Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Підросійська Україна в період революції 1905-1907 рр.

Причини та періодизація революції. На початку XX ст. Російська імперія вступила в період кризи, яка охопила всі сфери життя і засвідчила приреченість самої імперії на загибель. На загострення кризи вплинули як зовнішні, так і внутрішні фактори. До перших належала світова економічна криза 1900-1903 рр. та поразка у російсько-японській війні 1904-1905 рр. До внутрішніх факторів належали: погіршення соціально-економічного становища більшості населення, свавілля імператорської влади та небажання ділити владу з народом, придушення національних рухів та русифікаторська політика, яка поєднувалася з утисками неправославних конфесій, небажання здійснювати демократизацію життя тощо. Треба також зазначити, що в Україні соціально-економічні протиріччя набули особливої гостроти, оскільки тут, як у колонії, економічний визиск селян та робітників мав особливо жорстокі форми, що спричинило масове зубожіння трудящих. Водночас українська культура, а отже — і українська інтелігенція та всі інші національно свідомі групи населення України зазнавали особливо великої асиміляції, оскільки російський царизм вважав українські землі своєю найціннішою колонією і шляхом асиміляції хотів назавжди зберегти її під своєю владою.

Останнім поштовхом до антиурядових виступів, які переросли у першу російську революцію, став розстріл військами 9 січня 1905 р. мирної демонстрації робітників Петербурга, які вийшли до Зимового палацу з надією на допомогу царя у вирішенні проблем народу. Ця подія дістала назву “Кривавої неділі”, і за кілька днів інформація про неї облетіла всю імперію та призвела до початку загального революційного руху.

Революція тривала із січня 1905 р. до червня 1907 р. трьома етапами: 1) січень-вересень 1905 р. (наростання революційної боротьби), 2) жовтень-грудень 1905 р. (кульмінація революції, перехід до збройної боротьби із царизмом), 3) із січня 1906 — до літа 1907 р. (поступовий спад революції).

Український рух у період революції 1905—1907 рр. Революційні події призвели до послаблення асиміляторської політики царизму, що сприяло посиленню українського національного руху. В травні 1905 р. офіційно скасували Емський указ 1876 р., а 24 листопада 1905 р. ухвалено закон, що дозволяв видання національними мовами будь-якої друкованої продукції та створення культурно-просвітніх товариств і національних театрів. Значну роль у скасуванні офіційних заборон щодо розвитку української мови та культури зробив і царський маніфест від 17 жовтня 1905 р., який, зокрема, легалізував діяльність політичних партій та громадських організацій.

Власне український національний рух спирався головно на підтримку нечисленної національно свідомої української інтелігенції та студентства. Центрами українського національного руху стали Київ, Чернігів, Полтава та Харків. Головними напрямами українського національного руху були заходи щодо українізації освіти, налагодження видавництва книг та періодики українською мовою, відкриття культурно-просвітніх товариств. Таким чином, і цього разу український національний рух не спромігся вийти за рамки сфери освіти і культури, а отже, і не вів боротьби за політичну незалежність України.

У серпні 1905 р. була відновлена автономія університетів. Використовуючи це, українські викладачі та студенти домоглися запровадження в Харківському та Одеському університетах українознавчих кафедр і читання окремих спецкурсів українською мовою. Водночас почалося переведення на українську мову викладання у початковій та середній школі. Перша школа з українською мовою навчання була створена за ініціативи відомого історика М. Аркаса у с. Богданівна на Миколаївщині. Через два роки її закрила влада. Така ж доля, після поразки революції, спіткала й інші україномовні школи й курси української історії та літератури в університетах.

Почалося створення україномовної періодики. Перша україномовна газета (“Хлібороб”) з’явилася в листопаді 1905 р. в Лубнах, а в грудні 1905 р. почалось видання першої щоденної україномовної газети “Громадська думка” у Києві. Загалом до початку 1906 р. в Україні видавалося 18 україномовних газет і журналів (“Рада”, “Рідний край”, “Дзвін”, “Громадська думка”, “Українська хата”, “Вільна Україна” та ін.).

