Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Загальноросійський політичний рух в Україні (друга половина XIX — початок XX ст.)

Першим у 1860-х роках сформувався такий напрям російського революційного руху, як народники. Назва цього напряму пов’язана з тим, що його послідовники розраховували здійснити в Російській імперії соціалістичну революцію шляхом підняття на повстання селянської маси як основної складової народу. Проте, роблячи ставку на селянство, народники по-різному бачили шлях проведення самої революції та її кінцеву мету. Сформувалися три теоретичні концепції народництва. Послідовники Бакуніна робили ставку на негайне підняття повстання і ліквідацію держави. Друга теоретична концепція народництва — пропагандистська — була створена Лавровим. Останній, на відміну від Бакуніна, не вважав селянство готовим до революції. Тому, на його думку, інтелігенція повинна підготувати селян шляхом тривалої агітаційної роботи. Представники третьої течії народництва, яка дістала назву змовницької, спирались на концепцію Ткачова, який, як і Лавров, вважав, що російське селянство не готове до революції. Але він стверджував, що російський селянин є комуністом за інстинктом, тому його не потрібно вчити соціалізму. Отже, пропаганда не потрібна. Достатньо захопити владу шляхом перевороту, і народ одразу ж піде шляхом будівництва соціалістичного суспільства.

Перші гуртки народників виникли в Україні у 1872 р. Це були об’єднання молоді, яка жила в одному помешканні і все їхнє майно та прибутки були спільними. Ці об’єднання дістали назву комуни (іноді вони називалися також гуртками чайковців за прізвищем засновника першого подібного гуртка народників у Петербурзі М. Чайковського). Такі об’єднання діяли у Києві, Одесі, Харкові та інших містах України.

Початково серед народників перемогла ідея підняття селян на повстання агітацією. Тому навесні 1874 р. в Російській імперії почалося масове “ходіння в народ” — послідовники народництва (переважно студентська молодь) пішли в села, сподіваючись шляхом агітації підняти до осені 1874 р. загальнонародне повстання. В Україні “ходіння в народ” у 1874 р. спостерігалось у Київській, Подільській, Харківській та Полтавській губерніях. Проте це перше “ходіння” закінчилося повним провалом. Селяни в основній своїй масі не сприйняли агітації народників і навіть самі заарештовували їх та видавали поліції, вважаючи народників провокаторами. Як наслідок, народники вирішили перейти до тривалої агітації. Вони почали друге “ходіння в народ”, але на цьому етапі народники оселялись у селах на тривалий час під виглядом лікарів, учителів, агрономів тощо, входили в довіру до населення і лише після цього починали агітувати тих, хто, на їхню думку, міг сприйняти ідеї народництва. Водночас (у 1876 р.) утворилася організація для координації народницького руху — “Північно-революційна народницька група”, яка з 1878 р. дістала назву “Земля та воля”. До неї увійшли і вихідці з України (Л. Дейч, С. Кравчинський, Д. Лизогуб та ін.). Проте поступово частина народників почала схилятись до активніших дій, спрямованих проти влади — переважно це означало перехід до терору. Розбіжність у тактиці призвела до розколу народників у 1879 р. на дві організації — “Чорний переділ” (виступала за продовження тривалої агітації в масах та організацію масових актів непокори) та “Народну волю” (робила ставку на терористичні акти проти представників влади). Українська молодь, що пішла у лави народників, віддавала перевагу саме радикальнішим діям. Це було викликано тим, що помірковані елементи залишались у контексті українського національного руху, а в російський революційний рух йшли ті особи, які бажали саме радикальних дій.

Відповідно, народники-українці невдовзі після першого “ходіння в народ” об’єднались у групу, яка дістала назву “південні бунтарі” (1875). Ця група складалася з 30 осіб і виступала за негайне підняття селян на повстання. Спроба селянського повстання була здійснена ними у 1877 р. в південних повітах Київської губернії, в районі Чигирина (в історичній літературі ці події дістали назву “Чигиринська змова”). Район обрали не випадково — колишня гетьманська столиця та центр гайдамацького руху XVIII ст. Народники вважали, що серед місцевого населення збереглася пам’ять про ці події, і тому воно є найбільш готовим до повстання. Сюди прибув член “Південних бунтарів” Я. Стефанович, який видавав себе за ходока від херсонських селян до царя. Він заявляв, що цар надав йому грамоту, в якій наказував селянам ставати вільними та створювати збройні загони для боротьби з поміщиками, які є винуватцями всіх народних бід, а потім поділити між собою їхні землі. Селянство почало підготовку до широкомасштабного повстання, яке було заплановано на жовтень 1877 р. Близько 1 тис. селян об’єдналось у так звану Таємну дружину, яка мала почати повстання. Але у вересні 1877 р. влада викрила “Чигиринську змову”. Було притягнуто до кримінальної відповідальності найактивніших селян, а також проведено арешти багатьох членів народницьких організацій. Проте ці дії влади лише зміцнили авторитет терористичної народницької організації “Народна воля”. До останньої ввійшло чимало українців, зокрема, М. Кибальчич (талановитий інженер, першим теоретично обґрунтував можливість польотів у космос), Д. Лизогуб (пожертвував на справу революції все своє майно), С. Перовська (правнучка гетьмана К. Розумовського), С. Степняк-Кравчинський (письменник), А. Желябов, В. Малинка, І. Ковальський, В. Осинський та ін. Народовольці здійснювали численні теракти проти представників влади. Зокрема, вони вчинили замахи на харківського та петербурзького губернаторів. Здійснювали також замахи на імператора Олександра ІІ, якого після ряду невдалих спроб убили 1 березня 1881 р. Проте вбивство імператора не викликало масового повстання селян, на що розраховували народовольці. Навпаки, до влади в Російській імперії прийшов Олександр ІІІ (1881-1894), який перейшов до реакційної політики і жорстоко переслідував усі опозиційні рухи. Внаслідок повальних арештів до 1882 р. народницьке підпілля було практично знищене, всіх учасників замаху на Олександра ІІ стратили. Народницький рух пішов на спад.

