Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Утворення українських політичних партій на початку XX ст.

У січні 1900 р. на таємній нараді членів студентських громад у Харкові була створена Революційна українська партія (РУП). Її лідерами були Д. Антонович, О. Русов, М. Міхновський, О. Коваленко та Д. Познанський. РУП мала свої осередки (так звані вільні громади) у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, а також закордонні бюро — у Львові та Чернівцях. РУП видала 4 газети та 38 брошур-агіток загальним накладом до 200 тис. примірників, які поширювала головним чином серед селянства, оскільки саме на них орієнтувалася основна увага партії. РУП взяла активну участь в організації селянських повстань у 1902-1903 рр. в Харківській та Полтавській губерніях.

Першу програму РУП “Самостійна Україна” розробив М. Міхновський, її видали 1900 р. у Львові. В ній головною метою партії проголошувалось створення незалежної Української держави “від Карпат аж по Кавказ”. Проте невдовзі у партії взяли гору поміркованіші сили, які обмежувались ідеєю автономії України. Так, уже в другій програмі РУП Д. Антонович обмежив гасло “За самостійну Україну” лише боротьбою за соціально-економічне покращання життя українців, що було визнано і на з’їзді РУП у 1902 р.

Це змусило М. Міхновського та його прибічників (так званих самостійників) у 1902 р. вийти зі складу РУП та створити нову партію, яка дістала назву Українська народна партія (УНП). УНП стояла на засадах ідеї політичної незалежності України.

У 1903 р. від РУП відкололась ще одна невелика група на чолі з Б. Ярошевським, яка мала ліве політичне спрямування і утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УСП виступала за рівність громадян, свободу слова, друку та зборів, 8-годинний робочий день, державне забезпечення всіх працюючих у випадку травматизму, безробіття, хвороб та пенсій за віком, дозвіл страйків, поступове усуспільнення землі та засобів виробництва. Водночас УСП висувала вимогу “демократичної Української республіки” і наголошувала на існуванні національного гноблення українців.

У 1904 р. від РУП відколовся Український соціал-демократичний союз (Спілка), який очолили М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський. Спілка орієнтувалась у своїй роботі на робітників, національне питання вважала другорядним, прагнула об’єднатися з РСДРП, що і відбулось у 1905 р. Офіційно вона була національною фракцією РСДРП, але фактично перетворилася на її регіональний філіал і проявляла себе як русифікаторська організація. Через те від неї відвернулись українські політичні діячі, і вона опинилась в ізоляції. У 1907 р. заарештували весь Головний комітет Спілки і вона припинила своє існування.

Після всіх цих розколів РУП фактично теж припинила своє існування. Ті її лідери, що залишились у партії до кінця (Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко та С. Петлюра), у 1905 р. утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка, таким чином, стала правонаступницею РУП. УСДРП виступала за автономію України у складі демократичної федеративної Російської республіки і прагнула об’єднатись із РСДРП, але відмова російських соціал-демократів від задоволення національно-культурних прав українців перешкодила цьому об’єднанню. З наступом реакції УСДРП почала занепадати. До 1909 р. більшість активних її учасників емігрувала, і фактично УСДРП припинила свою діяльність. Із 1917 р. вона відродилась і взяла активну участь у розбудові української державності, а після поразки Визвольних змагань 1917-1921 рр. продовжила діяльність в еміграції до 1938 р.

У 1904 р. українські ліберали, що були об’єднані у складі Загальноукраїнської безпартійної організації (виникла у 1897 р. як координаційний центр різних українських напівполітичних організацій та груп), прийняли рішення про перетворення цієї організації на політичну партію, яка дістала назву Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були С. Єфремов, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чеховський, Б. Грінченко. Програма УДП передбачала залишення України у складі Росії, але при заміні абсолютизму конституційною монархією та надання громадянам широких прав і свобод. Практичноодразу після створення УДП з неї вийшла група під проводом Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, які утворили Українську радикальну партію (УРП). УРП заявляла про свою орієнтацію на загальнодемократичні свободи, а також вимагала покращання соціально-економічних умов працюючих. У найгострішому для України — аграрному питанні програма УРП передбачала утворення з державних, удільних та монастирських земель державного земельного фонду, з якого б селяни отримували землю безкоштовно, та ліквідацію викупних платежів. Цікавим моментом програми УРП була ідея поступової відмови від армії, що в подальшому стала типовою рисою більшості українських політиків та призвела до фатальних наслідків у 1917-1921рр.

Близькість головних програмних положень УДП та УРП привела до об’єднання обох партій у 1906 р. в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яку невдовзі перейменували на Українську трудову партію (УТП). УДРП виступала за перетворення Російської імперії на демократичну федеративну республіку, надання у її складі широкої автономії для України, заявлялося про необхідність об’єднання всіх українських земель. Програма УДРП також декларувала недоторканність особи, свободу пересування, рівність людей перед законом, виборче право для осіб з 21 року, свободу совісті, заборону смертної кари, запровадження обов’язкової початкової безкоштовної освіти, усуспільнення земель, встановлення 8-годинного робочого дня, заборону дитячої праці, встановлення оплачуваної двотижневої відпустки щороку, пенсій за віком та у випадку інвалідності тощо. УДРП стала найбільшою українською політичною партією. Проте з наступом реакції УДРП занепадає. У 1908 р. вона виступила ініціатором створення міжпартійного об’єднання — Товариства українських поступовців.

У 1906 р. розрізнені групи народників, що існували в Україні ще з 1870-х років, об’єдналися та створили Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). УПСР орієнтувалась на селянство та національно свідому українську інтелігенцію. Її лідерами були П. Христюк, М. Ковалевський, М. Залізняк та ін. УПСР закликала населення до боротьби за ліквідацію економічної експлуатації та здобуття автономії для України (а в подальшому і незалежності), та скликання українського парламенту — Всеукраїнських установчих зборів. Незважаючи на спад революції, УПСР встигла розгорнути агітаційно-просвітницьку діяльність у Київській, Чернігівській і Харківській губерніях. Наприкінці 1907 р. осередки УПСР були розгромлені, а ті її члени, що уникли арештів, емігрували і продовжили свою діяльність в еміграції, повернувшись в Україну лише у 1917 р.

Та ж частина інтелігенції, що не сприймала політичної боротьби і стояла на ліберальних позиціях, включилась у земський рух, який фактично був складовою ліберального руху Російської імперії. Він оформився на межі 80-90-х років XIX ст. і представляв інтереси ліберальної частини дворянства, дрібної та середньої буржуазії, інтелігенції, заможного селянства. Земський рух був тісно пов’язаний із громадівським рухом та ліберальним напрямом народництва. Лідери земського руху виступали за демократизацію життя (свободу слова, друку, зборів, легалізацію політичних партій), встановлення конституційної монархії та продовження реформаторського курсу 1860-1870-х років. Особливо сильні позиції земський рух мав на Чернігівщині та Полтавщині. Наприкінці 1904 р. земства провели в Україні так звану банкетну кампанію. Вона була присвячена 40-річчю судової реформи і полягала в тому, що на урочистих засіданнях земств з цього приводу писали петиції на ім’я імператора з проханням продовження реформ і перетворення Російської імперії на конституційну монархію.