У роки першої російської революції в Наддніпрянщині за зразком Західної України почали виникати “Просвіти”, які займалися розвитком української освіти та культури. Але, на відміну від Галичини, в Підросійській Україні “Просвіти” не мали єдиного керівного органу і кожна з них мала окремий статут та програму. Перша “Просвіта” була заснована 30 жовтня 1905 р. в Одесі, а до 1907 р. в Україні діяло вже 35 “Просвіт”. В їх роботі брали активну участь визначні діячі української науки та культури. Так, у роботі Київської просвіти брали участь Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у роботі Чернігівської просвіти — М. Коцюбинський; Полтавської — П. Рудченко (Панас Мирний); Катеринославської — Д. Яворницький; Одеської — М. Комаров; Миколаївської — М. Аркас. “Просвіти” засновували бібліотеки, видавали україномовну пресу та літературу, організовували лекції, літературні та музичні вечори, засновували свої філіали у сільській місцевості.

Окремою сторінкою українського руху 1905-1907 рр. була участь українців у виборах та роботі І та ІІ Державних дум Російської імперії. Українські політичні партії, за винятком УДРП, бойкотували вибори до І Державної думи у зв’язку із недемократичним виборчим законом, а тому не змогли провести своїх кандидатів. І Державна дума почала свою роботу у квітні 1906 р. Більшість українських селянських депутатів у ній увійшли до фракції трудовиків і головним питанням вважали передання землі селянам. 45 депутатів-українців (переважно представники інтелігенції, ліберального дворянства та окремі селяни) створили у І Державній думі власну парламентську групу — Українську парламентську громаду. Її очолили І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський та М. Ковалевський. Головними вимогами Української парламентської громади було надання автономії Україні та українізація діловодства й освіти в українських губерніях. Українським депутатам у І Державній думі надавали значну моральну підтримку та підіймали їх національну свідомість такі українські патріоти, як О. Лотоцький, П. Стебницький та М. Грушевський. Ці українські патріоти налагодили випуск у Петербурзі україномовного часопису “Український вісник” та газети “Вісті з Думи”, в яких розповідалося про роботу російського парламенту зі спеціальним акцентуванням уваги на діяльності депутатів-українців. Члени Української парламентської громади підготували проект про надання автономії Україні, але 8 липня 1906 р. І Державна дума була розпущена. Водночас оголосили про вибори до ІІ Державної думи.

Вибори до ІІ Державної думи, на відміну від виборів до І Думи, вже не бойкотувались українськими політичними партіями, але вони віддавали перевагу блокуванню із загальноросійськими ліберальними партіями. Від українських губерній до ІІ Державної думи було обрано 102 депутати. У ІІ Державній думі, яка почала роботу з 20 лютого 1907 р., також склалась українська фракція — Українська трудова громада, серед лідерів якої були Ф. Щербина та А. Гриневич. Вона нараховувала 47 депутатів і випускала українською мовою газету “Рідна справа”. Українська трудова громада ввійшла у Думі до складу фракції трудовиків, яка виступала за скасування викупних платежів, передачу землі селянам та покращання становища робітників. Українська трудова громада також додавала до цих положень вимогу припинення асиміляторської політики влади щодо української мови та культури. Проте жодного закону, що мав би практичне значення для української справи, Українська трудова громада не виробила. До того ж ІІ Державна дума проіснувала недовго — 3 червня 1907 р. її розігнали.

Робітничий рух у 1905—1907 рр. Особливо гострий характер у роки революції мав робітничий рух, який фактично вперше перетворився на ключовий в антиурядовій боротьбі. Головні робітничі виступи відбувалися поза межами України, оскільки в Росії робітничий клас був чисельнішим, але й українські робітники взяли активну участь у революції 1905-1907 рр. Головні вимоги робітників на першому етапі революції були у соціально-економічній сфері, а саме: встановлення 8-годинного робочого дня, скорочення робочого дня для жінок та підлітків, покращання умов праці, підвищення зарплати, легалізація профспілок, укладення колективних трудових договорів, заборона самовільних звільнень працівників працедавцем тощо. Основними формами робітничого руху були страйки, демонстрації та збройні виступи.