Послаблення народницького руху у 1880-х роках і розчарування молоді у своїх сподіваннях на революційну свідомість селянства створили сприятливий ґрунт для значного поширення в Російській імперії соціал-демократичних ідей. Соціал-демократи, на відміну від народників, робили ставку не на селянство, а на робітників, як на більш організований, освічений та готовий до радикальних дій клас, і, як показала подальша історія — цей розрахунок виявився слушним. Основним положенням соціал-демократичного руху була підготовка робітників до соціалістичної революції, яка мала знищити в Росіїмонархію і запровадити республіку. Національне питання не вважалося важливим. Однією з особливостей соціал-демократичного руху в Росії було те, що, на відміну від західноєвропейських країн, у Росії він поширився у формі марксизму, який характеризувався особливою безкомпромісністю, агресивністю, фанатизмом та фактичним запереченням гуманістичних цінностей. Єдиним шляхом зміни суспільного ладу послідовники марксизму в Росії, яких очолив В. І. Ульянов (Ленін), вважали збройний переворот, в ході якого буде фізично знищено представників старої влади та експлуататорські класи.

Соціал-демократичні (марксистські) ідеї почали поширюватись в Україні ще з 70-х років XIX ст. і набули популярності як серед робітників, так і серед частини інтелігенції. З кінця 1880-х років гуртки соціал-демократів (марксистів) виникають у більшості великих міст України, зокрема у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших. Загалом Україна відігравала помітну роль у розвитку марксизму в Російській імперії. Так, на І Загальноросійському з’їзді соціал-демократів (1898) з 9 делегатів 4 були з України. На цьому з’їзді проголосили створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), осередки якої одразу ж виникли в Україні (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав та на Донбасі).

Окрім суто революційного, в Україні існував і загальноросійський ліберальний рух. Він представляв інтереси частини дворянства, дрібної та середньої буржуазії, а також інтелігенції. Ліберали, як правило, становили більшість у земствах, які стали їхньою головною трибуною. Наприкінці XIX ст. утворився координаційний союз земського руху — “Союз земств”. Головними вимогами російських лібералів було запровадження демократичних свобод та Конституції, скликання загальноросійського парламенту — Всеросійських установчих зборів і мирну трансформацію Російської імперії з абсолютистської у конституційну монархію. Лідерами лібералів в Україні були: І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг та ін. Наприкінці 1870-х років ліберали здійснили першу масову акцію, яка повинна була показати владі силу їхнього руху та ознайомити з позицією ліберальних кіл. Це була так звана адресна кампанія, суть якої полягала в тому, що земства на урочистих засіданнях приймали відозви до імператора, в яких заявляли про свою відданість, але при цьому натякали на бажаність нових реформ. Особливо активним було Чернігівське земство. Проте настання реакції після вбивства народниками імператора Олександра ІІ у 1881 р. призвело до тимчасового послаблення ліберального руху. Його відродження почалося після вступу на російський престол у 1894 р. нового імператора — Миколи ІІ, з яким пов’язували надії на демократизацію життя. Проте Микола ІІ не виправдав сподівань лібералів, і тому останні дедалі більше переходили до ідеї створення власної партії, яка б повела боротьбу за реалізацію програми ліберального руху. В період послаблення імператорської влади під час російської революції 1905-1907 рр. лідери ліберального руху наприкінці 1905 р. створили свою політичну партію — Партію конституційних демократів (кадетів). Кадети підтримували (хоча і не завжди) домагання українців у сфері освіти і культури, виступали за продовження реформ та перетворення Росії на конституційну монархію.

У 1905-1906 рр. сформувалась загальноросійська Партія октябристів. Вона відбивала інтереси великих землевласників та буржуазії, мала правоконсервативний характер і була проти будь-яких поступок національним меншинам, заперечувала саме існування окремої української нації. В соціальній сфері виступала за мінімальні поступки робітникам та селянам і за обов’язкове збереження великого поміщицького землеволодіння.

Постійне тяжіння царської політики до реакції та шовінізму призвело до виникнення ряду загальноросійських партій та організацій монархічного та націоналістичного спрямування, що мали державну підтримку. До найвпливовіших з них належали “Союз російського народу” та “Союз Михаїла Архангела”. Члени цих партій, які дістали назву чорносотенців, вели шалену боротьбу проти української, польської, єврейської культури та національних рухів. Це виявлялось у переслідуванні діячів цих національних рухів, здійсненні єврейських погромів, виданні україно- та юдофобської літератури тощо. Ці організації спирались на декласовані та напівкримінальні елементи й використовувалися владою як платні найманці для боротьби із представниками російського революційного та українського і єврейського національно-визвольних рухів.