Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Український суспільно-політичний рух у Підросійській Україні в другій половині XIX ст.

Лібералізація суспільно-політичного життя в Російській імперії після смерті Миколи І позначилась і на українському національно-визвольному русі, який поступово активізувався та перетворився на помітну силу. На межі 50-60-х років XIX ст. відбулося загальне піднесення самосвідомості української інтелігенції, яка організувалась у дві ідейно близькі течії національно-визвольного руху (які невдовзі об’єднались) — хлопоманів та громадівців.

Хлопомани (українофіли) — культурно-просвітницька за характером організація, що виникла у 1859-1860 рр. До хлопоманів належала молодь із полонізованих українських шляхетських родів, що вирішила повернутися до свого національного коріння. Членами цієї організації були В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, А. Свидницький, Б. Познанський, К. Михальчук та ін. Поляки презирливо почали називати цих осіб хлопами за їх любов до українського народу, який польська шляхта вважала хлопським, тобто таким, який складається виключно із селян. Проте самі хлопомани з гордістю носили цю назву, яка засвідчувала їх зв’язок із рідним народом. Їх також називали українофілами за любов до всього українського. Програма хлопоманів була сформульована В. Б. Антоновичем у статті “Моя сповідь”, що була вміщена у журналі “Основи” у 1861 р. Фактично ця праця стала програмним документом усього українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст., а Антонович перетворився на одного з головних його лідерів. Своєю кінцевою метою хлопомани вважали відродження самосвідомості українців, а в майбутньому — здобуття автономії для України у складі демократичної Російської республіки. Цього планувалось досягти мирним, еволюційним шляхом за допомогою агітації, підвищення рівня освіти і культури українців. Гурток хлопоманів зазнав переслідувань з боку владиі на рубежі 1860-1861 рр. припинив своє існування. Натомість члени гуртка хлопоманів разом з іншими представниками української інтелігенції Києва стали засновниками Київської громади.

Громадівський рух — головний напрям українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст. представлений діяльністю організацій культурно-просвітницького характеру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два етапи діяльності громад: 1859-1864 рр. та 1870-1890 рр.

На межі 50-60-х років XIX ст. громади виникли у Санкт-Петербурзі, Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До визначних членів громадівського руху цього періоду належали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгоманов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познанський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту та писаних програм. Свої устремління члени громад обмежували сферою освіти і культури. Громадівці збирали український фольклор і пам’ятки української історії, створювали безкоштовні недільні школи для народу, в яких викладали українською мовою, видавали недорогу літературу для населення, створювали власні рукописні періодичні видання, проводили агітацію серед населення в контексті піднесення його національної свідомості на прикладах вітчизняної історії.

Незважаючи на свій переважно культурницький характер, український національний рух швидко набирав поширення, і це викликало занепокоєння влади, яка мала інформацію про діяльність громад, але перебільшувала її — вважаючи справжньою їх метою відокремлення України від Росії. Почалась підготовка до розгрому українського національно-культурного відродження. Вона була прискорена національно-визвольним повстанням поляків 1863 р. У Петербурзі вирішили, що український рух тісно пов’язаний з польським, і тому проти нього також почались репресії. Частину лідерів українського національного руху було піддано репресіям (звільнено з посад, ув’язнено або вислано за межі України), решту поставили під пильний поліційний нагляд.

20 червня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємну директиву (так званий Валуєвський циркуляр), яким проголошено, що “украинского языка не было, нет и быть не может”. Відповіднобуло накладено заборону на навчання українською мовою, а також на видання україномовної наукової, релігійної літератури та підручників, діяльність недільних шкіл. Громади, задля того щоб не збільшувати підстави для репресій, а також, щоб задекларувати свою лояльність щодо влади, припинили свою діяльність.

Відродження громадівського руху відбулось на межі 60-70-х років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли ліберальні тенденції. Наприкінці 1860-х років створено (фактично відроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членів попередньої Київської громади початку 1860-х років (Антонович, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Познанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київська стара громада. До нових членів громадівського руху, що увійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисенко, Ковалевський, Русов, Нечуй-Левицький, Вовк, Косач, Тригубів, Науменко, Левицький та ін. Загалом Київська громада налічувала понад 50 осіб. Київська стара громада продовжила культурницьку роботу попередньої Київської громади. Члени громади зібрали величезний історико-етнографічний та фольклорний матеріал, який вдалося науково опрацювати та видати окремими збірками, а також у “Записках” Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, заснованого у 1873 р. в Києві зусиллями старогромадівців. На початку 1873 р. за ініціативи В. Антоновича та інших членів Київської громади було засноване Історичне товариство Нестора-літописця, яке стало найповажнішою науковою організацією, що головним своїм завданням ставила вивчення та популяризацію історії України. У 1875 р. громадівці також придбали газету “Київський телеграф”, яка перетворилася на офіційну трибуну українського національного руху, хоча і видавалась російською мовою.