Вже 12 січня 1905 р. почався перший страйк робітників в Україні — на двох найбільших київських заводах — Південноросійському машинобудівному та на заводі Гретера і Криванека (сучасний завод “Більшовик”). У січні 1905 р. страйки відбулись також на підприємствах Катеринослава, Харкова, Одеси, Житомира, Єнакієвого, Юзівки та інших міст. У лютому робітничі страйки охопили майже всю Україну. Загалом із січня по березень 1905 р. страйки відбулися на 320 промислових підприємствах України, і в них взяло участь понад 140 тис. осіб. З травня 1905 р. робітничі страйки дедалі частіше почали набувати політичного характеру — окрім економічних, робітники почали висувати на чільне місце і політичні вимоги. Підприємці та влада, налякані політизацією робітничого руху, змушені були піти на певні поступки робітникам у соціально-економічній сфері, аби відвернути їх від політичної боротьби — уповноважені представники робітничих колективів увійшли до управлінського апарату підприємств, була підвищена зарплата, скасовані незаконні штрафи, зменшена тривалість робочого дня, відбулося покращання умов праці. Незважаючи на це, робітничий рух продовжував наростати.

Кульмінаційним моментом робітничого руху став загально-російський жовтневий політичний страйк. Його почали 6 жовтня 1905 р. залізничники Москви, аз 15 жовтня страйк охопив всю країну — було повністю паралізоване залізничне сполучення, страйк охопив понад 2,5 тис. заводів та фабрик; страйкувало понад 2 млн робітників, до яких почали приєднуватися службовці, вчителі, лікарі, інженери, студенти та інші групи населення. В Україні страйкувало понад 120 тис. робітників, головним чином залізничники. У Харкові та Катеринославі 10-12 жовтня з’явилися барикади та відбулися збройні сутички з поліцією та військами. Головними вимогами цього страйку, окрім економічних, були також і політичні — запровадження демократичних прав і свобод, створення парламенту і рівноправних виборів.

У процесі загальноросійського політичного страйку робітники почали створювати власні органи самоуправління — ради робітничих депутатів, до яких обирали прямим відкритим голосуванням. Ці ради початково виникли у Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці, Кременчуці та Єнакієвому, а до 1906 р. вони вже діяли у 50 містах та робітничих селищах України. Ради займалися підтриманням правопорядку в населених пунктах, запроваджували робітничий контроль на підприємствах, 8-годинний робочий день, контролювали ціни у фабрично-заводських крамницях, створювали каси взаємодопомоги.

Поряд із радами виникали і професійні об’єднання робітників (профспілки), першу з яких створили залізничники, а всього до кінця 1905 р. вже нараховувалося близько 80 профспілок (більшість з них була філіалами загальноросійських профспілкових об’єднань).

Імператор Микола ІІ змушений був піти на поступки страйкарям. 17 жовтня 1905 р. оприлюднили імператорський маніфест, який гарантував населенню свободу совісті, слова, друку, зборів, недоторканність особи та приватного майна, а також проголошував скликання загальноросійського парламенту — Державної думи, яка ставала органом законодавчої влади, а чоловіче населення діставало виборче право. Фактично маніфест означав обмеження монархічної влади (хоча і не було прийнято конституцію), легалізацію політичних партій, профспілок та інших об’єднань громадян, рівність конфесій та культур, остаточне скасування обмежень щодо друку мовами національних меншин. Як наслідок, ліберально налаштовані групи (буржуазія, інтелігенція, чиновники, дворянство та підприємці, заможне селянство) відійшли від революції, що послабило революційні сили. Ліберальні та консервативні кола створили свої партії — конституційно-демократичну (кадети) та октябристів, які включились у легальну парламентську роботу. Водночас реакційні сили посилили боротьбу проти революції. Вважаючи ці поступки неприйнятними, вони бажали відновити існуючий до революції лад.

Щоб запобігти спаду революції, РСДРП закликала робітників почати в середині грудня 1905 р. ІІ загальноросійський страйк, який мав перерости у збройне повстання з метою повалення самодержавства. Першими почали страйк 7 грудня понад 100 тис. робітників Москви. 8 грудня їх підтримало 110 тис. робітників Петербурга. Цього ж дня до ІІ загальноросійського страйку приєднались робітники Катеринослава. Водночас у Москві з 8 грудня почалося збройне повстання, але 19 грудня воно зазнало поразки. Незважаючи на поразку Московського повстання, збройні виступи робітників відбулися в грудні 1905 р. і в містах України. Так, 12-13 грудня відбулися збройні сутички і барикадні бої у Харкові та Катеринославі. В Олександрівську повсталі робітники встановили свій контроль над частиною міста та два дні вели барикадні бої проти урядових військ. Збройні сутички робітників із військами та поліцією стались також у багатьох містах Донбасу. Особливу гостроту вони мали у м. Горлівка на Донбасі (16-17 грудня 1905 р.).

