці.

Таким чином, Столипінська аграрна реформа сприяла прискоренню капіталізації та розвитку ринкових відносин на селі, призвела до зростання товарності сільського господарства, впровадження сільськогосподарської техніки, нових методів ведення господарства та нових сільськогосподарських культур. Посівні площі у Підросійській Україні внаслідок цієї реформи зросли на 900 тис. десятин і на 1913 р. становили 22,9 млн десятин. У 1913 р. в Україні було зібрано рекордний врожай — 1,2 млрд пудів зернових, а загальний показник середньорічного валового збору зернових в Україні у 1909-1913 рр. становив 1070 млн пудів, тоді як у 1896-1902 рр. — 775 млн пудів. Третина сільськогосподарської продукції йшла на продаж і становила 25 % від загальноімперського експорту сільськогосподарської продукції, а в експорті зернових — 40 %, цукру — 85 %. Однак чимало селян так і залишились незаможними. Тому соціальні протиріччя на селі не лише не зникли, а й загострилися.

Відтік робочої сили із сіл до міст спричинив швидке зростання чисельності робітничого класу (до 2,7 млн осіб у 1913 р.), що стимулювало розвиток промисловості. Водночас із закінченням у 1908 р. економічної кризи зростають інвестиції у промисловість. При цьому на світовому ринку зросли ціни на сировину, що видобувалась в Україні. Усе це сприяло відродженню промислового виробництва в Україні. З 1910 р. по 1913 р. видобуток вугілля в Донецько-Криворізькому басейні зріс у 1,5 раза, а залізної руди — майже удвічі. В 1,5 раза зросла виплавка сталі та чавуну. Станом на 1913 р. Україна давала 25 % загально-імперського виробництва промислової продукції. Активно розвивалось будівництво залізниць, зростали міста та розширювалась торгівля. Від 70 % до 80 % промисловості належало іноземним монополіям (виняток усе ще становила цукрова промисловість), причому зберігалась тенденція до монополізації та концентрації промислового виробництва. Треба відмітити, що становище робітників у цей період особливо не покращилось і вони продовжили боротьбу за свої права.

Політика Столипіна в національному питанні. У національному питанні П. Столипін був переконаним шовіністом. Він заперечував будь-які права за національними меншинами у сфері освіти та культури і вважав їх інородцями, які мають бути русифіковані. Тому уряд Столипіна відновив репресії проти української та інших мов і культур, а також політику примусової русифікації. Ця національна політика мала три складові — відповідні урядові постанови, посилення репресій проти лідерів національних рухів і підтримка російських націоналістичних організацій.

Вже в день розпуску ІІ Державної думи (3 червня 1907 р.) Столипін направив телеграму (так званий Столипінський циркуляр 3 червня 1907 р.) до київського генерал-губернатора, в якому вимагав вжити всіх заходів для негайного наведення порядку в регіоні. По всій Україні запроваджено режим воєнного стану. Заборонені видання та продаж україномовної літератури та преси. Лише протягом 1907 р. закрили половину україномовних періодичних видань. Було навіть заборонено видання Євангелія українською мовою, а в публікаціях заборонено вживати терміни “Україна”, “українець”, “український народ” тощо. У 1909 р. ІІІ Державна дума прийняла постанову про заборону викладання українською мовою у школах та інших навчальних закладах. Ще з 1907 р. почалося закриття “Просвіт”. Заборонено збір пожертв на спорудження пам’ятника Т. Шевченку на Чернечій горі у Каневі.

20 січня 1910 р. опубліковано ще один циркуляр, яким заборонялася реєстрація будь-яких “інородницьких” (тобто неросійських) організацій та видань, а також проведення будь-яких урочистостей, пов’язаних із вшануванням діячів української культури. Так, у березні 1914 р. були заборонені урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Другий напрям політики Столипіна в національному питанні виявився у посиленні переслідування діячів українського національного руху. Більшість з лідерів українського національного руху була заарештована або позбавлена можливості нормально працювати.

