Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Польський та єврейський національно-визвольні рухи

Характерною рисою польського руху на підвладних Російській імперії етнічних польських землях було те, що він постійно переслідував одну мету — відновлення політичної незалежності Польщі. Всі польські лідери категорично виступали проти можливості будь-яких політичних зв’язків із Росією в майбутньому. Суперечки існували лише щодо майбутнього політичного устрою Польщі: радикально налаштована течія (так звані червоні), що складалася з інтелігенції, робітників і частини буржуазії, прагнула створити демократичну республіку, в якій всі мали б рівні права, а селяни отримали б землю; ліберальна течія (так звані білі), що представляла інтереси великих землевласників, виступала за збереження певних феодальних привілеїв і проти передання землі селянам. Між обома течіями існувало протистояння, що послаблювало сам польський національно-визвольний рух і значною мірою обумовило поразку чергового польського повстання. Останнє почалось у січні 1863 р., коли патріотично налаштована польська молодь організувала збройні виступи у найбільших містах Царства Польського (таку офіційну назву мали польські етнічні землі, що входили до складу Російської імперії). Спочатку польським повстанцям вдалося розбити російські гарнізони і встановити свою владу над значною частиною Царства Польського. Польські повстанські загони навесні 1863 р. поширили свою діяльність на територію Білорусі, Литви та Правобережної України. Повстання підтримали й окремі українці, які вважали, що перемога поляків сприятиме також і звільненню українців. Так, українець А. Потебня організував загін із 300 осіб, який почав боротьбу проти російських військ на Правобережній Україні. Підполковник А. Красовський вів агітацію серед солдатів Київського гарнізону, закликаючи їх не йти проти польських патріотів. Перший загинув у бою з урядовим військами. Другий потрапив у заслання на 12 років. На території Південно-Східної Польщі під Любліном діяв великий повстанській загін, який очолював українець Іван Нечай. Проте основна маса населення, особливо селяни, не лише не підтримала, а й вороже поставилась до польського національно-визвольного виступу. Це було обумовлено тим, що білі, які захопили керівні посади в польському повстанському уряді, не провели жодних соціальних реформ, чим відвернули від себе більшість селян та робітників. Водночас не чути було навіть обіцянок про бодай якісь поступки литовцям, білорусам та українцям у сфері їх національних прав. Натомість лідери повстання знову заявили про відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. і заперечили будь-які національно-культурні права українського, білоруського та литовського населення. Позбавлене внаслідок таких дій народної підтримки польське повстання було приречене на поразку. Вже влітку 1863 р. російські війська перейшли в контрнаступ і до травня 1864 р. повстання повністю придушили, після чого російська влада остаточно скасувала рештки польської автономії. Посилилась русифікація польських земель, зокрема, були переведені на навчання російською мовою всі польські навчальні заклади. Провадилось насильницьке поширення православ’я при одночасному закритті римо-католицьких костелів та монастирів. До честі поляків треба відмітити, що, незважаючи на жорстокі репресії, вони залишились відданими своїй мові та культурі, вони не йшли на компроміси з російською владою і далі прагнули до відновлення незалежної Польської держави. Поступово польський національно-визвольний рух відновив свої сили і з кінця XIX ст. перейшов у політичну фазу — виникли політичні партії, кожна з яких мала у своїй програмі ключовим пунктом відновлення політичної незалежності Польщі. Найвпливовішою серед польських політичних партій стала Польська соціалістична партія (ППС), заснована у 1892 р. ППС висувала програму створення демократичної Польської республіки, наділення селян землею, покращання становища робітників (8-годинний робочий день, гарантований мінімум зарплати тощо). Натомість у національному питанні все залишилося без змін — абсолютна більшість польських політичних лідерів виступала проти поступок національностям, що мали ввійти до складу Польської держави, оскільки її знову було вирішено будувати у кордонах 1772 р., тобто висувалась претензія і на Західну та Правобережну Україну.

Оскільки у євреїв, що проживали в Російській імперії, були дві основні проблеми — подолання національно-релігійних та економічних утисків, то і єврейський рух мав в Україні два головні напрями — соціал-демократичний та націоналістичний.

Євреї активно включались у роботу загальноросійських партій соціалістичного спрямування, насамперед у РСДРП, а також створили власні соціалістичні партії, найвпливовішою серед яких був “Бунд” (в перекладі “Союз”), створений у 1897 р. Бунд поєднав у своїй програмі національні та соціалістичні ідеї і робив ставку на єврейське робітництво.

Наприкінці XIX ст. серед євреїв України починається рух за переселення до Палестини. Цю ідею відбивали націоналістична партія “Поалей-Ціон” та осередки міжнародних сіоністських організацій. Ці організації мали яскраво виражену націоналістичну програму і робили ставку на численних представників єврейської національності серед робітничого класу та інтелігенції. Партія “Поалей-Ціон” підтримувала національні вимоги українців.