Але з 1906 р. робітничий рух пішов на спад. Це було викликано посиленням наступу реакції при одночасних поступках робітникам, що відвернуло їх певну частину від участі в революції. Поступова стабілізація економіки також обумовила послаблення робітничого руху. Якщо у 1905 р. в Україні у страйках взяло участь 500 тис. робітників, то у 1906 р. — 100 тис., а у 1907 р. — лише 60 тис.

Селянський рух у 1905—1907 рр. На початку 1905 р. почався також і селянський рух. Селяни вимагали передати їм поміщицькі землі, скасувати викупні платежі та інші феодальні пережитки. Першийвеликий виступ українських селян відбувся наприкінці лютого 1905 р. у Чернігівській губернії. Тут 3 тис. повсталих селян із кількох повітів прибули у маєток Терещенка (Хутір Михайлівський) і спалили його. Повстанці також захопили худобу, реманент та іншу власність Терещенка, а його землі розпаювали між собою. Виступ супроводжувався актами вандалізму — було знищено зібрання творів мистецтва у резиденції Терещенка, а також обладнання та приміщення цукрового заводу (одного з найкращих в Україні).

До початку весни 1905 р. в Україні відбулося близько 140 селянських виступів, і їх кількість швидко зростала у міру наближення посівної кампанії, оскільки селяни прагнули ще перед нею захопити поміщицькі землі та започаткувати на них своє господарство. Тому до осені 1905 р. селянські заворушення охопили 64 із 94 повітів Підросійської України, а загальна кількість селянських виступів сягнула 2 тис. Найбільшої гостроти селянські виступи набули у Лівобережній Україні, де особливо відчутним було малоземелля селян. Саме тут відбулись і найбільші селянські заворушення: окрім уже згаданого повстання в районі Хутора Михайлівського, до них належали повстання у селах Вихвост та Великі Сорочинці на Чернігівщині.

У с. Вихвост повсталі селяни у жовтні 1905 р. розгромили маєток та горілчаний завод місцевого поміщика й захопили поміщицьке майно. Але після цього заможні селяни, побоюючись, що біднота потім візьметься і за їхнє майно, а також намагаючись відвернути від себе репресії з боку влади, організували самосуд над ініціаторами цього виступу. 15 найактивніших селян були підступно схоплені своїми заможними односельцями та замордовані.

Особливого драматизму набули події у с. Великі Сорочинці, які сколихнули всю демократичну громадськість Російської імперії і були описані у творі В. Короленка “Сорочинська трагедія”. Тут у грудні 1905 р. місцеві селяни не видали поліції свого односельця Г. Безвіконного, що провадив у селі революційну агітацію. Селяни навіть заарештували місцевого пристава та вигнали із села інших представників влади. 18 грудня у Великих Сорочинцах відбувся 5-тисячний мітинг, на якому селяни обрали революційний орган влади — селянський комітет. Було також прийнято рішення про відмову від сплати податків та віддання новобранців у рекрути, закрито шинки й організовано загони самооборони. 19 грудня селяни відбили перший наступ карателів. Проте 21 грудня до Великих Сорочинців прибув посилений каральний підрозділ, який придушив опір повсталих селян. Після цього всіх селян, зокрема і дітей, зігнали на центральну площу Великих Сорочинців і чотири години змушували стояти на колінах у снігу та дивитись, як катують керівників повстання.

З 1906 р. селянський рух, так само, як і робітничий, пішов на спад. У 1906-1907 рр. відбулось в 1,4 раза менше селянських виступів, ніж у 1905 р. Спад селянського руху був обумовлений скасуванням викупних платежів і початком Столипінської аграрної реформи, яка поліпшила становище селян, а також і жорстокими розправами з повсталими селянами.