Третій напрям — підтримка російських націоналістичних організацій, виявився у фінансуванні державою чорносотенних організацій “Союзу російського народу” та “Союзу Михаїла Архангела”, які за потурання влади здійснювали єврейські погроми та нападали на лідерів неросійських організацій. У 1908 р. в Києві була заснована ще одна російська шовіністична організація “Клуб російських націоналістів”, яка робила ставку на поширення російського шовінізму в середовищі освіченої частини населення. Ця організація видавала різноманітну літературу, пресу, організовувала лекції, спрямовані проти українців та євреїв, проводила збори пожертв на розвиток шовіністичної роботи. Ще однією шовіністичною російською організацію, яка поєднувала пропагандистські та силові методи у своїй діяльності, було об’єднання шовіністично налаштованих студентів “Двоглавий орел”.

Незважаючи на небажання влади визнавати саме існування українців як окремої нації, “українське питання” продовжувало залишатись одним із найгостріших в Російській імперії у 1907-1917 рр. Зокрема, це питання неодноразово порушувалося під час засідань IV Державної думи (1912-1917). Причому його ставили як депутати-українці, так і депутати від ліберальних російських партій, зокрема кадети. Група демократично налаштованих російських академіків (О. Шахматов, Ф. Корш, П. Фортунатов, В. Заленський та ін.) у 1908 р. склала спеціальну записку, в якій наголошувалось, що українська мова є цілком самостійною і не повинно створюватися перешкод для її використання. Але російська влада до самої революції 1917 р. продовжувала русифікаторську політику щодо України.

Український національний рух у 1907—1913 рр. Період Столипінської реакції негативно позначився на розвитку українського національного руху. Були втрачені можливості для легальної діяльності українських культурно-освітніх організацій та політичних партій, закривались українські друкарні та періодичні видання, переслідувались діячі української культури. Українські політичні партії з початком репресій втратили більшість своїх активних членів, які або були заарештовані владою, або емігрували. Чимало осіб задля уникнення репресій припинили членство в партіях. Лише з 1911-1912 рр. відбулось деяке пожвавлення діяльності політичних партій. Воно було пов’язане з певним послабленням репресій після вбивства Столипіна та у зв’язку з кампанією з виборів до IV Державної думи. Здобутком українського руху в цей період було входження у нього представників окремих полонізованих дворянських родів (В. Липинський, М. Тишкевич та ін.), що нагадувало включення до українського руху на межі 50-60-х років XIX ст. групи хлопоманів на чолі з В. Антоновичем.

Репресії змусили українських політиків шукати шляхи до порозуміння та виробляти нову тактику. Наслідком цих пошуків стало створення у Києві 8 вересня 1908 р. позаполітичного об’єднання — Товариства українських поступовців (ТУП). До складу ТУП увійшли лідери більшості українських політичних партій (М. Міхновський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, Є. Чикаленко та ін.). Одним з його лідерів був також М. Грушевський, а офіційним керівником І. Шраг. ТУП складалось із численних місцевих осередків (громад), які діяли у більшості міст України, а також у Москві та Санкт-Петербурзі. У Києві діяв центральний керівний орган ТУП — Рада, склад якої щорічно переобирався. Неофіційним друкованим органом ТУП була газета “Рада” та часопис “Українське життя”. Головними напрямами діяльності ТУП були: консолідація українських політичних сил, сприяння розвитку української культури та кооперативного руху. Кінцева мета ТУП полягала у встановленні в Російській імперії республіки, прийняття конституції та надання Україні національно-територіальної автономії у складі демократичної Росії.

Треба також зазначити, що посилення репресій проти української культури призвело до наростання серед українських політиків Підросійської України антиросійських настроїв, які хоча і не стали домінуючими, але свідчили про радикалізацію українського політичного руху. Так, у 1913 р. Д. Донцов видав брошуру “Сучасне політичне становище української нації і наші завдання”, в якій він висунув “ідею сепарації” — заклик до українців у майбутньому конфлікті між Німеччиною та Росією виступити проти останньої і відокремитись від Росії.