Окрім Києва, громади у 1870-х роках виникли також у Чернігові, Одесі, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді та інших містах Підросійської України.

Проте вже у 1876 р. український рух зазнав чергового удару. 17 травня 1876 р. імператор Олександр ІІ підписав Емський указ, спрямований проти української культури. Цим указом заборонялося навчання, видання літератури і театральні постановки українською мовою, а наявна в бібліотеках україномовна література мала бути знищена. Було заборонено ввозити друковану україномовну продукцію з-за кордону. Цього ж року закрили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства та газету “Київський телеграф”.

Ці репресії призвели до тимчасового послаблення громадівського руху, але цього разу він не припинився і наприкінці 1870-х років поступово відроджується. Значну роль у цьому відіграло чисельне зростання головної соціальної бази громадівського руху — інтелігенції, а також прихід у суспільно-політичне життя України молодого покоління діячів, які надали цьому руху свіжого імпульсу.

Нова генерація національно свідомої української інтелігенції не сприйняла виключно культурницького характеру існуючих громад, і тому почала творення власних організацій, які дістали назву молодих громад. Так, на початку 1870-х років виникла одна з перших молодих громад у Києві. До неї належали Рева, Юр’єв, Сизоненко, Богаєвський (всього кілька десятків осіб). Члени Київської молодої громади виступали з критикою простої просвітницької пропаганди, що була властива старогромадівцям, та закликали до активнішої діяльності і висування вимог у політичній та соціальній сферах. З другої половини 1870-х років чисельність молодих громад почала зменшуватись, і до кінця 1870-х років вони припинили своє існування. Водночас старі громади, хоча і досить обережно, продовжували діяти. Незважаючи на поміркованість своїх програмних завдань, саме вони зробили найбільше для збереження та розвитку української культури в період реакції в Російській імперії в 80-90-ті роки XIX ст.

Водночас український національно-визвольний рух поступово дедалі більше політизувався. Значний крок у цьому напрямі зробили молодіжні організації, особливо Братство тарасівців, яке деякі історики вважають першою українською політичною партією в Підросійській Україні. Ця організація була заснована влітку 1891 р. групою національно свідомої української студентської молоді (Липа, Базькевич, Боровик та ін.) і дістала свою назву від імені Тараса Шевченка. Гуртки тарасівців, або ідейно близькі до них, виникли в Києві, Харкові, Полтаві, Олександрівську, Чернігові та Одесі. Найвпливовішим був Харківський гурток. Тарасівці поширювали твори Грінченка, Нечуя-Левицького, організовували студентські зібрання з читанням рефератів, створили у Харкові підпільну друкарню, налагодили зв’язки з лідерами українського національно-визвольного руху в Галичині. Саме в Галичині (у львівській газеті “Правда”) з’явилася програма Братства тарасівців “Кредо молодих українців”. Провідною ідеєю цієї програми стало визволення українського народу від чужоземного поневолення. Слабкою стороною програми братства була лише побіжна згадка про соціально-економічні питання. Братство почало активну пропагандистську роботу серед української студентської молоді, проте ця робота була нетривалою. У 1893 р. братство викрила поліція, і воно припинило свою діяльність.

Існування Братства тарасівців не минуло даремно. Під впливом його діяльності та за сприяння його колишніх членів серед української молоді почали виникати нові опозиційні організації. Чисельне зростання опозиційного руху серед студентів привело до думки про об’єднання сил. У 1898 р. у Києві відбувся з’їзд українських студентських громад, на якому були представники студентських громад Києва, Харкова, Олександрівська, Львова. З’їзд утворив координаційний центр та прийняв постанову, текст якої оприлюднили у львівських газетах. Її суть зводилась до ліквідації станових привілеїв, встановлення рівності всіх громадян перед законом, запровадження свободи слова, совісті, друку та надання політичної автономії Україні. Значну роль у політизації українського національно-визвольного руху відіграв М. Драгоманов, який першим закликав українських громадських діячів до створення української політичної партії.