Революційні виступи в армії та на флоті. Найбільші виступи в армії та на флоті в роки російської революції 1905-1907 рр. відбулися саме в Україні. Першим найрезонанснішим виступом було повстання матросів (більшість з яких були українцями) на одному з найсучасніших на той час (спущений на воду у 1904 р.) кораблів Чорноморського флоту — броненосці “Князь Потьомкін Тавричеський”. Повстання почалось у відкритому морі 14 червня 1905 р. у відповідь на жорстоке поводження офіцерів з командою корабля, а останнім поштовхом стало вбивство одним з офіцерів матроса Григорія Вакуленчука. Після цього матроси, керовані своїми товаришами-українцями матросом Опанасом Матюшенком та офіцером Олександром Коваленком (член РУП, один із небагатьох офіцерів, що підтримав повстання), роззброїли офіцерів та встановили контроль над кораблем.

15 червня “Потьомкін” прийшов в Одесу, але місцеве революційне керівництво попросило повсталих матросів залишити Одесу, аби уникнути нагнітання ситуації в місті. Тому наступного дня “Потьомкін”, поповнивши припаси, знову вийшов у море. Проти повсталого корабля кинули всю чорноморську ескадру, але екіпажі кораблів відмовилися відкривати вогонь по своїх, і “Потьомкін” пройшов крізь бойові порядки кораблів, вигравши таким чином “німий бій”. Після цього “Потьомкін” ще деякий час курсував у Чорному морі, а коли на кораблі скінчилися продукти харчування, команда корабля прийняла рішення здатися Румунії. 25 червня 1905 р. “Потьомкін” здався румунській владі у порту Констанца.

Другим великим виступом на флоті було повстання матросів у Севастополі 11-16 листопада 1905 р. Першим повстала команда крейсера “Очаків”, а невдовзі до неї приєднались команди ще 12 кораблів Чорноморського флоту. Повстанці обрали революційне командування, яке очолив лейтенант П. Шмідт. Повстанці встановили свій контроль над портовою частиною міста і вислали ультиматум Миколі ІІ з вимогою негайного скликання Установчих зборів. Проте виступ мав локальний характер. 16 листопада до Севастополя підтягнули вірні уряду війська. Незважаючи на мужній опір, після 13-годинного бою повстання придушили. П. Шмідта та трьох його помічників стратили.

18 листопада 1905 р. відбувся виступ саперного полку в Києві під керівництвом 20-річного підпоручика Б. Жаданівського. До 1 тис. повсталих солдатів приєдналось понад 4 тис. робітників. Колона повстанців рушила до центру міста. На Галицькій площі (нині площа Перемоги) по них відкрили вогонь з верхніх поверхів будинків вірні уряду війська. Робітники почали тікати і зім’яли ряди повсталих саперів, що призвело до значних втрат і швидкого придушення цього виступу. З обох сторін було вбито 250 осіб.

Усього впродовж 1905 р. на території України у революційних виступах взяли участь понад 15 тис. солдатів та матросів. У 1906-1907 рр. революційні виступи в армії та на флоті тривали, зокрема — відбувались виступи у гарнізонах Харкова, Чернігова, Умані, Черкас та інших міст України. Але революційні виступи у військах, так само як і виступи робітників і селян, з 1906 р. різко пішли на спад.

Загалом до середини 1907 р. владі вдалося придушити основні центри революційного руху. Була закрита більшість революційних видань, заарештовані головні революційні лідери, у більшості губерній оголосили воєнний стан, поступово скасували поступки, зроблені на початку революції. 3 червня 1907 р. розігнали ІІ Державну думу. Ця подія означала здійснення імператором Миколою ІІ державного перевороту, оскільки, згідно з маніфестом 17 жовтня 1905 р., він не міг змінювати систему управління без згоди парламенту і до того ж порушив гарантовані цим же маніфестом права та свободи громадян.

Отже, революція 1905-1907 рр. зазнала поразки. Проте вона сприяла піднесенню національної свідомості та революційних настроїв. Оскільки ж поразка революції призвела до того, що причини, які її зумовили, не були усунені, то питання нового революційного виступу залишилось справою часу і як показали наступні події — нової революції довелось чекати недовго.